Бируля Олександр. Архітектурна історія Вінниці

Рік видання: 1930

Місце зберігання: Відділ РІЦ

ДЕРЖАВНА ДРУКАРНЯ ім. ЛЕНІНА

ВІННИЦЯ, 1930

  

Малюнки в тексті  –  з видань Він. Філії Всенародньої Бібліотеки ВУАН.

Світлини на окремих аркушах – фот. Гросмана.

Дереворити на окремих аркушах – худ. В. Сільвестрова.


Вступ.

Ця брошура має на меті перш за все бути за провідника при ознайомленні з будинками міста Вінниці. Щоб виконати це завдання, можна б обмежитися низкою архітектурних характеристик окремих будинків та цілих груп будинків. Але ж це не задовольнило б зовсім вимог сучасного моменту. Архітектуру бо треба розглядати обов'язково лише на історичному тлі, як наслідок економічних взаємовідносин. З другого боку, кожний окремий будинок є невід'ємна частина міста, як єдиного організму, що розвивається на певному терені, як комплекс будинків, що виникають на протязі багатьох років. Тому автор вважає за своє завдання дати нарис архітектурної історії міста, розглядаючи зміну кляс, що його будували, з'ясовуючи поступовий зріст міста на його терені, зміну окремих стилів та конструкцій будинків, поширення будівель, що складають теперішній вигляд міста.

Тільки висвітлюючи архітектуру на тлі історичному, можна надати їй яскравих певних рисів. Виконати добре таке завдання важко:  –  історію міста висвітлено до цього часу погано, історію Поділля з марксівського боку не розроблено, архітектура, як мистецтво, та її історія також чекає ще своїх марксистів-дослідників.

Авторові довелося зустрітися лише з величезним сировим матеріялом про історію будування міста та незначними літе­ратурними джерелами.

Тому ця брошура далеко не може охопити всіх різноманітних та цікавих обставин історії будування міста  –  ця тема ще чекає своїх дослідників. Однак, автор гадає, що основні моменти архітектури міста тут з'ясовано і ця брошура прави­тиме не тільки за провідника по будинках міста, але й задоволить потребу висвітлити й архітектурну історію міста.

РОЗДІЛ І.

Архітектура.

Кожна доба будує свої власні архітектурні твори. В їхньому стилі відбиваються ідеї та обличчя тої кляси, що їх утворює. Зміна архітектурних стилів відповідає зміні панів­них кляс. Щоб зрозуміти це, треба поширити розуміння архітектури. Неможна називати архітектурою лише мистецтво прикрашувати чоло будинків; таке міщанське розуміння не задовольняло вже й буржуазну художню критику.

Архітектура разом з іншими галузями мистецтва є надбудова над вирібничими взаємовідносинами доби, але ж між усіма мистецтвами архітектура міститься, так би мовити, в найнижчому поверсі цієї надбудови, найближче до техніки та економіки.

Тому економічні потреби кляси, ступінь її техніки найближче та безпосередніше виявляються в її будівлях та спорудженнях. У зв'язку з цим кожне архітектурне явище можна розглядати обов'язково лише на тлі економічних взаємовідносин доби; архітектурна історія тісно зв'язана з історією панівних кляс.

У кожному архітектурному творі слід розглядати такі складові частини  – плян, конструкцію та зовнішнє оформлення. Для кожної кляси в певну добу всі ці частини є цілком характерні.

Плян є зміст будівлі та результат економічної потреби, конструкція залежить від рівня техніки, а зовнішнє оформлення повинно бути за певний та нерозривний наслідок перших двох та відповідати рівневі естетичного розвитку кляси.

Дійсно художній твір є гармонійний зв'язок форми та змісту; тільки ця гармонія, цілковита логічна відповідність форми та змісту викликають у глядача художнє переживання.

Старі клясичні архітектурні пам'ятники, що їх збудовали кляси ідеологічно нам чужі, притягають нас, викликаючи захоплення не змістом своїм, а тою майстерністю, геніяльністю, з якою зміст включено до форми. В архітектурі цілковите та гармонійне розв'язання технічного завдання підпорядкувати форму матеріялові та змістові вже підносить твір на рівень мистецтва. Тому наша доба цілком слушно зараховує до творів мистецтва величезні мости, заводські димарі, будівлі величезних фабрик та силовень, океанські пароплави, паро­тяги та автомобілі, де закінчене та цілковите розв'язання технічного завдання призводить часто до разючого естетичного ефекту.

Тут техніка та архітектура остільки з'єднуються, що новий архітектурний стиль сучасного індустріялізму в Европі та Америці – конструктивізм їх майже не відріжняє. Основний принцип конструктивізму – зовнішні форми будівлі чи споруд­ження цілком випливають лише з внутрішнього змісту та з матеріялів.

Буржуазні нетрудові кляси, що не знають ентузіязму праці, ховали архітектурні твори під машкарою багатьох прикрас, ховали за декораціями, звузивши завдання архітектури до розв'язання завдань лише форми, зробивши з архітектури далеку від життя надбудову.

Робітнича кляса, що будує архітектурні твори лише для себе, знайде вище художнє задоволення вже в успішному та гармонійному розв'язанні його технічного зав­дання, в успішному та цілковитому закінченні його праці. Твір його уже не потребує жодних прикрас.

Тут приходимо до джерела всякого мистецтва – до праці та повертаємо мистецтво на його перше місце – служити праці.

З такого погляду розглядатимемо архітектурну історію міста Вінниці, вважаючи за основне її завдання гармонійний зв'язок зовнішніх форм зі змістом і технікою будівель.

РОЗДІЛ ІІ

Стародавні часи феодальної доби 

Вінниця, як селище, очевидно, існувала далеко раніш від того часу, коли вона згадується в історичних документах. Ріка Бог (Гіпаніс), на якій стоїть місто, з стародавніх часів була великим шляхом сполучення, по якому ще греки вивозили до Чорного моря пшеницю з країни.

За часів татарського наступу Пониззя (як тоді звалося Поділля) зазнало чималого спустошення, хоч і не чинило значного опору татарам. Татари, володіючи Пониззям, зби­рали дань з країни майже сотню років.

В середині XIV ст. починається наступ Литви на Поділля.

1331 року король Литовський дає грамоту чотирьом князям Коріятовичам на володіння Подільською землею. Тоді, як каже літопис, не було на Подільській землі жодного міста ні дерев'яного, ні мурованого. Коріятовичі почали боронити країну від татар, припинили сплату дані татарам та „умурували" (збудували, чи поновили) багато укріплених місць на Поділлі, між якими і „Веницу" з її замком. Як гадає більшість дослідників, назва міста виникла від багатьох ґуралень, що були розкидані в околичних лісах. Країна була заселена тоді дуже бідним селянством (козацтвом) та нечисленний заможними „земянами" (дрібними февдалами). Місто Вінниця тоді була розташована на терені теперішнього „Старого Міста" на лівому березі ріки Бог. Воно було для околиці осередком військової охорони проти татар; витрати на його утримання розподілялися між околичними селами.

До кінця XV ст. в країні панували ще економічні відносини февдалізму. Не маючи значного торговельного та ремісничого населення, Вінниця була типове „земське" місто, непорушно зв'язане з селянством та земянами, як частина всієї економічної системи.

XIV, XV та XVI ст. ст. відзначалися численними татарськими нападами на Браславщину, до якої належала Вінниця.

З 1400 до 1450 р. було 4 татарських нападів, а з 1450 до 1569 р. – 26.

З півдня через Балту та Тульчин ішов на північ відомий „Кучманський" шлях, по якому рушили татари на Поділля з півдня. З Канева мимо Бардичева на м.Полоне йшов „Чор­ний" шлях кримських татар. Обидва шляхи проходять недалеко від м.Вінниці, в наслідок чого місто дуже часто зазнавало нападів від татар, що його грабували та руйнували.

Такі економічні та політичні обставини обумовили зовнішній вигляд міста та характер його будинків.

Вінницького замку, що його збудували Коріятовичі, тепер немає, немає навіть його слідів. Але ж ніяк неможна викинути з історії будування міста історію цього замку.

Майже двісті років будинки замку були єдиними вели­кими будинками міста; замок був осередком, що навколо нього купчилися маленькі глинодерев'яні та дерев'яні хати небагатьох мешканців міста. Ґрунтовні, муровані будівлі, що були б фортецями проти нападів татар, були не під силу бід­ному населенню.

Відомості, що є про замок, не дають багато матеріялів щодо його історії.

Вінницький замок збудували Коріятовичі близько 50–70 р.р. XIV століття на Старому Місті над р.Богом. Замок стояв на неприступній прикрій скелястій горі заввишки 20 сажнів над Богом та 7 саж. з боку міста. Гору цю тепер майже знищено каменярнею (проти теперішнього староміського моста). Замкова гора (з рештками православного цвинтаря) відокремлюється одним яром від гори, що на ній стоїть староміська церква, а другим яром, з потічком, від гори з єврейським цвинтарем.

Замок був єдиним захистом від татарських нападів; до нього ховалися мешканці міста та навколишніх сіл із худобою та майном. Підчас таких нападів навколишні хати грабувалися та спалювалися від татар. Залишався тільки замок.

Але ж хати такі робилися маленькі та неґрунтовні, щоб їх не було шкоди. Близько 1424 року татари вдерлись у Браславський повіт, зробили чимало шкоди та, здобувши Він­ницький замок, його спалили. Замок був поновлений.

Цікаві описи замку 1545 та 1552р., перші, що є з історії його, малюють споруди замку в такому вигляді: замок зай­мав площу 24 саж. завдовжки та 20 1/4 саж. завширшки, себто близько 1/5 дес.

Стіни замку були такої конструкції, що чинила добрий опір проти гарматних ядер: між двома стінками зовнішньою з дубового дерева в зруб та внутрішньою, на відда­лені 3/4 арш., з лозового обмащеного глиною плоту було насипано щільно землі. Ця друга стіна з плоту зроблена в першу половину 16 ст. Поверх цих стін були верхні, вкриті дубовим помостом (за описом –„бланкування"). На верхніх стінах були вежі в 5 місцях та одна башта над брамою; тут був в'їзд до замку перекладеним мостом через рів, що оточував замок навкруги. У вежах і башті були стрільниці – отвори для стріляння в нападників. Стінки башти були підвійні дубові з насипкою між ними землі. До стін з внутрішнього боку було прибудовано 30 дерев'яних приміщень, вкритих землею – „городень", що призначалися для захисту населення з його майном підчас нападів татар, при чому кожне село мало свою городню. Крім того, було 20 льохів для міщан та зем'ян.

В замку містилися ще такі будівлі: церква, дві світ­лиці, „грідня" у вежах, чотири зем'янські кліті, кухня й пив­ниця. За стінами замка були стайня, кухня та „чорна ізба".

Весь замок був оточений частоколом з двома ворітьми: одні на горі (від „Браслава", як каже опис), другі внизу від мосту через р. Бог (там криниця). Коло мосту стояв млин. При млині на Богу була гать.

Щодо озброєння замку, то опис 1545 р. зазначає 3 гар­мати, 20 гаківниць та 39 аркебузів, а на „бланкуваннях" стін було наготовлено колів та каміння. На вежах та блан­куваннях вартували сторожі, а, крім того, улітку виставлялося дві польові варти: одну за милю від моста, а другу коло с.Гуменного.

До цього ще треба додати, що все місто теж було оточене валом. Цей опис дає ще цікаві відомості щодо насе­лення міста: у місті було 303 доми міщан, 60 замкових, 34 двори зем'янські та 7 попівських (на 5 церков). Можна гадати, що було населення не менш 1000 – 1200 душ.

1580 року татари підчас нападу на Вінницю спалили замок дощенту. Більш на цьому місці його не поновляли, але ж до початку XIX ст. можна було бачити руїни на замковій горі.

Як бачимо з вищенаведеного опису, спорудження замку являють собою типове для тої доби укріплене місто з дерева та землі. З кінцем старого замку закінчується середнєвікова історія дерев'яного міста.

Новий замок збудував староста Богуш Корецький 1571 р. на острові між р.Богом та його рукавом, але ж цей замок теж невдовзі згорів дощенту. На тому ж місці замок знову був збудований від старости Браславського й Вінницького Валентина Калиновського на його кошти та за його доглядом.

Хоч новий замок вже відноситься до нової доби, але ж будемо його розглядати, як продовження першого, тому, що він не має вже значення осередку міста, а тільки його укріплення.

Цей замок, за описом 1604 р., мав такий вигляд: На острові насипано могилу (ще й дотепер добре видно насип, що підноситься над низьким островом заввишки 3-5 мтр. з правильними ухилами з боків та площею насипу зо 2 га); на могилі поставлено дерев'яну огорожу (паркан) зі всіх боків. В середині замкової площі хата та комора зі зброєю, башта та кільканадцять шляхетських комор. Під замком був двір короля, оточений частоколом; на цім дворі кілька світ­лиць, кухня та комора. Від острова з замком до міста, що тепер вже поширилося на правий берег Бога, збудовано моста.

Як бачимо, архітектура нового замку багато відріжняється від попереднього на Старому Місті. Дерев'яних споруд немає ,,перше місце в обороні замка становлять земляні укріплення та річка, що оточує замок. Весь замок вже має лише характер мостового укріплення tкte de pont, що боронить вхід у місто через річку з півдня, звідкіля йшов наступ татар. Безумовно, збудування замку на острові ще за існування старого замку з'ясувалося поширенням міста вже на пра­вому березі та труднощами захищати старий замок тільки за дерев'яними стінами.

З другого боку, всі укріплення не такі ґрунтовні, як у добу старого замку, вважаючи на зменшення ворожих нападів та труднощі для татар переходити річку. Є підстава гадати, що протоку між островом та містом штучно поглиблено; рівень ріки стояв вище за теперішні через піднесення його греблею. Гребля з гілля та землі існувала ще до кінця XVIII ст. та перетинала річку проти єврейського цвинтаря від вул. Дем'яна Бєдного. Млини були на лівому березі. На не довгий час греблю було поновлено в першій половині XIX ст. трохи вище.

Замок на острові існував аж до кінця XVIII ст. На протязі цих двохсот років про замок є звістка тільки 1750 р., коли гайдамацький загін напав на замок, пограбував мешканців та, зламавши двері в кам'яному будинку, де була міська канцелярія, знищив та забрав ріжні документи.

За описом Вінниці 1789 р. – „замок дерев'яний на острові за містом оточений р.Богом та його протокою; до нього йде дерев'яний міст; наприкінці моста брама дерев'яна з двома баштами з обох боків; в одній башті є будинок для тюремників, в другій будинок для доглядачів – дворян; в середині замку збудовано великого будинка дерев'яного з куховарнею; ще будинок для арештантів; на горі стайня; у долині башта, вкрита дерником, дальше гамазей; вал навкруги земляний; на рівному місці розпочато будування канцелярії”.

Можна бачити з цього опису, що в XVIII ст. замок вже правив тільки за місце для переховування міського архіву та був пристосований для в’язниці.

В плянах міста на початку XIX ст. ще зазначена рештка земляних укріплень на острові, але ж першої половини  XIX ст. зникають останні сліди замку на острові, а з ними всілякі спомини про середнєвікову історію міста.

Література:

1)  Микола Бєлінський. Вінницький Замок. Вінниця. 1926 року

Архив Юго-Западной России ч. VII т.І. 1886. Описание Винницького Замка 1552 г.

Батюшков – Подолия. Истори.еское описание. 1891

РОЗДІЛ III.

Доба торговельного капіталізму. 

Історія Поділля XVI, XVII та XVIII ст. являє собою наступ польського торговельного капіталу й боротьбу його з селянською клясою та дрібною місцевою русько-литовською шляхтою. Польща вже XV ст. мала значну торгівлю хлібом з Европою, а в XVI польським хлібом годувалися далекі Еспанія та Італія. Шукаючи хліба для торгівлі та виходу до Чорного моря, польський торговельний капітал ще з самого початку XVI ст. намагався відібрати Поділля від литовських князів, а 1569 року за унією між Польщею та Литвою Браславщина з Вінницею відійшла до нової держави.

Великі поміщики прийшли на родючу та багату країну як в колонію, перетворювали старе натуральне господарство на товарове, змінили раніші февдальні повинності на жорстоку барщину, перетворюючи селян на повних кріпаків, зруйнували та примусили робити на себе дрібних панів. З 1569 року, до Хмельницького більша половина Вінницького повіту перейшла до великих маґнатів; землі розподілялися між поміщиками для утворення великих маєтків.

Місто з земського перетворювалося на торговельне та міцною економічною силою робився торговець і ремісник. Він витискав колишнього міщанина – сільського господаря з центру міста на околиці за допомогою польської влади та міцних панів. Історичні документи XVI ст. щодо м. Вінниці повні скарг міщан до короля про утиски від намісників та старост.

З першої половини XVI ст. місто починає помітно будуватися на правому березі, на його теперішньому місці. 1571 року після збудови замку на острові остаточно закріплено перенесення центру міста на правий беріг.

1598 року після численних нападів татар та козаків, що від них терпіло дуже місто Браслав, Вінниця призна­чається за центр Браславщини та до неї в замок перено­сяться всі урядові установи та суди з їхніми архівами. Це надає Вінниці не аби яке значення, а зріст торгівлі та ремесел, збільшення кількости міщан, що не були зв'язані з сільським господарством, спричинилося до надання місту Маґдебургського права (1630 р.) – міське самоврядування.

Це остаточно висуває Вінницю, як місто доби торговельного капіталізму.

За часів старости Валентина Калиновського місто добре забезпечено з зовнішнього боку, але ж утиски та грабування міщан від старости та воєвод викликають численні скарги населення та боротьбу його з владою. З тої доби ми не маємо у Вінниці жодних приватних будинків, що залишилися від того часу.

З другої половини XVI ст. та все XVII та XVIII ст. триває боротьба польського торгового капіталу з селян­ством та козацтвом.

У цій боротьбі виступає з обох боків церква як економічний та політичний агент; козацтво, заможне селянство та дрібне українське міщанство опиралося на православну церкву з її братствами, школами, лікарнями та інш., що була міцною економічною й політичною силою. Великий торговельний капітал намагався зламати цю силу, віддавши православну церкву під владу католицької у вигляді Берестейської „унії" (1596 р.), себто об'єднання обох церков. Тут виникає дуже цікава та характерна боротьба, що залишила нам перші архітектурні пам'ятники. Українське міщанство та заможне селянство висовує проти польсько-католицького впливу та капіталу опорні пункти у вигляді православних манастирів, що відограють величезну економічну та політичну ролю.

Православні манастирі.

Одним із стародавніших православних манастирів у місті був Вінницький жіночий, що його заснував підсудок Браславський) Михайло Кропивницький; він одержав грамоту від короля Володислава IV з 2 квітня 1635 р., що дозволяла йому збудувати „жіночий руського ісповідання манастир чина св. Василія Великого (Василянський), а при цьому церква Благовіщення", але ж при умові – „аби будівлі, дзвіниці, школи, братства цього манастиря не заподіяли аніякої шкоди католицькому костьолу, що міститься поблизу насупроти". Ця примітка вже свідчить про жорстоку боротьбу, що тривала між православною та католицькою церквою у першій половині XVII ст. Манастир містився на схилі до р.Бога між теперішньою вул.Володар­ського (колишн. Манастирською), Комуністичною та Свердлова (кол. Петра Могили). У перші роки його існування манастир був багато забезпечений фундушами (стави, луки та інш.), але ж у другій половині XVIII ст. манастир дуже збіднів. Торговельний капітал переміг, манастир втрачає свою економічну ролю в клясовій боротьбі, а тому зовсім занепадає. 1780 р, його фундуші захопили різні пани, а в тому числі Грохольський.

1784 р. його знову відбудував уніятський митрополит, Коли Браславщину віддано до Росії, манастир має такий вигляд: „манастирська церква дерев'яна з трьома банями (очевидно такої же конструкції та стилю, як сучасна Староміська), збудована року 1723 (цю церкву перенесено 1850 р. в с.Зарванці), містилася на горі недалеко Богу; тут же була дзвіниця з двома дзвонами. Будинки манастирські, вкриті ґонтою, складалися з 12 келій, їдальні та куховарні. Всі приміщення з фронту оточувалися частоколом, а ззаду плотом. Крім того, на манастирській садибі були приміщення для настоятеля церкви, господарчі будівлі, город та „юридика" (манастирська земля), на якій було десять хат піших селян.

Дальша історія манастиря така: 1795 року його приєднано до православної церкви; 1845 року через зруйнованість будинків манастир переведено до приміщення скасованого Тринітарського католицького кляштору в м.Браїлові. У Він­ниці залишилося тоді манастирської садиби 1 десятина 59 саж. землі та вісім будинків. До останнього часу можна бачити стовпики та будочки з хрестами на місці колишніх церков. Зі всіх будинків манастиря залишився в первісному його вигляді довгий глинодерев'яний житловий будинок (Володарського № 25), вкритий ґонтою, де було 12 келій; під першим поверхом є ще один наполовину в землі. Будинок збудовано не пізніше другої половини XVIII ст. (може бути 1784 року підчас поновлення манастиря). Його архітектура є цікавий зразок звичайного будівництва тої доби. Маленькі кімнати, криті ґанки перед кожним приміщенням, криві, погано оброблені дерев'яні частини будинку, обмащені глиною.

Таку дерев'яну дешеву та недовготривалу архітектуру утворювала кляса українського міщанства та заможного селянства відповідно до його економічного значення.

Історія другого православного манастиря – Вознесенського – чоловічого ще цікавіша. Його заснував 1616 р. той же Кропивницький на терені між теперішнім капуцинським кляштором та р.Богом. При манастирі була братська школа, що її 1632 р. перетворено на православний колеґіюм для боротьби з єзуїтським колеґіюмом. Але ж через інтриги єзуїтів на підставі того, що програму навчання православного колеґіюма було свавільно поширено проти затвердженого урядом, та в зв'язку з постійними бійками учнів обох колеґіюмів, 1639 р. колеґіюм переведено на Волинь. Манастир звичайно був увесь з дерев'яних бідних будівель та оточений частоколом. Від нього тепер немає жодних рештків; він після жорстокої боротьби був виселений з міста на Старі Хуторі, де збудовано коло 1726 р. дерев'яну церкву з трьома баштами в галицькому стилі, що існує й тепер. Манастир цей свого часу відогравав велику політичну ролю.

Наприкінці XVI ст. утиски селянства та козацтва іли польского капіталу остільки збільшилися, що виклиі озброєне повстання, яке перетворилося в середині XVII ст. у війну. Після перемоги Хмельницького над поляками у Віниці організовано Кальницький козацький полк з полковни­ком Іваном Богуном на чолі. 1651 року знову почалася війна, та генерал Подольський Калиновський пішов на Він­ницю. Богун післав до Хмельницького по допомогу та вийшов проти Калиновського. Після перших сутичок Богун з вій­ськом (біля 3000 козаків) нібито побіг до міста, заманив поляків на лід на річку, де перед тим було вирубано ополонки, що ледве замерзли та були вкриті соломою. Багато, поляків потонуло, а самого Калиновського ледве витягли. Богун зачинився в чоловічому православному манастирі, відби­ваючись від поляків за частоколом. Почувши, що йде допомога від Хмельницького, поляки втікли до Бару.

Як бачимо, манастир був за неабияку фортецю для українського міщанства та козацтва. Він також втратив його значення з поразкою міщанства та козацтва. Базиліянські со­бори 1744 – 1745 р. ухвалили скасува­ти манастир, як не чинний.

Щоб закін­чити розмову про будівництво пра­вославних церков тої доби, зупині­мося на цікавому архітектурному зразкові – Микола­ївській церкві, що стоїть тепер на Старому Місті, її збудували близько 1726 р. ті українські міща­ни, що їх вити­скав з міста тор­говельний капітал. Витриманий захід­ньо-український стиль варто роз­глянути ближче. Невеличка церква має дерев'яні стіни з брусів зрубом лапу без останку; весь будинок конструктивно має виразно відокремлені 3 частики, відповідно до трьох внутрішніх приміщень вирабинці (притвор), середню частину – саму церкву та вівтар.

Староміська церква та рештки замкової гори. Малюнок проф. М. Жука р. 1926.

Над кожною з них підіймається чотирикутна (з обрі­заними кутами) башта, вкрита дахом, над яким підно­ситься підбанник (барабан) такої самої форми, вкритий банею. Весь будинок оперезаний піддашком, що підтри­мується дерев'яними стовпиками та дає змогу ховатися від дощу круг всієї церкви. Рублені стіни видко тільки під піддашком. Вище стіни обшиті прямовисно дошками. Такий плян розташовання приміщень, як і конструкція, яскраво свідчить про походження архітектури цієї церкви від селянської хати. Не менш цікава дзвіниця, що стоїть окремо. Чотири муровані стовпи підтримують дерев'яну рублену обшиту дошками дзвіницю чотирикутної форми; між стов­пами теж заборка брусами. Дзвіниця з церквою є непо­рушне ціле – пам'ятник стародавньої української архітектури заможного селянства та близьких до нього кляс.

Мури.

Після церковної унії 1596 року польський капітал висунув на Поділля свою найкращу зброю – світових піонерів торговельного капіталу – єзуїтів, що організовували клясову боротьбу всіма засобами; їхні кляштори одночасно були банкірами, орендарями, великими поміщиками, величезними учбовими й релігійними установами та нарешті фортецями.

Будинки „Мурів". Він. Філія ВБУ а двору.

Єзуїти одержували величезні грошові засоби для своєї роботи. В 1610-1617р. „генерал Подольський та староста Браславський Валентин-Олександер Калиновсмшй" подарував єзуїтам кошти та дільницю у місті, де вони збудували костьол, конвікт (гуртожиток) та першу школу; це є кам'яні будинки, оточені великою мурованою стіною із наріжними баштами. Час був неспокійний, татарські напади ще тривали, розпочалася вже велика боротьба з селянством та козацтвом. Тому єзуїтський кляштор з колеґіюмом (школою) – „Мури" збудовано в вигляді фортеці, але ж значно міцніший за замок, що стояв на острові, та незрівняно міцніший за православний манастир.

Єзуїти жорстоко боролися з Вінницькими Базиліянськими чоловічим та жіночим манастирями та не дуже терпляче ставилися і до своїх братів – домінікан, що були їхні сусіди.

Як міцна фортеця, єзуїтський кляштор відограє значну ролю в другій половині XVII та першій XVIII ст., коли татари та особливо козаки нападають та грабують місто з його око­лицями. В ті часи, коли наближався ворог до міста, на Мурах виставлялася віха, щоб сповістити мешканців про небез­пеку. За міцні стіни Мурів тоді ховалися військові загони, шляхта та громадяни з їхнім майном. Стіни Мурів добре захи­щали населення. 1671 року козаки, що тоді володіли Вінницею, та мешканці міста боронилися в Мурах від війска короля Яна Собеського. Але ж 1750 р. гайдамаки дуже поруйнували Мури та пограбували колеґіюм. 1773 року єзуїтський орден був скасований буллою папи Климента, а 1774 року польські уряд сконфіскував все майно єзуїтів, в тому числі Вінницькі Мури з їхніми фундушами (маєтками).

Будинки „Мурів". Церква та друкарня з двору.

1776 року Мури передано до едукаційної комісії (управ­ління освіти), що організувала в Мурах підокружну школу, а 1785 року школу було перетворено на окружну.

1778 р. згорів великий костьол в Мурах; з цього часу починається поступове руйнування величезних  будинків.

1814 року в Мурах було відкрито губерніяльну польську гімназію з 6 клясами та двома підготовчими, а на директора був призначений канонік Мацєіовський з ордена піарів.

Будинки Мурів тоді були дуже запущені, а тому для гімназії зроблено ремонт — новий дах, улаштовано бібліотечну залю, очищено двір від бруду та гною, розведено овочевий садок, влаштовано колодязя. Будинки були остільки великі, що вмістилося в них 14 клясів та ЗО кімнат для службовців, а, крім того, в інших будинках Мурів містилася тюрма та казначейство.   Польська   гімназія існувала не довго.

1825 року з причин політичного ззорушення в країні проти царату гімназію перетворено на 4-клясову, а замість підготовчих клясів утворено „уездное училище" з 3 клясів; але ж 1830 року, в зв'язку з виявленням в гімназії „тайного общества", установу ухвалено зачинити, а 1831 року зов­сім припинено з приводу „замешательства в крае".

Записки вчителя 1832 року малюють Мури в такому вигляді: Гімназія з „уездным" та „приходским" училищем містяться в мурованих будинках, оточених мурованою стіною; при них є незакінчена велика церква (що погоріла 1778 року); чотири двори та три садки; в цих будинках розташовано помешкання десяти учителів. Коли ці будинки було приз­начено під гімназію, тоді коштами казни зроблено деякі ремонти, але ж до цього часу їх потрібно на велику суму з приводу страшенного запущення будинків".

1832 року в Мурах відкрито Вінницьку гімназію, але ж її в 1847 році було перенесено до Білої Церкви. Підчас існування цієї гімназії будинки Мурів теж не ремонтувалися. „Облуплені стіни, розбиті віконні шибки, напівзруйновані подвірні будинки, бруд, нечистота, в незакінченому костьолі містяться директорські свині" — так пише учитель гімназії в сорокових роках про вигляд Мурів.

1855 року, підчас Севастопільської кампанії місто ре­монтувало Мури під військовий шпиталь. Руйнування вели­чезних будинків в той час іде швидким темпом. Сумна епоха царату за Миколи І та Олександра II відбивається на житті міста   та будинках.

В 70. роках управління поліції підносить клопотання перед губерніяльною владою про необхідність зламання вели­чезної південної частини Мурів від головного корпуса до вулиці Володарського   з тої причини,   що ця частина будинку загрожує падінням. Клопотання було задоволене. З вели­кими труднощами було зруйновано стародавні двохаршинні стіни величезного будинку з келіями ченців та багатьома приміщеннями.

Будинки «Мурів. Бічне чоло головного корпусу з двору.

Світл. До відновлення будинків» 

У 80 роках Мури зайняли військові частини зі свої­ми складами. Будинки руйнувалися.

1891 року впала велика частина стіни з боку вулиці Леніна біля будинку Мурів, що на розі вулиць Леніна та Шолом-Алейхема. Коли розбирали руїни та викопували зем­лю для нової стіни, знайде­но на глибині близько 1,5 мтр. нижче поверхні двора Мурів ве­лику кількість чоловіч. кісток в одній купі та рештки тканини; це може бути рештки тих во­як, що їх убито підчас оборони Мурів та похо­вано під стіною. Запущені, брудні будинки Мурів зробили­ся місцем, звід­кіля поширюва­лися холерні епідемії 1892 та 1893 р. Війсь­кові частини з Мурів було ви­ведено.

З цього часу Мури стояли без населення. Двір забруднювався, будинки руйнувалися, навколишні  мешканці розбирали груби, двері, вікна, підлоги.

Будинки «Мурів». Прибудова голови, корпусу ліворуч головного чола.

Світл. до відновлення будинків.

Щоб припинити руйнування в Мурах, 1901 року було вміщено пожежну валку, для чого відремонтували незначну частину будинків.

Поновлення Мурів почалося тільки 1907 р., коли вирішено вмістити в них чоловічу гімназію. В головному корпусі Мурів зроблено ремонт – відбудовано дах, підлоги, сходи, груби, двері, вікна та розташовано девять класів, залю, канцелярію, кабінети. Але ж ремонт, на жаль, проведено варварськи, без культурного підходу до Мурів, як стародавнього пам'ятника, без реставрації їхньої первісної архітектури.

Щоб поширити гімназію, 1910 року було відкопано сутеренну частину з фасадної частини будинку під церквою. До того часу з вулиці підводи з військовими вантажами пряму­вали через широку браму на другий поверх до складів, де тепер українська церква. Коли зняли майже два метри землі з чола будинку, з'явився підземний мурований хід з вулиці до сутеренів. Цей хід розібрано, в сутерені зроблено, вікна й там розташовано залю гімнастики, коридори, роздягальні. Тоді ж влаштували Казанську церкву на верхньому поверсі, та зробили вхід безпосередньо з вулиці до головного корпусу. 1912 року до Мурів ще вмістили жіночу гімназію. Тоді ж збудовано великого триповерхового будинка для гімназії з боку вул. Володарського на підмурках зруйнованого півден­ного крила Мурів.

На початку революції 1917 року в квітні – листопаді в сутерені Мурів, де були приміщення гімназії, містилася перша Вінницька Рада робітничих депутатів; пам'ятна мар­мурова дошка з чола будинку нагадує нам про ці події.

Року 1919 у головному корпусі Мурів засновано історичний музей, бібліотеку, яку реорганізовано у Вінницьку Філію бібліотеки ВУАН, що зайняла 12 кімнат на верхньому поверсі під книгозбірню з понад 100.000 книжок.

У нижчому поверсі будинку міститься тепер окружний архів.

Для нас Мури, безумовно, найстаровинніший пам'ятник історії міста на протязі 300 років, а тому заслуговують на всебічне виучування, пильну увагу та заходи до їхньої охорони від поступового руйнування.

Тепер будинки колишніх Мурів займають квартал між вул.Леніна, Шолом-Алейхома, Володарського та Дем'яна Бедного, включаючи терен колишнього домініканського кляштора.

З чотирьох наріжних башт, зазначених на старих плянах ще 1855 року, залишилася тепер лише одна. Стіна ж тримається в порівняно доброму стані на вул. Во­лодарського та Дем'яна Бєдного, але ж ця частина відноситься до терену домініканського кляштору.

Звичайно, підчас оборони від ворогів, обидва кляштори були єдиною фортецею, і згадану стіну збудовано, безу­мовно, у перші роки існування обох кляшторів. але ж стиль башти значно відрізняється від стилю єзуїтського кляштора.

Стіни, що залишилися, підносяться тут великим муром на 4 – 6 мтр. над рівнем вулиці, мають близько 0,75 мтр. завгрубшки, з стародавньої великої цегли, на кам'яних підмурках; вони вкриті шаром такої ж цегли, що лежить пласким боком на мурі, утворюючи похил на обидва боки. Не зважаючи на багато переробок, закладку колишніх стрільниць цеглою, ремонтів, підправок цих стін, безумовно, вони мають вигляд, що мало відрізняється від їхнього первісного вигляду. Частина стін на вулиці Шолом-Алейхома вже не підноситься над рівнем двора; під напором землі вона очевидно поступово руйнувалася і тепер має сліди часткової перекладки зверху аж до низу із каміння. При пій стіні було прибудовано дві маленькі вежі з стрільницями, як зазначено на стародавніх плянах.    Від них тепер майже немає і сліду.

Башта на півд.- зах.  розі  „Мурів". Малюнок проф. М. Жука.

Ця наріжна вежа домініканського кляштору, що залиши­лася, являє цікавий зразок архітектури раннього бароко. Слід гадати, що її збудовано пізніше від головного корпуса Мурів, який оформлено в суворих, простих рисах ренесансу, чи раннього барокко. Численні вузькі стрільниці, вежі та значне поширення всієї будівлі до землі утворюють враження ґрунтовного укріплення. Скупе оздоблення цегляних стін скла­дається лише з пілястр на кутках будинку. Ця кривина голов­них ліній вежі є характерна для, переходу, від ренесансу до барокко, який порушив суворість ліній попереднього архітек­турного   стилю.

Башта Мурів   була й на розі   вул. Володарського   та Шолом Алейхома; її можна ще бачити у вигляді безформенної руїни, що підтримує частину огорожі внутрішнього садку. Коло, башти майже в притик умістився двоповерховий   будинок другої   половини XIX ст.  Щождо стіни Мурів з вул. Леніна, то наріжна башта тепер зруйнувалася разом з частиною   стін. З фронту   вулиці,   замість   стін, збудовано на початку XX ст.  крамничний будинок, що його стіни    частково складені зі старого матеріялу. За рисунком художника Н. Орди з його    альбому 70.  років башта була чотирикутна,  двоповерхова під стиль теперішньої прибудови ліворуч головного корпусу. Безумовно, малюнок Орди має елементи    стилізації і реставрації, а домініканський кляштор на ньому намальовано не подібно та не на місці. Але ж треба відзначити, що обидві башти на малюнку складають їхнім  стилем одне непорушне ціле з головним будинком.

Треба   звернути   увагу   на невеличкі вежі з внутрішньої, стіни   Мурів,   що розділяє терен єзуїтського та домінікансь­кого кляшторів. Одна дуже перероблена вежа помітна на розі будинку держдрукарні, на якій можна  ледве   розібрати   риси її  первісної архітектури.  На вул.  Володарського таку ж вежу можна бачити як прибудову   до   будинку Музею з боку стіни   домініканського кляштору. Вежа добре заховала риси її архітектури з боку двору.  Ще одну вежу можна пізнати в безформеній прибудові до будинку Мурів з боку домініканського   кляштору, там, де до цього  будинку долучається внутрішня стіна терену Мурів. Зі всіх стародавніх будинків Мурів до цього часу стоять майже всі, крім  зруйнованого південного крила. Головний      корпус — великий     двоповерховий   будинок з сутереном підноситься високо (12.00 мтр.) І над зовнішнім двором на горі над всією долиною Бога; його далеко бачити,   підїзджаючи   з-за  Бога   до центру міста. В цьому будинкові містився костьол та кляштор. Маленькі, порівнюючи з будинком, вікна на р. Бог пробито в стінах,   що і мають    майже    півтора   мтр.  завгрубшки та складені  з такої   ж   великих розмірів мало опаленої цегли, як стіни огорожі. Нижня частина  стін та підмурки збудовано з Гранітового каміння з додатком цегли для  вирівнювання стіни.    Колись будинок був під дахівкою з високим дахом, але ж тепер його І вкрито залізом.  Чоло на бік Бога  тепер не має  первісного архітектурного   оздоблення та гладка    вибілена   стіна підно­ситься до самого даху без жодних   виступів та карнизу. Тепер ця стіна підперта трьома   контрфорсами, з приводу її дефор­мації, з причини просадки ґрунту та розпору   склепінь.  Архі­тектурна форма чола на вулиці   Леніна   потерпіла трохи   при його реставрації; гладкі    пілястри, такі  ж карнізи та  сувора проста скупа архітектура цього чола оформлена в стилі  піз­нього ренесансу, чи раннього барокко. Таку ж витриману архі­тектуру має лівобічна прибудова до головного корпусу. Праве крило головного будинку Мурів, що стоїть у внутрішньому дворі, зберігло одно чоло без жодних переробок; розглядаючи його стиль, можна гадати, що його збудовано трохи пізніше за головний корпус. Тут на цьому чолі вже можна бачити основні риси раннього українського барокко. Внутрішній вигляд головного корпуса в південній частині в приміщеннях бібліотеки та архіву уявляє собою низку темних сумних коридорів, ма­лих пригнічених кімнат з недостатнім освітленням через вузькі вікна, придушених складним склепінням, що становить стелю. Церква та сутерена під нею має низку цегляних стовпів, що несуть на собі систему склепінь, складних та цікавих своєю могутністю та формою; вони розподіляють церкву на голов­ний, середній корабель та два бічні. Церква освітлюється вікнами в стінах, причому середня частина освітлюється через бічні. Такий плян костьолу належить до часів ренесансу.

Двоповерховий будинок, що стоїть вздовж проспекту Леніна та де тепер міститься держдрукарня, з 1920 року (друкарня тут була з 1912 р.) має всі основні риси архі­тектури головного корпуса, особливо фронтон на р. Бог та почасти оформлення чола з вулиці. Цікаві фалшиві лоджії під вікнами з маленькими стовпчиками. Під тим будинком був колись головний вхід до кляштору. Цей будинок треба віднести до років пізніших за головний корпус.

Сутерени „Мурів".

Безпосереднє до цього будинку прилягає довгий двопо­верховий будинок, що становить межу з домініканським кляштором; кінець цього будинку ще й тепер стоїт під старою позеленілою дахівкою – первісним дахом всіх будівель Мурів. Ця частина Мурів відноситься до перших будівель разом із головним корпусом; вона має такий же сумний вигляд, з гладкими білими стінами, без архітектурних оздоблень, крім незначних виступців над вікнами. Будинки з боку Володарської вулиці, де тепер Музей, пізнішого походження, але ж безу­мовно будувалися під загальну архітектуру Мурів. Північне крило Музею, що межує з тереном домініканського кляштору, зазначено на пляні 1793 р.

Домініканський манастир (тепер слав'янський собор) засновано ще 1624 року; його було переведено з міста Черленкова, зруйнованого від татар. Староста Ян Одживольський дав йому місце та забезпечив невеликими маєтка­ми. 1647 р. його дерев'яні будинки були оточені стінами з стрільницями і тут ховалась шляхта від татар та козаків. Ми не маємо детальних звісток про вигляд будинків кляштору в XVII та першій половині XVIII ст.

Сучасну муровану будівлю костьолу та кляштору збуду­вав намісник Браславський Михайло Грохольський року 1760 (закінчено). Підчас її будування сусіди домініканців та їхні конкуренти – єзуїти всілякими засобами перешкоджали ро­ботам: таємними стуками ніччю та байками про приводи так, залякали, що місцеві мулярі кинули працювати; роботи закін­чили не місцеві робітники під керівництвом німця-архітекта.

1835 р. кляштор був закритий російським урядом, а 1839 року тут влаштовано слов'янську церкву, переведену з стародавньої (збудована уніятами раніше 1790 р.) дерев'яної церкви Козьми та Дем'яна,, що стояла недалеко (в 100 мтр.); на її місці тепер стоїть двоповерховий будинок у дворі магазинів на розі Леніна та Дем'яна Бєдного. Велика будівля костьолу витримана в стилі пізнього барокко з двома вели­кими баштами на чолі. Архітектура покалічена пізніше 3-ю дерев'яною баштою над серединою будинку, щоб позбавити будівлю первісного вигляду католицького костьолу. Архі­тектура дерев'яної башти грубо та невдало підроблена під стиль первісних башт. Позаду та з боків костьола прибудо­вано двоповерховий кляштор для ченців, сумні з неве­ликими вікнами келії з суворими гладкими білими стінами та під позеленілою стародавньою дахівкою. Будинок кляштору ширше від костьолу, так що з обох боків його можна бачити чола, оздоблені рисами раннього барокко, що трохи відрізняються від стиля чола костьолу. Костьол жвавими рисами його архітек­тури вже не пригадує сумних часів жорстокої боротьби клясів XVII ст.; численні колони стали за подвійні пілястри, які уставили щільно все чоло, розбиваючись на карнизах бага­тим нагромадженням ліній: – бічним стінам між системою пілястр для пожвавлення загального вигляду будинку надано кривиз­ну та деталі ріжного характеру над вікнами; у всьому зов­нішньому оздобленні можна бачити багатство деталів, вибаг­ливість ліній, що далеко відходять від суворости, скупости ренесансу та раннього барокко.

Стіни, що оточували кляштор, та наріжну вежу перероб­лено тепер на розі вул.Леніна та Дем'яна Бєдного на ряд крамниць, що майже зовсім ховають цікавий будинок кол. кляштору.

Капуцинський кляштор.

Третій великий пам'ятник у місті з доби торговельного капіталізму це капуцинський кляштор, який, хоч збудований пізніше від перших двох, являє собою надзвичайно цікаву та характерну будівлю, що через витриманість своєї архітектури та порівнюючи добру цілість має зі всіх трьох, як ми гадаємо, найбільшу цінність.

Капуцини прийшли у Вінницю пізніше за єзуїтів та домінікан, у період розвитку польського капіталізму. За статутом ор­дену на капуцинів покладалася мирна, спокійна робота. Але ж боротьба з козаками ще тривала.

Капуцинського кляштора заснував 1745 року Вінницький староста Людвиг Калиновський не далеко від місця, де був чол. православний манастир, на терені колишнього цвин­таря на окраїні міста майже в лісі. Ще 1744 року Кали­новський післав до Львова по мулярів і теслярів та передав капуцинам пляни каплички й невеликих келій, щоб збудувати їх для тимчасового користування. Вапно випалю­вали у Браїлові. Лише 1748 р. заклали підмурки костьолу. 1760 р. львівських мулярів переманули на будівництво право­славної церкви в Бучачі, і будівництво закінчували місцеві мулярі.

Таким чином на будування цього спорудження за тих часів потрібно було майже 15 років.

Капуцини розгорнули значну роботу в місті та околицях. Маючи штат 13 – 15 ченців, вони ремісникували, білили віск, виробляли свічки („Московські") з воску, варили пиво, мали овочеву шкілку круг кляштора. Вони робили свою справу так тихо та непомітно, що проіснували аж до 1888 року, коли кляштор був скасований, а костьол зроблено парафіяльним.

Тепер терен кляштора займає площу між вул. Слинька та Громадянською шириною по вул. Леніна 110 мтр., а по вул. Слинька 170 мтр. Площа його терену за пляном 1855 року близько 2 гектари. На вул. Леніна виходить відступ 25 мтр., так звані „цвинтарки", невеликий майданчик перед чолом костьола; на внутрішній поверхні стін цвинтарків намальовані цікаві фрески 14 штук розміру 1,5х1,5 мтр., що мають за сюжет „страсти Христа". Не маючи видатної художньої цінності, фрески цікаві, як малюнки доби будування кляштору; вони дуже цікаві своєю примітивністю й безпосередністю.

Увесь терен кляштору оточений великою стіною заввишки від 3,5 до 5 мтр. Стіну складено з великої стародавньої цегли на дуже жирному вапняковому розчині з товстими швами. Грубість стіни 0,60 мтр. Частина стіни, що відокремлює терен кляштору від внутрішніх садиб кварталу, частково складена з каміння. Стіну вкрито цеглою плазом з похилом на обидва боки, а з чола кляштору її потиньковано. Перед цвинтарками був до 1928 р. ґанок з ґранітового каміння зі сходами, але ж його зламано для поширення вулиці перед костьолом. За кляштором в межах стін там, де раніш капуцини мали шкілку овочевих дерев, тепер влаштовано садівництво.

Великий будинок костьолу для глядача з вулиці, на жаль, частково ховається за огорожею. Високе біле чоло з простим скупим оздобленням має вікна лише на другому по­версі. Трикутний фронтон має з двох боків криволінійний перехід до нижчої поширеної частини. Праворуч головного чола близько 1888 р. збудовано дзвіницю з трьома дзвонами, яка не має нічого спільного з суворою архітектурою костьолу. Дах з стародавньої дахівки справляє враження височини його через круті похили. Тільки маленька вежа на одном  фронтоні та кам'яний хрест на передньому підіймаються над дахом. Увесь костьол, не маючи майже архітектурних оздоб­лень, підноситься могутньою суворою фортецею, являючи собою характерний пам'ятник розквіту торгового капіталу в країні.

Розглядаючи стиль кляштору, треба зауважити, що статуї ордену капуцинів забороняв зайві оздоби в костьолі; ось чому одночасно з розвинутим жвавим барокко домініканського кляштору виникла ця проста, бідно оздоблена, але й могутні та виразна своєю формою капуцинська фортеця.

Внутрішній плян та перекрій подає риси типового капуцинського костьолу пізнього барокко. Середня частина костьолу – корабель між двома рядами грубих колон підноситься величезним склепінням на висоту 20 мтр. та широко освітлюється верхніми вікнами Бокові частини ховаються без освітлення за широкими колонами в таємну сутінь. Цей ефект освітлення є властивістю барокко. З інших приміщень костьолу цікава кімната ченців за вівтарем, де слухали службу сидячи на дерев'яних вузьких ослонах; крізь віконце в стіні можна було бачити чашу у вівтарі; посеред кімнати стояв налой для книжки з великими літерами, які можна було читати аж з ослонів, обертаючи налой на всі боки Звертає на себе увагу також цікаве приміщення біля амбону, де слухали службу хорі капуцини через віконце з ґратами.

Ліворуч до костьола прилучається кляштор двоповерховий, такої же суворої та простої архітектури. Коридорна система з'єднує маленькі тісні келії з товстими стінами та маленькими вікнами. Цікаво, що кляштор не мав за статутом капуцинського ордену груб у келіях для опалення. До кімнат було підведено гаряче повітря з великої груби на кухні каналами. Вкритий дахівкою кляштор становить з костьолом один непорушний архітектурний масив. Маленький внутріш­ній дв]р між кляштором та костьолом з кількома деревами подібний до глибокого колодязя.

Дуже цікава в цій фортеці система склепів під обидвома будинками. Склепи призначалися для захисту підчас ворожих нападів, переховування краму та продуктів, а під костьолом для ховання мерців. Труни покладалися в ніші в стінах склепу, в землі на підлозі. Вхід до склепів під кляштором е з двору; система склепінь з цегли, що засновані на цегляних колонах та стінах, утворює дві великі залі та бічні приміщення й коридори. Висота цих заль сягає 4 мтр. Коли вдарити по підлозі склепів, чи швидко по них ходити, підлога гуде, як склепіння. Можна гадати, що під цим склепом є ще сутерени, та набудь розвинена їхня система. В літопису капуцинського кляштору під 1786 роком записано, що староста Чосновський за свій рахунок зробив коштовну будову сутеренного каналу від кляштору до р.Бога-Сутерени та підземні ходи є невід'ємна особливість будівництва всіх кляшторів та фортець тої доби. Канал, що про нього згадується, був для відводу нечистот кляштору та існував аж до кін­ця XIX ст. Такі самі сутерени та безумовно й канал до р. Бога мали єзуїтський і домініканський кляштори. В стародавніх єзуїтських документах згадується про поховання багачів в сутеренах під баштами. Підземними ходами були безумовно зв'язані всі три кляштори; можна гадати, що ходи від них були й до будинків представників влади та багачів. Більшість підземних ходів, що на них тепер натрапляють, являє собою тунелі більшістю без обробки цеглою та камінням, викопані в нижніх шарах твердої та сухої лесової глини, на глибині 4 мтр. та нижче.

Для характеристики кляштору, як комплекса великих для тої доби будівельних споруджень, треба ще згадати дуже цікавий колодязь, що має 6 мтр. діяметру. Глибина його до води близько 35 мтр. та води майже стільки. Вода витягалася коле­сом, що його обертав робітник, ходячи по широкій з окремих брусків поверхні колеса.

Усі три католицькі кляштори ще майже зовсім не дослід­жено з історико-археологічного боку та багато моментів їхнього життя і рисів їхньої будівлі не з'ясовано й просто не відо­мо. Між тим вони залишаються найстародавнішими архітек­турними пам'ятниками міста. Могутні ґрунтовні сумні фор­теці польського торгового

РОЗДІЛ IV.

Єрусалимка

Частина міста, що зветься Єрусалимка, являє собою цікаве та характерне явище; її архітектурну історію належить розглянути окремо. Улаштовані за прикладом західньо-европейського середнєвічного „гетто" єврейські квартали зустрі­чаються в різних містах Поділля.

Коли прийшли євреї на Поділля, це добре ще не з'ясовано. Від переслідувань у Західній Европі євреї переселилися в Польщу у значній кількості за короля польського Казиміра III (1333 – 1370), що видав єврейським громадам привілеї.

Литовський король Вітовт (1350 – 1430) дав євреям таку ж грамоту з привілеями; на Литві тоді євреї мали свої громади а внутрішньою автономією.

Помітна кількість євреїв з'явилася у містах Поділля в середині XVI ст. разом з наступом польського торговельного капіталу на литовсько-руські землі.

Євреї одержували багато прав та привілеїв, але ж ці права не мали характеру юридичної системи, ввесь час пору­шувалися через свавільство магістратів, шляхти та духів­ництва.

Маючи право оселі лише в певних місцях, позбавлені права мати землю, євреї провадили дрібну торгівлю, грошові операції, орендували маєтки, тримали шинки та ремісникували. Єврейські громади мали свою раду – кагал з раввіном та старо­стою (рош) на чолі, що розв'язував судово-адміністративні справи. Кагали об'єднувалися в синагоги окремих провінцій, що надсилали своїх представників до Литовського Синоду (1623 – 1761).

Відокремлені від іншого населення та загального куль­турного життя, євреї Єрусалимки замкнулися в свойому внутрішньому житті, купчилися родина коло родини в злиднях, не змінюючи нічого в свойому побуті цілі століття.

У м. Вінниці єврейські оселі розташувалися вздовж правого берега Бога нижче Капуцинського та Єзуїтського кляшторів. Перші будинки виникли між Першотравенською вул. та Богом, а помалу після скасування православного чоловічого манастиря єврейські оселі посунулися вверх, майже до стін Капуцинського кляштора.

Розглядаючи теперішні будинки Єрусалимки, можна з деякою певністю віднести найдавнішні з них на початок XVIII. ст. Не маючи певних рисів архітектури, складаючись з одно­манітних найпростіших конструкцій, будинки Єрусалимки з великими труднощами можна розподілити по окремих добах.

Першою характерною рисою Єрусалимки е величезне безладдя планіровки й нагромадження будинків один коло одного, не даючи іноді навіть проходів між ними; розташовано будинки не вважаючи на сторони світу, не предбачаючи вулиці на площі. Кожен будував собі хату як йому подоба­лося та де йому подобалося. Сила добудовок та прибоків до основного будинку за пізніших часів, ремонт та перероблення окремих частин будинків на протязі богатьох десятиліть а ріжноманітних матеріялів утворюють мальовничий рябий вигляд, в якому лише досвідчене око відокремлює істо­ричні наша­рування. Те­пер старо­давні будин­ки на Єрусалимці сто­ять острова­ми, що між ними виник­ли будинки пізнішої доби XIX ст.

Основ­ною конст­рукцією ста­родавніх бу­динків Єру­салимки є де­рев'яна руб­лена чи дилевана стіна, що обмащена з обох боків глиною з со­ломою, себто конструкція, що вживаєть­ся й тепер селянями. Бу­динок буду­вався на одну сім'ю з 1 – 2 кімнати, поступово сім'я поширювалася, нове покоління будувало собі прибоки, поки вистачало місця.

Куточок Єрусалимки, Малюнок проф. М. Жука.

Дах бідняка вкривався колись соломою. Тільки з XIX ст. поширюється вживання ґонти (драниці). Заможні євреї вкривали дах площатою дахівкою грубиною 10 м. м. шириною 15 см. та довжиною 25 см. Тепер такої вже не роблять. Цій дахівці, що добре зберігає стіни від дощу, переважно і завдячують деякі дерев'яні будинки тим, що залишилися стояти ще й до цього часу, налічуючи 150 – 200 років. Ллє ж можна бачити, як ці будинки під величезною вагою даху, маючи сгнилі підвалини, похилилися, розповзлися та, здається, що кожну хвилину дах може роздавити будинок Цікаво відзначити на багатьох будинках форму даху, властивого українській хаті, себто з відступанням коньку даху над сторцовими його похилами.

Один з найцікавіших будинків Єрусалимки, це стара синагога. Дерев'яний будинок має пізніші цегляні добудови з одного боку, але ж основна частина його відноситься до XVIII ст.

Двоповерховий будинок, тепер під залізом, колись був вкритий безумовно дахівкою; нижчий поверх складений з цегли, горішній має дерев'яний каркас з заборкою деревом, але ж обкладений цеглою. Стіни потиньковані майже без уся­кого орнаменту. Стара стіна з каміння з цегляними стовпами оточує будинок з одного боку.

Стародавні дерев'яні двоповерхові будиночки Єруса­лимки мають низький перший поверх часто наполовину в землі, часто з товстими стінами з глини. Другий поверх дерев'яний має дуже характерний балькон вздовж стін, що сходи до нього є також, входом до верхнього поверху. Це –  дерев'яний балькон зі сходами, піддашок над бальконом – є невід'ємна риса архітектури цих будинків. Перед чолом напівпідземного поверху влаштовано галереї на глибині близько 0,75 мт. в землі.

Цегляні будинки Єрусалимки з'явилися лише у другій половині XIX ст. Але ж й до того часу багато дерев'яних будинків ремонтувалось, добудовувалося цеглою. Ліса виру­бали, дерево дорожчало, місто почало дбати про пожежну охорону. Цегляні будинки хоч і стали вздовж вул. Першотравневої в деякому порядкові, але ж зберегли основний характер будівництва Єрусалимки з дрібними дверима та вік­нами, бальконами, сходами. Але ж на чолі з'явилися вбогі та недоладні міщанські стовпики, парапети, перемички та інше оздоблення.

За мапою 1793 р. межі Єрусалимки були такі: берегом Бога 340 мтр. вище по річці від моста (міст був проти тепе­рішньої електростанції) вверх мимо кляштора єзуїтів 300 мтр., від кляштора по теперішній Верхнє-Громадянській вул. рівнобіжне Богу 200 метр, та північна межа 180 метр., себто площа близько 10 – 11 гектарів.

По теперішній Першотравневій вул. та теперішніх Гро­мадянських стояло щільно один коло одного 30 – 35 заїздів з шинками в них.

Заїзди, що існують ще й тепер в значній кількості, являють собою дуже характерну будівлю міст Поділля з єврейським населенням. Це одночасно гостиниця, заїжджий двір, шинок та крамниця. Дерев'яна будівля шириною з 12 – 15 метрів має вздовж будинку по його середині проїзд для возів з чола будинку аж до другої його половини. З обох боків проїзду збудовано окремі кімнати для гостиниці, приміщення господаря, з чола крамниці та шинок. Друга поло­вина будинку (що має вихід на внутрішній двір) не має кім­нат – в ній зупиняються селянські підводи з кіньми та худобою.

Дерев'яні обмащені глиною стіни, дах, вкритий ґонтою чи дахівкою, низькі кімнатки – все це не змінилося за сотню років.

Ці цікаві будинки кінця XVIII ст. можна бачити у місті ще по Пролетарській вул. № 82 – $4 проти Народнього дому та в деяких місцях вул. Першотравневої.

Між двома рядами заїздів проти Єзуїтського кляштору плян 1793 р. зазначає смугу єврейських крамниць близько 40 –  50 будинків, що стояли тут у великому безладді.

Єврейські будинки не обмежувалися тоді районом Єрусалимки. На Замісті зазначено з 15 заїздів та на площі, де тепер ріг вул. Леніна та Козицького, 10 заїздів.

Крім заїздів, на пляні можна нарахувати ще з 75 єврейських будинків. Декілька будинків єврейських було й на Єзуїтській „Юридиці" нижче вул. Шолом-Алейхома.

На пляні 1825 р. щодо Єрусалимки майже немає змін; з'являються лише 3 незначні муровані будинки та поши­рюються єврейські оселі на Замісті. Цього часу у місті раху­ється вже 2000 євреїв, що становить близько 70% населення.

Плян 1855 р. зазначає Єрусалимку вже в сучасних межах. Всіх будинків в ній можна нарахувати близько 200 (з заїздами). Кількість заїздів не зменшилася: на Єрусалимці – 20 – 25, на Замісті 3 – 4 та в новому центрі міста 10 – 12.

Доба Миколи І відбилася неґативно на економічному становищі Поділля та зокрема на єврейському населенні; на Єрусалимці залишилися стародавні будинки, що підтримуються ремонтом. Лише у другій половині XIX ст. починається пере­будова верхньої частини Єрусалимки за певним пляном. Зни­кають стародавні дерев'яні напівзруйновані будинки та вини­кають цегляні,

1877 р. замість старих торгових рядів збудовано муро­вані двоповерхові, що тепер частково розібрано, а друга частина перебуває в катастрофічному стані. Залишається стародавня Єрусалимка лише в центрах нових кварталів та взагалі між Першотравневою вул. та Богом, де купчиться біднота.

Цегляні стіни та залізний дах змінив зовнішній вигляд Єрусалимки.

Тепер Єрусалимкою зветься лише квартал по берегу р. Бога. Скупчені антисанітарні будинки, де нечистоти виливають та викидають перед будинком, величезна кількість населення на невеликій житловій площі, безладдя пляніровки вимагають в найближчому часі знищення цієї частини міста для майбут­ніх великих будинків. Вже 1929 р. звільнено площу з-під 44 будинків для нової електростанції.

Нові економічні умови соціялістичної доби усунули під­стави для дальшого існування Єрусалимки. Дрібна торгівля та ремества, як зайняття мешканців, зникають. Цікавий шматок міста XVII – XVIII ст. доживає останні роки.

РОЗДІЛ V.

Доба промислового та фінансового капіталізму.

Про початок на Поділлі в другій половині XIX ст. доби промислового капіталізму можна казати лише дуже умовно. Країна, що оточувала місто, була суто сільсько-госпо­дарча та, за винятком цукроварень та ґуралень, промисловости не мала. Вінниця залишається у другій половині XIX ст. адміністраційним та до деякої міри культурним центром, без усякої промисловости. Але ж можна прослідкувати дуже цікавий процес утворення нових економічних взаємовідносин в місті, замість старих кріпацької доби. На жаль, це питання щодо Вінниці зовсім не опрацьовано. З кінця 60. років, до кінця століття ми маємо поступове зменшення ремісників у місті та зріст робітників з одночасним зростом кількости про­мислових підприємств і вартости їхньої продукції.

Наводимо такі характерні цифри:

РОКИ

Кількість ремісників

Кількість робітників

Кількість промисло­вих під­приємств

Вартість продукції підприємств

Кількість населення

1872

920

зо

10

43500

18780

1886

226

120

37

55324

19419

1890

141

20

125170

24724

1895

165

27

215222

26073

1900

424

48

485992

34060

1902

516

45

515340

35078

З таких цифр можна бачити перетворення кустарних виробництв доби торговельного капіталізму на промислові підприємства, що поступово збільшують кількість робітників та вартість їхньої продукції без помітного збільшення кіль­кости підприємств. Таким чином, загальний процес наступу промислового капіталу можна за цієї доби побачити й у Він­ниці. Одночасно йде зріст населення. Ще 1860 року лічиться у місті 10.280 чол. мешканців, а 1870. року  –  18.760 чол., себто населення майже вдвічі збільшилося за десятиліття, очевидно за рахунок розкріпаченого села. Роки 60. – 80. були роками перерозподілу населення з наступом нової економіч­ної доби; це відбивається й на Вінниці у збільшенні насе­лення з деяким коливанням його кількости за ці роки.

Для характеристики міста наприкінці часу відносної стабілізації складу населення наведемо такі дані про місто 1886. року.

Розподіл населення за станом (по „сословиям") такий:

дворян..... 3,34%

міщан . .  . . 78,03%

купців .  2,10%

військових .  . . 12,26%

У місті є 23 заїзди й 212 крамниць. Торговельних доку­ментів вибрано 471. З учбових установ існують міська двоклясова школа (1869. р.) з 225 учнями та приватна жіноча гімназія (1886. р.) з 344 ученицями. З таких даних бачимо обличчя міста. Дрібна торгівля, незначні ремества та неве­лика промисловість надають містові суто-міщанських рис.

Рівнобіжне таким якісним та кількісним змінам населення йде характерний процес бурхливого будування міста.

У місті було всього будинків:

РОКИ

Будинків

Усіх мешкай, на 1 буд.

 

Мурованих

Дерев'яних

Мурованих

Дерев'яних

1870

85

1521

220,9

12,3

1886

160

4120

121,4

4,7

З таких цифр яскраво бачимо величезний зріст кіль­кости будинків, але ж одночасне зменшення їхньої величини. Невеличкі будиночки зростають на всьому терені міста, обставляючи нові вулиці, щільно скупчуються один коло одного. Нове місто зростає за старими формами доби торго­вельного капіталізму. Нова доба не має у місті відповідної міцної кляси, що могла б утворити нові форми архітектури. Величезну кількість будинків будують дрібні крамарі, службовці та ремісники, побут яких не змінився зі ста­рих часів. Ця кляса населення живе мрією про свій власний будинок з крамничкою чи майстернею в ньому. Маленький шматок садиби посідає вузький фронт по вулиці, ледве достат­ній, щоб умістити чоло будинку. Але ж кожен хоче мати чоло на вулицю, із входом до крамниці чи майстерні. Будинки стоять при вулицях щільно один коло одного, залишаючи лише вузькі проходи на двір. Чоло, як правило, має одні двері та велике вікно. Будинок простягається головним чином в глибину садиби. Там міститься помешкання власника на дві – три кімнати з кухнею, Часто садиба остільки мала, що будується другий поверх, де міститься спальня тощо; в такому разі обов'язково є балькон.

Два „заїзди" старовинної будови при вул. Леніна біля № 56.

Світл. р. 1910.

Такими дрібноміщанськими будинками заставляються цієї доби вулиці, що прилягають до проспекту Леніна та почасти йому рівнобіжні, Замістя до вулиці Троцького та в інших місцях. Щодо оздоблення чола, то ніяких нових форм не виникає. Проектування будинків не доручається досвід­ченим технікам чи архітектам. Кожний господар будує за своїм бажанням, але ж консервативно додержуючись старих тра­дицій; побут міщанина, застигнувши в старих формах, не вимагає жодних змін в архітектурі. Разом із цим ця кляса дрібних крамарів та ремісників не створила своєї окремої від інших кляс ідеології в певних формах та залишилася до кінця клясою перехідною, що живиться з ідеології панівної кляси. Тому міщани позичають разом з ідеологією й інші над­будови в покаліченому вигляді, в тому числі мистецтво, панівної кляси. Чола міщанських будинків відбивають ідео­логію їхніх власників Покалічені елементи старих могутніх стилів ренесансу й барокко, вміщені на чолі без системи, не утворюючи одного цілого, складають архітектурне оздоблення міщанського „захолусного" міста. Неживі пілястри між вікон­ними та дверними отворами, недоладні перемички та фрон­тони над вікнами, незграбні карнізи, а особливо неможливі, недоладні парапети та фронтони, що нагадують елементи стилю барокко – все це було витвором не власника будинку, а зви­чайного провінціяльного муляра, на художній смак якого покладався власник. Як загальне правило, стіни з чола фар­бувалися кольоровим вапном, не намагаючись зв'язати форми чола з кольором.

В такий спосіб утворився так би мовити стандартний дрібно-міщанський „стиль" в місті. Такі є риси дрібно-міщанської архітектури будинків центральної частини міста, що виникли в другій половині XIX ст. Будинки переважно цегляні, під залізом. Таку ж архітектуру мають і пізніші бідні будинки дрібних міщан першого десятиріччя XX ст. й першої доби після революції. Характерно, що тинькування цегляних будин­ків, яке було обов'язкове в першій половині XIX ст., тепер майже зовсім не вживається.

Мрія мати свій будинок капітального характеру, щоб вистачило на два – три покоління, примушує міщанина буду­ватися з цегли. Відповідно до попиту у Вінниці організується ще з середини XIX ст. 10 – 15 цегелень. Одночасно лісний мате-ріял дорожчає Околишні ліси далеко вирубуються. Дере­в'яних рублених стін вже давно не вживають. На околицях нового міста будують дерев'яні будинки з каркасом з міс­цевого дешевого лісу нижчого ґатунку, заповнюючи стіни вальками й дилями з дров та гілля. Такі будинки широко розповсюджуються на Садках, Слов'янці, Замістю та Хуторах. Такої ж конструкції будують надвірні будинки по всьому місті. За часи розглядуваної доби ця конструкція є найдешевша. Житлові дерев'яні будинки будувала та ж кляса дріб­них міщан – крамарі (що торгували худобою та сільсько-господарчими продуктами), ремісники, візники, що мали свій город чи орендували землю для городини та оселилися по окраїнах міста. Жодного оздоблення на таких будинках майже немає. Потиньковані та пофарбовані вапном, гладкі стіни не мають оздоб та не розписуються, як українські хати. Драниця та залізо вкривають дах.

Треба ще зупинитися на дуже розповсюдженій кон­струкції - - обкладанні дерев'яно-валькованих стін цеглою. Така конструкція зовсім не виправдується умовами клімату. Часто відразу бідняк-міщанин не міг собі дозволити буду­вати з цегли за браком коштів; але ж, намагаючись стати на рівень з заможними, він обкладав дерев'яний будинок через 2 – 3 роки цеглою, коли збирав потрібні гроші. Тут він вже надавав будинкові стандартного міщанського оздоблення, задо­вольняючи своє бажання мати власний „гарний" будинок.

Міщанські будинки на Садках, Замістю будуються трохи за іншим пляном, як у центрі міста. Крамничка чи майстерня з чола будинку не потрібні, бо господар продає свій крам чи виріб на базарі; сам будинок поширюється, відступає від вулиці, тому що землі під садибою багато. Розповсюджений тип будинку – на 2 помешкання по 1 – 2 кімнати кожне, з окремими кухнями та спільним ґанком. Господар має май­стерню в окремому будинку на дворі. Овочевий садок та город , є невід'ємна особливість такого будинку.

За останнє десятиліття XIX ст. та в XX ст. до рево­люції у місті починає відогравати ролю новий мешканець. Мальовнича місцевість та сприятливі умови життя, маґістральна залізниця Київ – Одеса та інші причини приваблює до себе масу рантьє, що шукають спокійного місця для дрібно-буржу­азного життя. Відставні військові та урядовці, підрядники, що відійшли від діла, поміщики, що продали маєтки, засе­ляють місто. Хвиля індивідуального будівництва осібняків у місті зростає. Кожен рантьє будує собі будинок за своїм бажанням. За рантьє тягнуться середні та. великі кра­марі.

Фінансовий капітал тих часів починає відогравати помітну ролю у місті, обслуговуючи поміщиків, що намагаються раціо­налізувати своє господарство та будувати підприємства для переробки сировини; особи вільних професій у значній кіль­кості з'являються у місті. Такі економічні групи, в основному дрібно-буржуазні, будують нове місто.

Дрібний міщанин з труднощами тримається у центрі міста чи відсувається далеко на околиці. Його місце, най­кращі дільниці на кращих вулицях посідає рантьє, багатий крамар, урядовець. Тип осібняка в зеленому садку панує в будівництві з кінця XIX ст. аж до війни та становить велику частину обличчя сучасного міста. Першотравнева поза Єрусалимкою, вся Свердлова, північна частина Леніна, Дзержинська, всі Садки, частини Замістя забудовані підчас цього підйому 1 будівництва.

Роки між революцією 1905. р. та світовою війною від­значаються як період будування міста в такому маштабі, як ніколи в історії його до того часу. Тоді утворено найголов­нішу частину того фонду житлових будинків, що залишився для радянської доби,) а тому житлове будівництво того часу заслуговує на детальніший огляд.

Згадана мішана група населення, переважно рантьє, вже будує багатше, з її погляду, культурніше. Осібняки на одно–два помешкання оточують садком. Будинок відступає на 3 – 10 метрів від вулиці; садиба відокремлюється від вулиці парканом дерев'яним, залізним, чавунним зі стовпами під стиль будинку. Культурні бажання власників щодо стилю задовольняє вже не простий муляр, а технік і архітект, якому замовляють проєкта. Взагалі ж будування міста з цього часу підпадає під керування міського самоврядування. Проекти будинків розглядає та стверджує міський архітект.

Вбого міщанська архітектура й у цих будинках має без­ліч своїх представників. Для зовнішнього оздоблення будинків використовують такі ж самі старі стилі ренесанс, барокко, неоклясицизм. Але ж копіювання старих форм робиться вже письменно; елементи стилів, оздоби чола розташовуються за сис­темою, логічно, за певним порядком, щоб задоволити культур­ного власника будинку. Перехідна міщанська кляса не може утворити не тільки нових форм архітектури та стилю, але не вміє використати елементи старих стилів для виявлення влас­ного обличчя. Непевність обличчя цієї перехідної кляси відби­вається на непевності обличчя його будинків.

Будівництво розглядуваної доби можна прослідкувати по таких архітектурних етапах.

Перші будинки являють собою осібняки з червоної цегли під залізним дахом із стандартним оздобленням чола старо-міщанських будинків 60. – 80. років. Тільки внутрішній зміст будинку підкреслює його належність до нової еконо­мічної групи населення; одно чи два помешкання мають „па­радний" вхід з ґанком на чолі. Чоло часто пофарбовано мумією, охрою та вапном. Білі оздоби чола виділяються на червоному, жовтому, сірому тлі.

Дальший розвиток архітектури червоної цегли ускладнює чоло багатьма оздобами. „Гуськи", „сухарики", „сандрики" на карнизах та підвіконниках, складні виступи круг віконних та дверних отворів, надзвичайно складні фронтони над парад­ними дверима трикутного вигляду чи парапети  –  все це остільки загромаджує чоло, що не видко площі стін. Нарешті, крім парапетів, на стіни ставляться залізні ґрати між стовпи­ками. Двоповерхові будинки обов'язково мають невід'ємний балькон з залізними ґратами.

Усі ці оздоби розташовуються на чолі за нечисленними елементарними правилами, але ж ціле справляє враження непо­трібносте, недоладности, невідповідности внутрішньому змістові будинка та матеріялові стін. Сотні цих будинків у місті є спад­щина того часу.

Дальший етап будівництва дрібно-буржуазної доби – є архітектура силікатної цегли. Намагаючись угнатися за вели­кою буржуазією та аристократією, міщанин – рантьє суворо слідкує за модою. Він їздить за кордон, передплачує закор­донні журнали, в курсі європейського мистецтва.

Середня європейська архітектура білої цегли негайно викликає переймання у Вінниці. Силікатну цеглу привозять з волинських цегелень для обличкування чола. Вона дорога. Але ж велике є бажання міщанина рантьє різко відокреми­тися від старої архітектури дрібних крамарів та приєднатися до закордонної архітектури буржуазії та аристократії. Правда, новий стиль Европи переходить на білу ґлязуровану цеглу та терракоту, кафлі – для обличкування чола; це зовсім непри­ступне для міщанина рантьє, але ж силікатна цегла достатньо наближається своїм зовнішнім виглядом до тих матеріялів.

Чола з силікатної цегли затоплюють вулиці: Леніна, Дзержинського, 9. січня, Першотравенська, Толстого забудовуються такими будинками. Всі численні оздоби, чола переносяться з старих будинків з червоної цегли. Але ж швидко помічають, що всі численні важкі виступи чола при силікатній цеглі погано виділяються; їх не видко, ефекту немає, всі оздоби зайві. Спочатку використовують старий спосіб  –  фарбують чоло різними кольорами; виступи білим, фон – червоним, чи сірим (приклад, синагога при вул. Дем'яна Бєдного, № 8). Але ж тоді зовсім неможна виправдати вживання дорогої білої цегли. Так приходять до нового чола із скупими прикрасами. Строго прямокутні суворі вікна, площаті карнизи та міжповер­хові оперезання, ледве помітні пілястри, строгі парапети залишаються на чолі будинків.

Так непомітно вливається до архітектури тої доби перед світовою війною західній (переважно німецький) модерн. З модерном припиняється нарешті використання ренесансу, барокко й неоклясицизму для доби промислового капіталізму. Цей стиль повинно визнати за перший, що так чи інакше характерний для доби промислового та фінансового капі­талізму.

Оздоби чола зменшуються до мінімума. Людина доби капіталізму, з її швидким темпом міського життя, з високими будинками, не може розглядати численні виступи та прикраси чола. Вона їх не помічає та й вони робляться зайвими.

Пласкі, гладкі чола не мають виступів; прямокутні строгі вікна розташовані на чолі в суворому одноманітному порядкові. На площах стін розкидано в гармонійному поряд­кові кольорові плями – ґлязуровані кафлі, утворюючи нескладний орнамент. Високий цоколь, іноді нижчий поверх до половини, обліцований камінням. Вінниця має невелику кількість пред­ставників модерну. За такі можна визнати будинок землевлаштовної комісії (ріг вул. Гоголя та Толстого) та декілька осібняків з силікатної цегли.

Слід також звернути увагу на цікавий стиль модерн церкви на кладовищі по Літинському шосе. Цікаво розгля­нути невеликий будинок при 9 січня № 3, де гарний модерн з прикрасами з ґлязурованих плиток покалічено потинькова­ними виступами та ґанком в декадентському стилі.

Індивідуальним будинкам, осібнякам, в оточенні садків, надаються відповідного стилю паркани з ґратами, утворюючи єдиний архітектурний ансамбль. Цей європейський модерн, скопійований без особливих новин та змін, слід вважати за „найкультурніший" стиль осібняків передреволюційної доби, що характеризує побут дрібного буржуа та рантьє.

Суворий, сухий стиль модерна не відразу завоював собі прихильників. Рештки економічних груп старої доби – земельна аристократія, поміщики тощо не прийняли модерну. Вони; наприкінці XIX ст. та на початку XX утворили свій „дека­дентський" стиль.

Безсилля, розклад, невиразність, недоладність виглядають з чола будинків декаденсу. Дужі орнаменти та форми рене­сансу й барокко декаденс змінює на ґірлянди квіток, що простяга­ються блідими оздобами між вікон та фігурами жінок і янголів, що підпирають плаский виступ карнизів і бальконів. Декадент­ський стиль довго панував в архітектурі, в меблях та скульп­турі й був улюбленим стилем міщан, що вважали його за аристократичний. Представниками такого стилю є низка двоповерхових будинків  –  будинок № 16 при Пушкінській вул., багато оздоблений та пофарбований, на розі Леніна № 60 та Козицького з блідою архітектурою, на розі Леніна № 65 та 9 січня – сірий будинок з яскравими рисами дека­денсу, при Леніна № 71, Гоголя № 2, Котовського № 18 та інш.

Таку зміну архітектурних впливів у житлобудівництві можна прослідкувати у Вінниці з кінця XIX ст. до революції.

Звичайно, що будинки будувалися в таких стилях про­тягом усього розглядуваного часу. Ренесанс, барокко, неоклясицизм мають своїх представників до самих передреволюційних часів. Будинок на вул. Слинька – проти пошти, з колонадами, клясичними оздобами вікон, формами карнизів дає гарний приклад пізнього ренесансу; порівняльна чистота стилю, куль­турний підхід до ув'язки в одно ціле всіх архітектурних елементів його не може однак виправдати такого будинка XX ст. в провінціяльному місті Поділля.

Це характеризує анархізм капіталістичного будівництва. Кожен будує на своє бажання. Прикладів такого анархізму, що переходить в „архітектурне хуліганство" у Вінниці є чимало. Комплекс будинків на горі на розі вул. Козицького та Володарського має один великий будинок нібито у вигляді фортеці з двома великими"' баштами з стрільницями та нагро­мадженням між ними поверхів з різного матеріялу. Великий двір, що йому намагалися надати характера двору середневічного замку, обмежується службовими будинками з гранітового каміння у вигляді бастіонів з острокутними виступами. Брехня і фалш панують у всьому вигоді будинків.

Другий приклад – будинок на Першотравневій № 98 проти 9. січня; недоладні й недоречні прикраси будинку в вигляді лір, арок, колонад не утворюють логічних форм та свідчать про безсилля автора сказати щось певне та ясне.

Зовсім зайвий та непотрібний стоїть також будинок з червоної цегли в садку біля театру при вулиці Дзержинського", старо-германський стиль з характерними цегляними прикрасами, жолобчата червона черепиця зовсім не пасує ні часові, ні місцю. До таких же будинків нале­жить віднести великий потинькований будинок № 96 по Пер­шотравневій, що його чоло сумно та строго оздоблено романським стилем у вигляді якогось манастиря.

Характерно, що великі житлові, так звані прибуткові будинки, що їх будували не рантьє, а багаті крамарі, мають прикраси чола ще в старих стилях ренесансу й барокко (Козицького № 12 і № 25 та Леніна № 54 та 43, № 68, ріг Слинька та Котовського, Слинька № 16,9. січня № 13)

Очевидно з ідеологічного боку стилі доби торговель­ного капіталу ближчі багатому крамареві, ніж стилі промис­лового капіталу. Копіювання стилів ренесансу (Козицького № 12, 9. січня № 13) та барокко (вул. Козицького, 25) зроб­лено в деяких з цих будинків .з великою увагою, ретельно, намагаючись утворити цільність загального вигляду чола. Поодинокі „прибуткові" будинки в нових стилях трапляються рідко (вул. Леніна 70, Леніна 46, В.-Громадянська з пофарбованням, Леніна 69).

Дво та триповерхові „прибуткові" житлові будинки, вміщаючи багато помешкань, утворюють для Вінниці зовсім новий тип житлобудівництва, що виник лише на початку XX ст. Він характеризує нову добу промислового та фінансового капіталізму, надаючи місту нових рис.

Будинки готелів можна розглядати теж разом із житло­будівництвом.

Розвиток промислового капіталізму та наступ фінансо­вого утворює з Вінниці адміністраційний та „діловий" центр. До міста приїздить багато поміщиків та інших, капіталістів, комівояжерів тощо в різних справах, а також і для роз­ваги. Безліч готелів обслуговує приїжджих. За другу поло­вину XIX ст. збудовано готелі „Белвю" (Леніна № 55), потім Леніна № 31, № 47 і № 46 – 48. Усі ці будинки мають оздоби чола в стилю барокко та не відрізняються від інших провінціяльних готелів. Будинок готелю „Палас" (Леніна, 56) вже намагається дати риси нової доби.

Однак, нова доба виявляється лише тільки в двох нових готелях 1905 – 1912 року.

Готель „Франсуа" (Леніна, 64), чотириповерховий великий будинок з великим флігелем, уже скинув прикраси старих стилів; гладке порожне чоло з оздоби має лише стро­гий фронтон та незначний орнамент. Ще більше чоло було модернізоване при відбудові (1925. року) після пожежі.

Розгляд цікавого та найвищого у Вінниці будинку готелю „Савой" (Леніна, 62) дає важливі висновки.

Великий шостиповерховий будинок на розі Леніна та Козицького на три чверти міститься при вул. Козицького. Як і готель „Франсуа", „Савой" має весь нижчий поверх під крам­ницями. Клітка сходів, між іншим темна та незручна, обладнована єдиним у місті електричним ліфтом. Готель мав велику рестораційну залю з стінами та стелею, оздобленими різно­кольоровими прикрасами та орнаментом у стилі модерна. Центральне водяне опалення цього будинку (як і в „Франсуа") вносить нову для того часу у Вінниці рису. Готель збудо­вано для „культурних" поміщиків та буржуа, а тому зовніш­ній його вигляд повинен був імпонувати цій економічній групі. Автор проекту добре виконав завдання. Основні риси могутнього барокко стилізовано модерном; колони головного чола та фронтони виконано в барокко; віконні отвори з за­кругленими горішніми кутами вже не мають оздоб, вони різко вирізані на тлі стін; в простінках й над вікнами та під ними скупо, але ж виразно дано медальони з жіночих голівок та квіток; балькони підтримуються жіночими постатями. Все чоло яскраво відбиває ідеологію „культурного" буржуа.

Для сучасного мешканця міста, що проходить повз цього будинку щодня, всі ці оздоби чола зайві, він їх не бачить за швидким темпом сучасного життя. Але ж, пильно приглядаючись до будинку, можна побачити, що форма та стиль будинку не відповідають місцю його розташовання.

Зупиняючись на будівельних матеріялах житлобудів­ництва, ми скрізь бачимо лише цеглу. Але ж слід звернути увагу також на два будинки, що збудовані з незвичайних матеріялів. Будинок при вул. 9. січня № 21 в стилі німець­кого позаміського осібняка складено з пустотілих бетонових каменів. Стіни мають прикраси у вигляді прямокутників з по­фарбованої цегли. З таких же самих бетонових каменів, але ж з цегляними стовпами збудований двоповерховий будинок на подвір'ї при вул. Слинька № 16. Окреме архітектурне явище – це військове містечко з багатьома касарнями та гос­подарчими будинками (1887 р. та пізніше). Всі будинки збу­довано за військовим стандартом, що має безліч своїх пред­ставників по провінціяльних містах царської Росії. Унутрішній їхній зміст відповідає умовам військової служби того часу. Зовнішній вигляд суворо обмежується незначними оздобами на цегляному чолі. Важкі капітальні конструкції будинків одноманітно повторюються в усьому містечку.

Розгляд громадських та державних будинків цієї доби слід розпочати з будинку реальної школи (1891 р.). Великий двоповерховий капітальний будинок зі світлими приміщен­нями, розташованими за коридорною системою, ще за тепе­рішніх часів треба вважати за добре приміщення для учбової установи. На цьому будинкові можна бачити, як царська влада намагається русифікувати країну. З чола будинку міститься домова церква, що дає стиль усьому будин­кові Парапети, маленькі башти, фронтони, що оздоблюють чоло, виконані в суто-московському церковному стилі. Особ­ливо цік

РОЗДІЛ VI.

Радянська доба та соціалістичне будівництво.

Встановлення радянської влади відкриває нову цікаву сторінку в історії будування Вінниці. Через націоналізацію будинків приватних власників утворюється одно велике кому­нальне господарство в місті. Але ж у перші роки після революції підчас громадянської війни та ліквідації її наслідків не можна було думати про будування нових будинків. За браком коштів не можна було навіть зробити потрібного ремонту будинкам комунального господарства та підтримувати їх в належному стані. Таким чином від встановлення дикта­тури пролетаріяту до оголошення нової економічної політики не було жодного будування нових будинків у місті, за винятком деяких дрібних будинків на околицях.

З початку НЕП'и, через брак потрібних коштів на дер­жавне будівництво та відсутність ще міцної будкооперації й кредиту, радянська влада дозволила приватне будів­ництво на правах забудовань, щоб зм'якшити житлову кризу.

Кількість та склад населення міста за час війни та рево­люції значно змінився. Вінниця стала губерніяльним цен­тром з багатьома установами, що розташувалися почасти в житлових будинках. Відсоток робітників і службовців значно зростає. Населення збільшилося остільки, що за житловою кризою Вінниця посідає одно з перших місць на Україні. Тому дозвіл будувати будинки на правах забудови з угодою на 30 – 50 років відразу притягає багатьох осіб. У місті Він­ниці період складання умов на забудову починається 1924 року та стихійно тривав 2 – 3 роки.

Розглядаючи соціяльний склад забудівників, бачимо, що це переважно міщани – дрібні крамарі всіх ґатунків, реміс­ники, кустарі, візники, старі службовці. Лише невелику частину забудівників складають дійсні робітники та радянські служ­бовці.

До цього треба завважити, що, не зважаючи на допомогу робітникам з боку комунального банку та інших джерел, будівництво в них йшло дуже кволо за браком грошей, в той час, коли перша група забудівників так чи інакше збудувала свої будинки.

Такий склад будівників яскраво відбивається на всьому обличчі нового будівництва. Ці роки 1924 – 1927 треба роз­глядати, як наступ міщанина в будівництві. 600 – 800 індиві­дуальних будівників за 3 – 4 роки спромоглися покалічити архітектуру цілих окремих дільниць міста. Кращі ділянки майбутнього міста – віддавалися під забудову та вкривалися дрібненькими будиночками, що нагадують міщанське будівниц­тво другої половини XIX ст. Пляна забудови міста не було, ділянки землі роздавалися без системи, де було лише вільне місце; вальковані хати виникали майже в центрі міста. Дорогу міську землю використували під городи більше, ніж під забу­дову, тому що під забудови відпускали невідповідно велику площу землі.

Вулиця Раковського та прилеглі до неї  –  майбутній другий центр міста – вкрилася карликовими цегляними буди­ночками на одно помешкання, саманними та глинобитними хатами. Садки та Слав'янка втратили багато гарних ділянок під такі саме невеличкі будинки.

Замість загальної ще дореволюційної тенденції збільшу­вати житлобудівництво, ми бачимо тут надзвичайне роздрі­бнення, розпорошення його. Не рідко виникали хати на одну кімнату з кухнею. Значна кількість цих будинків набирає рис чисто селянського будівництва в конструкціях стін та інших частинах будинку. Саманна та глинобитна стіна розповсюд­жується як вогнетривала конструкція. Проекти цих будинків складалися через рабське копіювання найгірших зразків мину­лого міщанського будівництва. Чоло цих цегляних будинків знову недоладно заставлялося за старими зразками –  стовпиками, фронтонами, парапетами, ґратами, що вже давно зда­валося були покинуті. Незґрабні чола цих будинків дивляться на нас цілими кварталами вздовж вул. Раковського, по дорозі до вокзалу.

У цьому будівництві яскраво відбивається вся обмеженість, убозтво та дріб'язковість міщанського життя, як пере­ходової кляси. Маючи незначні кошти, міщанин уперто нама­гається утворити для себе власний куток, поганий, тісний, незручний, але ж свій. Тут виявляється в архітектурі психо­логія дрібного власника.

  1. – 1927. року намагаються якось впорядкувати це індивідуальне будівництво.

Особливою постановою Міська Рада встановлює конструк­ції будинків відповідно до району. В центральних частинах доз­воляється будувати лише двоповерхові вогнетривалі будинки. Район глинодерев'яних будинків відсувається на околиці. Але ж було вже запізно. Більшість вільних ділянок вже була розпо­ділена.

Головної мети індивідуальної забудови міста не до­сягнуто. Дрібненькі будиночки з невеличкими помешканнями не зменшили житлової кризи, яка вимагала рішучіших заходів. Індивідуальні анархічні будинки забудівників залиша­ються покищо стояти як чуже вороже соціялістичній добі. Вони будуть стояти, покине настане потреба в ділянках міської землі для нових великих комунальних будинків.

Зріст радянського будівництва припинив дальше розпо­всюдження карликової архітектури індивідуальних будинків. Починається певний кінець забудівника. На сцену виступає колективний будівник. Період 1927. – 28. р. р. є початок орга­нізації житлових будівельних кооперативів, які повинні стати в найближчі часи нашої доби провідниками соціялістичного будівництва. Перші будинки будкооперативів  –  Котовська вул. № 3, № 16, 9. січня № 1 та № 20 та 14, Першотравнева № 89 а  –  вже збудовано двохповерхові на 6 – 8 помешкань. Звичайний склад помешкання – 2 чи 3 кімнати з кухнею  –  нічим не відрізняється від типового помешкання дрібно-буржуазного побуту.

Більшість будинків має вбиральні, навіть ванни при окремих помешканнях; опалення звичайними грубами. Вну­трішньому змістові відповідає цілком зовнішній вигляд. Розгля­даючи зовнішній стиль перелічених будкооперативних будин­ків, крім будинків Першотравенська 88а та 9. січня 2а, не можна ще знайти нових сміливих форм, які відрізняли б ці будинки від старої доби. Стіни з червоної цегли мають шабльонні цегляні оздоби; але дрібні прикраси відсутні, чоло звільняється віз, зайвих складних прикрас, проте загальне враження неживої касарні залишається. Невеликі вікна та численні важкі балькони з залізними ґратами значно погір­шують вигляд чола. До цього ж періоду відносяться два дво­поверхові будинки на Українській вулиці, що їх збудовав місцгосп. Не маючи нічого нового у внутрішньому змістові, вони цілком скидають елементи прикраси зі свого цегляного чола. Потинькована стіна клітки сходів з чола виділяє клітку як конструктивну частину будинку. Не даючи нових рис архі­тектури, ці будинки уникають копіювання старого стилю. Будинок суперфосфатчиків (9. січня, № 2а) намагається набрати нового вигляду великими вікнами із залізобетоновими перемичками; це безумовний крок уперед. Але ж риса нової архітек­тури  –  великі вікна втиснуто в старі рямки – тісне чоло придушене звичайним дахом.

Через це будинок справляє враження незакінченого, не проробленого стилю, але ж примушує придивлятися до себе, як щось вже нове. Такі самі сміливі нові риси має й будинок на два поверхи по Першотравневій 88а. Краще про­роблено стиль будинку цукровиків (Козицького № 7), добре розвинені й урівноважені форми чола та велика площа шкла справляють живе враження; але ж загрубі стовпи між підвійними вікнами, карниз над стінами та балькони з залізними ґратами очевидно не відповідають стилеві чола.

Будинки 1929. – ЗО. р. роблять ще значніший крок уперед. Будинок на розі Котовського та 9. січня на 24 помешкання та будинок кооператробітників на розі вул. Льва Толстого та Коцюбинського на 56 помешкань є найбільшими житло­вими будинками в місті. Перший будинок внутрішнім змі­стом ще залишається на старому шляху. З зовнішнього боку на ньому з'являються нові риси. Плескате цегляне чоло позба­влене зовсім прикрас; потиньковані виступи чола прямовісними широкими пасмами розподіляють чоло на окремі маси, підкреслюючи його височінь.

Триповерховий будинок при вул. Толстого дає вже зовсім нові риси внутрішньої його будови в напрямку колективі­зації побуту. Помешкання на 2 – 3 кімнати мають деякі усу­спільнені приміщення. В нижньому поверсі спільні руські печі та пральні; вбиральні та ванни влаштовано спільні на декілька помешкань по окремих поверхах. Є спільні кімнати для дітей та червоні кутки. Центральне опалення замінює окремі груби.

Щодо зовнішнього вигляду, то будинок зовсім не має оздоб на чолі, крім невеличкого карнизу, що вимагається наявністю залізного даху. Невеликі вікна прорізають велике плас­ке чоло будинку, на якому незначно виступають клітки сходів. Бетонні перемички підкреслюють прості лінії та прямі кути чола. На жаль, „стандартні" балькони порушують стро­гість та рівновагу чола. Безумовно, змінивши звичайний дах на плаский, скасувавши карнизи та балькони, побільшивши шкляну площу, можна досягнути логічних, простих та з есте­тичного боку закінчених форм будинку.

Такі останні житлові будинки 1929 р. у місті. Як бачимо, виявлення нового стилю, нових форм будівництва, характер­них для нової кляси, що будує, йде ?дуже повільно, разом з перебудовою всього побуту. Архітект та інженер, надаючи зовнішнім формам будинку певних форм, є зв'язаний з вну­трішнім змістом його. Оскільки внутрішній зміст житлових будинків ще залишається в формах старого побуту, неможна утворити нових логічних форм архітектурного стилю. Керу­ючись головним принципом архітектури – зовнішня форма повинна випливати з внутрішнього змісту та з матеріялів будинку, архітект буде утворювати нові риси стилю посту­пово, рівнобіжно з утворенням нового побуту. Така поступовість і зрозуміла з факту, що архітектура є надбудова над соціяльними взаємовідносинами та може бути лише їхнім наслідком, а не причиною. Тому вимагати від архітекта нового стилю для старих форм житлобудівництва не логічно. Логічно вима­гати, щоб він тісно слідкував за зміною нових форм побуту. Новий стиль  – стиль соціялістичної доби вимагає спільной роботи трудових мас з фахівцями над об'єктами соціялістичного побуту – гуртожитками для дорослих, гуртожитками для дітей, фабриками, кухнями, клюбами та інш.

Безумовно, ближче стоять до стилю соціялістичної доби індустріяльні будинки, де зміст та форма будинку безпосередньо випливають з вимог вирібництва. За часи 1928. – 1929. р. р. у Вінниці збудовано сірчано-квасний відділ суперфосфатного заводу та беконна фабрика, що є для міста зовсім нове архі­тектурне явище.

Величезний новий будинок суперфосфатного заводу є збудований за сучасною каркасною конструкцією. Каркас являє собою низку метальових рам на двох опорах кожна з півколовим верхом, що утворює циліндричний дах. Стіни мають легке заповнення залізобетонними тонкими перегородками чи цеглою. Тут стіни не несуть ваги даху, а тому відограють лише ролю огорожі. Весь будинок являє собою легку коробку, що захищає виробничий процес.

Усі деталі конструкції точно розраховано, щоб не було зайвого матеріялу. Ввесь зовнішній вигляд спорудження випливає з його призначення та конструкцій.

Головний корпус беконної фабрики збудовано переважно з цегли. Цегляні зовнішні стіни частково надбудовано залізо­бетоном з великою площею шкла. Стіни холодника отеплено новими ізоляційними матеріялами – комишитом (плити с пре­сованого комиша) та лузгітом (пресована лузга з соняшнико­вого зерна). Плаский дах вкриває будинок. Внутрішня кон­струкція залізобетонна  –  ребристі перекриття на колонах та грибовидні перекриття. Тут бачимо застосування цілком но­вих для Вінниці конструкцій, які однак звичайні для індустріяльного будівництва. Весь комплекс будинків беконної фа­брики спроектовано за принципом максимальної економії, що при цеглі, як головнішому будівельному матеріялі, дало вигляд надзвичайно спрощених, скупих, суворих форм та рис.

Будинок кравецької фабрики при вул. Раковського не має рисі в суто-індустріяльного будинку. Триповерхова цегляна коробка має лише виступи на вулицю, що надає їй деяких динамічних рис. Порожні, без жодних прикрас стіни з великою площею вікон логічно замикають внутрішній зміст. Однак звичайний залізний дах пригнічує будинок.

З громадських будинків 1929. року треба зупинитися на будинкові Держбанку (Леніна 50). Триповерховий будинок, на жаль, розташовано між двома високими будинками та на ділянці завеликій для нього.

Тому ефект добре проробленого чола з великими вік­нами, що відповідають великим операційним залям, значною мірою втрачає ефект; звичайний дах тут штучно схований за високим парапетом. На цьому будинку можна бачити як сміливі принципи нової архітектури приховано за академіч­ними рисами, пом'якшено та позбавлено гостроти.

Такими будинками закінчується будівництво 1929. року у місті. Як бачимо, ще немає нового стилю соціялістичної доби. Ще добре не з'ясувалися об'єкти будівництва. Будинки ще будуються, не зважаючи на плянування всього міста. Рівночасно безупинні завоювання техніки утворють нові можливості для архітектури. Тому неможна накреслити в певних загальних рисах майбутню архітектуру міста. Але ж деякі питання вже ясні. Доба дрібних індивідуальних будинків минула. На сцену виступає великий багатокватирний колек­тивний будинок, комунальний гуртожиток, фабрика-кухня  –  будинки для нового побуту.

Для житлобудівництва повинно відвести певні райони міста – Садки, Слов'янку, околиці центральної частини, почасти Замістя та забудувати їх цілими кварталами в пляновому порядку серед зелених садків та майданів, не зупиня­ючись перед зруйнуванням старих будинків. Центральну частину міста слід будувати великими громадськими держав­ними будинками на руїнах дрібно-буржуазних міських будинків. Замістя до вокзалу – це майбутній центр промисловости. Старе місто, що за його рел'єфом не придатне для будування сучасного міста, можна чудово використати під лікувальні, курортні та фізкультурні установи.

Величезні перспективи та маштаб будування міста соція­лістичної доби вимагає певного плянування майбутнього міста, щоб надати новому будівництву певного напрямку за сучас­ними вимогами. Архітектура нового міста буде утворюватися поступово за колективною працею фахівців-будівників з актив­ною участю та безупинним керуванням їхньою працею з боку працівних мас.

Капуцинський і Домініканський кляштори

 

Радпартшкола при вул. Леніна

Будинок Окрвиконкому, кол. Губсуд.

 

Проспект Леніна з будинком „Савой" поаворуч

Башта водогону

Будинок Міськради

 

Кооперативний будинок на розі Толстого та Коцюбинського (1929 – 30 р.).

Староміська церква XVIII ст.

Буд. келій колишнього жіночого манастиря при Володарській пул. XVIII ст.

Бічне чоло Домініканського кляштору (Слов'янської Собору) XVIII ст.

Старий будинок проти Мурів на вул. Леніна

Єрусалима з Бога.

 

Хати Єрусалимки.

Хати Єрусалимки.

Хати Єрусалимки

Будинок Талмуд-тори на Єрусалимі

Бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

Будинок при вул. Козицького в вигляді фортеці, кінця XIX ст.

 

ЗМІСТ:

Хай каміння заговорить (передмова) А. Тарнопольський 7
Вступ 11

Розділ І. Архітектура

12

Розділ II.Стародавні часи феодальної доби

14

Розділ III.Доба торговельного капіталізму

19

Розділ IV.Єрусалімка

43

Розділ V.Доба промислового та фінансового капіталізму ...

48

Розділ VI.Радянська доба та соціалістичне будівництво

63
Додатки 69

Бируля, О. Архітектурна історія Вінниці [Електронна копія] : (з 32 мал.) / Олександр Бируля ; передм. Л. Тарнопольського. – Вінниця : Держ. друк. ім. Леніна, 1930. – 68 с. : фото + 14 арк. фото, грав., карт. – (Вінниччина в екскурсіях / за ред. С. Слемзіна та Б. Фарбера ; вип. V).

Поділитися: