Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки

Рік видання: 2009

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва 

 

Наші видатні земляки 

 

Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки 

До 100-річчя від дня народження Героя Радянського Союзу,

колишнього директора ВОУНБ ім. К. А. Тімірязєва – Івана Митрофановича Філіповського

(15.09.1909 – 18.09.1992) 

Збірник матеріалів  

 

Вінниця 2009


ББК 63.3 (4Укр – 4 Він) – 6–8

УДК 94 (477 / 44)

Б 59

 

Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки: зб. матеріалів до 100-річчя від дня народження Героя Радянського Союзу, колишнього директора ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва – І.М.Філіповського (15.09.1909–18.09.1992) / упоряд. П.І.Цимбалюк; вступ. ст. Н.І.Морозової; уклад. бібліогр. Г.М.Авраменко; ред. М.Г.Спиця, П.І.Цимбалюк; відп. за вип. Н.І.Морозова; Упр.культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва.– Вінниця, 2009. – 76 с. – (Наші видатні земляки).

Іван Митрофанович Філіповський – Герой війни здійснив мирний подвиг у післявоєнний період, піднявши з руїн Вінницьку обласну бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва та за короткий період вивівши її у розряд найкращих бібліотек України. 100-річчю від дня народження цього відомого фундатора бібліотечної справи області, який зробив вагомий внесок у розвиток культури краю, присвячується це видання.

Розрахований збірник на науковців, дослідників історії краю, учасників Великої Вітчизняної війни, бібліотечних працівників, підростаюче покоління, широке коло читачів.

 

© Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва, 2009


 Шановні читачі! 

Пропонований збірник матеріалів продовжує серію видань “Наші видатні земляки”. Присвячений він Герою Радянського Союзу Івану Митрофановичу Філіповському, на долю якого випало і в повоєнні роки розрухи проявити справжній героїзм, щоб організувати відбудову спаленої фашистами Вінницької обласної бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва, яку він очолив у 1952 році. Уже 1955 року на місці руїн у центрі міста височіла чудова чотириповерхова будівля бібліотеки, закликаючи вінничан та гостей міста до своїх безцінних книжкових скарбів.

За короткий термін Івану Митрофановичу разом з колективом – командою однодумців – вдалося вивести установу в розряд найкращих бібліотек України.

Народився І.М.Філіповський в Оренбурзькій області Росії, а своїми подвижницькими справами зробив вагомий внесок у розвиток української культури. Це другий збірник, присвячений відомим діячам бібліотечної справи Вінниччини, які зайняли почесне місце серед інших видатних краян.

Попередній “Життя як спалах...”, що вийшов 2008 року у згаданій вище серії, був присвячений 60-літтю від дня народження колишнього директора бібліотеки, (який очолював її з червня 1999 до липня 2006 рр.) заслуженого працівника культури України В.Ф.Циганюка.

З великою відповідальністю і повагою члени тимчасової творчої групи, до якої ввійшли провідні фахівці бібліотеки, її ветерани, збирали по краплинках різноманітну інформацію, архівні матеріали, світлини, щоб всебічно розкрити неординарну постать І.М.Філіповського, охарактеризувати його не лише як Героя війни, але і як мудрого, вимогливого, досвідченого керівника, організатора бібліотечної справи на Вінниччині, доброзичливу, чуйну людину, прекрасного сім’янина, вірного товариша.

Співробітники бібліотеки, яким пощастило працювати під керівництвом Івана Митрофановича, з любов’ю і сердечною щирістю діляться спогадами про свого “зіркового” директора, з якими читачі зможуть познайомитися, перечитавши цей збірник. Цікавими будуть і спогади його дочки Світлани Іванівни, сусідів, а також представників обласного управління культури.

Важливі архівні документи, інші матеріали надав творчій групі син Володимир Іванович, що в даний час проживає в селищі Полярні Зорі Мурманської області (Кольська АС). Він, до речі, дав високу оцінку монографії, виданій до 100-річчя нашої установи “Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення”, в якій вагоме місце відведене й І.М.Філіповському.

 Над матеріалами збірника працював і колишній директор бібліотеки, заслужений працівник культури України А.Й.Лучко (13.12.1937-04.02.2009 рр.).

Збірник проілюстрований фотоматеріалами про основні віхи життя і діяльності нашого незабутнього колеги, подана також хронологія біографічних даних, бібліографічний список літератури, в якому книги та публікації про ювіляра розміщені в алфавітно-логічній послідовності.

  Видання книги – це данина пам’яті та шани ветеранів, колективу Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва великому сподвижнику бібліотечної справи на Вінниччині, кавалеру Золотої Зірки, будівничому, громадянину, людині, який залишив глибокий слід в житті кожного, хто мав щасливу нагоду з ним працювати, спілкуватися і просто знати його.

Авторський колектив сподівається, що збірник буде цікавий і корисний дослідникам історії краю, науковцям, ветеранам Великої Вітчизняної війни, бібліотечним працівникам, підростаючому поколінню, широкому загалу читачів.

Поділитися:

15 вересня 1909 – В с. Ревякіно Лівенського району Орловської області в селянській сім’ї народився Іван Митрофанович Філіповський.

1928-1931 – Перебував у лавах ВЛКСМ.

1930-1933 – Працював кочегаром на Маріупольському заводі ім. Ілліча Донецької області.

1932, червень – Маріупольським міськкомом КП (б) України прийнятий в члени КПРС.

1933-1937 – Навчався у Всеукраїнському інституті комуністичної освіти у Харкові (пізніше – Харківський державний бібліотечний інститут).

1937-1941 – Директор Вінницької міської бібліотеки ім. Н. Крупської. За сумісництвом викладав історію народів СРСР в будівельному технікумі м. Вінниці.

1941-1942 – Учитель Гаврилівської середньої школи Чкаловської області.

Лютий 1942 – травень 1942 – Гаврилівським райвійськкоматом, нині Саракташського району Оренбурзької області призваний в Червону Армію в резерв.

Травень – серпень 1942 – Слухач короткотермінових загальновійськових курсів «Вистріл» Уральського воєнного округу. Уфа.

3 вересня 1942 – В діючій армії.

Вересень 1942 – листопад 1942 – Ад’ютант. Старший стрілецького батальйону 112 гвардійського стрілецького полку 39 гвардійської стрілецької дивізії 8 гвардійської армії на Сталінградському фронті.

24 листопада 1942 – Тяжке поранення в Сталінграді.

Листопад 1942 – січень 1943 – Після поранення знаходився на лікуванні в евакогоспіталі 62 армії в с. Царево Ленінського району Сталінградської області.

Лютий 1943 – серпень 1943 – Ад’ютант. Старший стрілецького батальйону 112 гвардійського стрілецького полку 39 гвардійської стрілецької дивізії 8 гвардійської армії на 3-му Українському фронті.

3 серпня 1943 – Поранення на р.Донець в с.Гола Долина.

Серпень 1943 – вересень 1943 – Після другого поранення лікувався в евакогоспіталі 8 гвардійської армії в м.Червоний Лиман Донецької області.

Жовтень 1943 – листопад 1943 – Ад’ютант. Старший стрілецького батальйону 112 гвардійського стрілецького полку 39 гвардійської стрілецької дивізії 8 гвардійської армії на 3-му Українському фронті.

20 листопада 1943 – Третє тяжке поранення в Дніпропетровській області.

Листопад 1943 – лютий 1944 – Після поранення лікувався в евакогоспіталі № 675 в м. Дніпропетровську.

Лютий 1944 – квітень 1944 – Знаходився в резерві 22 офіцерського полку 3-го Українського фронту.

Квітень 1944 – жовтень 1944 – Ад’ютант. Старший гвардійського стрілецького батальйону 293 гвардійської стрілецької дивізії 28 армії на Білоруському фронті.

Жовтень 1944 – січень 1946 – Командир стрілецького батальйону 293-го гвардійського стрілецького Червонопрапорного ордена Суворова полку 96-ї гвардійської Іловайської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії 28-ї армії на 1-му, 3-му Білоруському і 1-му Українському фронтах Барановичського воєнного округу, капітан.

12 червня 1944 – Наказом Верховного Головнокоман-дуючого Маршала Радянського Союзу Й.Сталіна капітану гвардії Філіповському Івану Митрофановичу оголошена Подяка за участь в боях при прориві сильно укріпленої оборони німців на Бобруйському напрямі.

27 червня 1945 – Указом Президії Верховної Ради СРСР за уміле командування батальйоном, зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлену при цьому мужність і героїзм гвардії капітану Івану Митрофановичу Філіповському присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 8878).

10 вересня 1945 – Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 травня 1945 року гвардії капітан Філіповський Іван Митрофанович був нагороджений медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945гг.».

20 жовтня 1945 – Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1945 року гвардії капітан Філіповський Іван Митрофанович був нагороджений медаллю «За взятие Кенигсберга».

10 листопада 1945 – Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1945 року Герой Радянського Союзу гвардії капітан Філіповський Іван Митрофанович був нагороджений медаллю «За взятие Берлина».

26 січня 1946 – Майор Іван Митрофанович Філіповський був демобілізований в запас.

Квітень 1946 – лютий 1949 – Завідуючий військовим відділом Вінницького міськкому КП (б) України.

Лютий 1949 – червень 1952 – Заступник директора по  науковій роботі Вінницької обласної бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва.

Червень 1952 – листопад 1973 – Директор Вінницької обласної бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва.

3 листопада 1973 – Вихід на пенсію.

Квітень 1975 – Нагороджений медаллю «Тридцять лет Победы в Великой Отечественной войне».

Січень 1978 – Нагороджений медаллю «60 лет Вооруженных Сил СРСР».

Березень 1985 – Нагороджений Орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Квітень 1985 – Нагороджений медаллю «Сорок лет Победы в Великой Отечественной войне».

Січень 1988 – Нагороджений медаллю «70 лет Вооруженных Сил СССР ».

18 вересня 1992 року – Іван Митрофанович Філіповський помер, похований на центральному кладовищі м.Вінниці.

27 червня 2005 року – На фасаді приміщення Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва відкрито меморіальну дошку колишньому директору Івану Митрофановичу Філіповському.

Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім. К. А.Тімірязєва 

Виходець з простої робітничої сім'ї, уродженець Оренбурзької області Російської Федерації І.М.Філіповський своїми ратними і трудовими подвигами назавжди ввійшов в історію нашого краю. Майже чверть століття трудового життя присвятив він роботі в обласній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва, працюючи спочатку заступником директора, а з 1952 по листопад 1973 pp. – її директором.

На його долю випали нелегкі часи і смертельно важкі випробування. Згадаймо лише окремі штрихи його фронтової біографії, шлях якої проліг від Сталінграда до Берліна: це участь у визволенні України, Білорусі, Польщі, Чехословаччини, три поранення і найвища нагорода Батьківщини – звання Героя Радянського Союзу. За кожною бойовою нагородою важка праця і солдатська звитяга. А він мав, крім ордену “Золота Зірка”, ще ордени Леніна, “Червоного Прапора”, «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни» І і II ступенів, багато бойових медалей. І все це заслужила людина наймирнішої професії.

За фахом І.М.Філіповський був бібліотекарем. Колишній робфаківець, робітник Маріупольського металургійного заводу Донецької області, в 1933 р. він поступив до Всеукраїнського інституту комуністичної освіти у м. Харкові (тепер Державна академія культури), який закінчив у 1937 р. і за направленням був призначений на посаду директора Вінницької міської бібліотеки ім.Н.К. Крупської. Та воєнне лихоліття змусило пере-рвати мирний труд. Опинившись в евакуації, пройшов термінові загальновійськові курси “Вистріл” і став до лав діючої армії, щоб захищати свободу і незалежність своєї Батьківщини. Філіповський воював гідно, стійко, мужньо, не щадячи своєї крові і самого життя. Все було: і тяжкі поранення, і смертельна небезпека, і солдатська винахідливість, і, безперечно, сміливість і героїзм, коли першим піднімався в атаку і вів за собою бійців.

Про Івана Митрофановича написано небагато, але в документальній повісті відомого одеського письменника і журналіста Б.Дубова “Любимець моря” (Одеса, 2002), присвяченій Герою Радянського Союзу, повному кавалеру ордена Слави П.Дубинді чимало місця відведено й бойовим будням командира стрілецького батальйону гвардії капітана Філіповського. Автор згадує такий епізод, який свідчить і про природну мудрість та винахідливість, і велике прагнення зберегти людей: “Філіповському наказали атакувати висотку, розташовану кілометрів за п’ять. Іти напростець? Комбат замислився. Краще мабуть лісом, що праворуч, і далі – чагарниками. Але й на цьому напрямі ворог виставив кулеметну загороду. На жаль, розгадали підступний задум ворога, коли полетіли перші вогняні черги.” Після кількох вдалих маневрів, захоплення “язика” бій закінчився перемогою. “До заходу сонця, – продовжує автор, – батальйон Філіповського замість намічених п’яти кілометрів просунувся на вісімнадцять. І ось що найбільше в тому кидку порадувало: ніхто не загинув.” Таких боїв за роки воєнного лихоліття у гвардії капітана Філіповського було безліч. А ось кілька слів про події останніх днів війни скупою мовою архівних документів: “... в период с 26 по 30 апреля 1945 года юго-восточнее Берлина в районе г. Барут командир батальона капитан Филипповский в ожесточенных боях с прорвавшейся группировкой противника умело руководил батальоном, проявил мужество и личную храбрость в бою”*. За останні переможні і кровопролитні бої він і був удостоєний звання Героя.

З такою ж самовіддачею І.М.Філіповський взявся за мирний труд у тяжкий період післявоєнної розрухи. Повернувшись у Вінницю, він почав відбудовувати спалене фашистами приміщення обласної бібліотеки, максимально використовуючи свій фронтовий досвід і напористість. Траплялося, що у відповідь на бюрократичну тяганину деяких чиновників він обіцяв приїхати і встановити належний порядок там, де його не було. І це допомагало. Він неодноразово виїздив за межі області за необхідними матеріалами, меблями, писав у керівні органи України та тодішнього Союзу, коли виникали проблеми з фінансуванням на здійснення ремонтних робіт.

1955 р., після капітальної перебудови і добудови, бібліотека знову запрацювала на повну потужність. На той час вона була однією з найбільших і найкращих в Україні.

І.М.Філіповський, розуміючи, що від кадрів залежить успіх будь-якої справи, дбав про підбір здібних молодих фахівців, охоче брав на практику великі студентські групи, серед яких знаходив майбутніх працівників. Так, з його легкої руки у Вінниці закріпилися на все життя М.М.Слюсарчук, Є.М.Маковійчук, І.І.Костюкова, Н.В.Мельник, М.М.Гончарова, О.І.Лозінська, С.Г.Івахова, Г.Г.Подруцька, А.Й.Лучко, Л.М.Тимощук, Л.Д.Чернецька, М.Г.Спиця, В.В.Лучко, Є.І.Борачук, Л.В.Введенська, Л.В.Зубалій та ще десятки інших, кожен з яких зробив свій вагомий внесок у розвиток бібліотеки. Любов до бібліотечної професії Іван Митрофанович прищепив і рідній дочці Світлані, яка все своє трудове життя присвятила роботі у бібліотеці, продовжуючи справу батька.

Під керівництвом І.М.Філіповського в 1966 р. бібліотека здобула статус наукової. У цей період освоюється розгалужена структура, утворюються нові відділи, сектори, бібліотека стає більш привабливою для колег, на Вінниччину приїжджають з усіх куточків тодішнього Радянського Союзу. На базі обласної наукової бібліотеки відбуваються семінари, практикуми республіканського і союзного значення, досвід вінничан неодноразово узагальнюється в професійній пресі. Одночасно провідні фахівці бібліотеки вивчають і запроваджують кращий досвід бібліотек не лише України, але й інших республік тодішнього Радянського Союзу. Для прикладу 1960 р. делегатами Всесоюзної наради з питань краєзнавства, що проходила на базі Державної бібліотеки СРСР ім. В.І.Леніна, були заступник директора з наукової роботи Г.К.Смагло та зав. бібліографічним відділом М.М.Бех. Сам же директор бібліотеки особисто взяв участь у ювілейній сесії, присвяченій 100-річчю Державної ордена Леніна бібліотеки ім. В.І.Леніна (1962).

Іван Митрофанович займався активною громадською діяльністю, обирався депутатом Вінницької міської ради, де з чуйністю переймався проблемами своїх виборців і всіляко їм допомагав. Неодноразово призначався головою державної комісії у Тульчинському культурно-освітньому училищі. Член Комуністичної партії, до кінця своїх днів залишився вірним її ідеалам, самовідданою, чесною, порядною людиною.

Правою рукою директора, вмілим організатором і технологом був його заступник Григорій Кирилович Смагло. Учасник війни, за бойові заслуги став кавалером двох солдатських орденів Слави. Так двоє фахівців однієї установи героїчно воювали на фронтах Великої Вітчизняної, а в мирний час творчо і натхненно працювали у бібліотеці, мобілізуючи і спрямовуючи колектив на досягнення високих результатів. Запорукою успіху було притаманне обом надзвичайно велике почуття відповідальності, що в екстремальних умовах допомагає чесним і відданим людям здійснювати подвиги.

Всі, хто працював з Іваном Митрофановичем, запам'ятали його як просту, чуйну, скромну, гуманну, щиру людину з добрим почуттям гумору і природною мудрістю. Він ніколи не хизувався своїми бойовими заслугами, а тим паче не використовував їх для особистого збагачення чи привілеїв. Його поважали за прямоту і чесність. Ніколи ніде він не наголошував на своїх особливих правах, які здобув за заслуги перед Батьківщиною. І все це ще більше додавало йому авторитету та поваги серед колег. На нього ніхто не тримав зла навіть після серйозної критики, бо знали, що вона справедлива.

Ім'я І.М.Філіповського поруч з іменами Б.С.Фарбера, Н.О.Борщевської, Г.К.Смагла, А.Й.Лучка, В.Ф.Циганюка назавжди залишиться в історії обласної наукової бібліотеки серед її фундаторів.

Колектив ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва шанує пам’ять про свого колишнього героїчного незабутнього директора. До 60-річчя присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу 27 червня 2005 року на фасаді обласної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва встановлено меморіальну дошку з написом “Бібліотеку підняв з руїн Герой Радянського Союзу І.М.Філіповський, який очолював її з 1952 по 1973 рр.” Урочистості з нагоди її відкриття проходили з участю депутатів Верховної Ради України О.О.Мороза, І.М.Бондарчука, М.Є.Мельника, представників місцевої влади, ветеранів та працівників бібліотеки, членів родини Героя, громадськості міста і області. Ця непересічна подія широко висвітлювалася в засобах масової інформації. Задушевність, велика повага, з якою виступаючі на урочистостях говорили про І.М.Філіповського, справили на присутніх незабутнє враження, а для молоді стали прикладом того, як потрібно любити, захищати свою батьківщину, бути відданим улюбленій справі та вміти цінувати і шанувати людей. 

* “Золотые звезды Оренбуржья”, с.452-453

Іван Митрофанович був мені батьком, братом, товаришем, а потім аж директором.

М. М. Слюсарчук, ветеран бібліотеки 

Серед Героїв Радянського Союзу – уродженців інших областей і республік країни, які пов’язали свою трудову діяльність з нашим краєм у післявоєнні роки, був і наш директор І.М.Філіповський. У лютому 1949 року його призначили заступником директора бібліотеки, а в червні 1952 він очолив її.

Кадри. У 1951-1953 рр. із Харківського державного бібліотечного інституту в обласну бібліотеку були направлені молоді спеціалісти – М.М.Бех (призначена на посаду бібліографа, а згодом зав. бібліографічним відділом), А.В. Рудай (призначена на посаду методиста), В.С.Шахова (на посаду бібліографа), Г.О.Олійник стала головним бібліотекарем абонемента, а Є.М.Сільченко (Маковійчук) обійняла посаду зав. методичним відділом. Працюючих до того часу співробітників, які не мали спеціальної освіти, було переведено на нижчі посади. З цього приводу були на Івана Митрофановича скарги у керівні органи, його навіть звинувачували у антисемітизмі (так співпало, що переміщені співробітники були переважно єврейської національності, які не мали відповідної освіти), але він зумів відстояти свою позицію і підтримати працівників з вищою фаховою освітою, вважаючи, що майбутнє бібліотеки за професіоналами.

Почалося інтенсивне пожвавлення роботи бібліотеки. Для надання методичної і практичної допомоги на місцях збільшилася кількість виїздів у районні та сільські бібліотеки. Там же проводилися семінарські заняття і практикуми. Змістовнішою стала й робота самої обласної бібліотеки.

Про принциповість директора свідчить і такий факт. У читальному залі бібліотеки з великим успіхом пройшла читацька конференція по книзі Д.Медведєва та Є.Горб “На берегах Южного Буга” (не всі бажаючі змогли потрапити в переповнений зал, багато людей стояли на сходинках аж до першого поверху і навіть на вулиці, завдяки включеному гучномовцю було чути все те, що відбувалося на заході). Проте “високе” керівництво розкритикувало і саму книгу, мотивуючи тим, що в ній недостатньо була висвітлена керівна роль Комуністичної партії, і, звісно ж, дирекцію бібліотеки за проведення конференції. І.М.Філіповський захистив і авторів книги, і організаторів заходу, доказавши, що у виданні правдиво висвітлені події, які відбувалися на Вінниччині під час Великої Вітчизняної війни.

Політнавчання. Іван Митрофанович навчання завжди проводив сам. Умів чітко визначити актуальну тему занять, робити висновки і цікаві напрацювання впроваджувати в роботу бібліотеки. Брав участь у за-няттях з підвищення кваліфікації колективу бібліотеки.

Відбудова бібліотеки. Крім внутрішньої роботи, директор активно займався будівництвом (його ще називали прорабом), відновленням спаленої фашистами бібліотеки. В умовах фінансової бідності коштів не вистачало на будівництво бібліотеки (добудовувався 4-й поверх) і робота неодноразово призупинялася. Писав про це в Москву і Київ, просив допомоги. Звідти надходили відповіді – вирішувати проблеми відбудови на місці. Обласне керівництво не дуже було задоволене цим, але все ж знаходило кошти і роботи продовжувалися.

Безсумнівно, домогтися відродження з руїн бібліотеки допомагала йому наполегливість, військова дисципліна, офіцерська мужність, звання Героя Радянського Союзу.Поговорювали в народі, що слід би Івана Митрофановича нагородити другою Золотою зіркою за подвиг на трудовому фронті. У 1955 році завершилося будівництво бібліотеки.

Переїзд бібліотеки у відбудоване приміщення. Копітка і відповідальна робота розпочалася в колективі у зв’язку з переїздом бібліотеки з Мурів. Обговорювалося питання, як з найменшим використанням часу перевезти фонди та відкрити двері перед читачами. Часто засідала рада при директорі, виношувалися плани переїзду. Збиралися завідуючі відділами, яким директор давав настанови “Думайте, думайте усі!”. План такий був складений. Застосовували номерну систему зв’язування книг. Як лежали книги на полицях, так вони і складалися по відділах у новому приміщенні. До речі, при перевезенні великої кількості книг було залучено військову частину на 10 днів. Це прискорило роботу щодо упорядкування фонду і відкриття бібліотеки для читачів до кінця 1955 року.

Спочатку було відкрито абонемент, потім читальний зал, бібліографічний, методичний та інші відділи бібліотеки. Було виділено спеціальну кімнату для наукових працівників, лекційний зал для проведення масових заходів. У Мурах 4 відділи містилися в одній кімнаті, тепер же кожний з них мав окремий кабінет, що значно вплинуло на поліпшення роботи.

Штати. У цей період розширився штат бібліотеки. На посаду заступника директора з наукової роботи був призначений Григорій Кирилович Смагло. Найпрацьовитіший, з ним було легко вирішувати різні виробничі питання, завжди допоможе, підкаже. Вимагав по справедливості, умів вислухати співрозмовника, не перебиваючи його, проявляв у цьому високу культуру спілкування. Він був справжнім наставником бібліотекарів.

Щорічно штат бібліотеки поповнювався молодими спеціалістами, які закінчували вищі навчальні заклади. Серед них була Галина Григорівна Подруцька (Головко), яку призначили на посаду бібліографа у відділ бібліографії – щира, ініціативна, беручка, працьовита, справедлива, з якою ми пропрацювали біля 18 років. Наша дружба і повага одна до одної триває і понині.

Абонемент. Першим у новому приміщенні запрацював абонемент. Невдовзі було запроваджено відкритий доступ. Читачі мали змогу самі вибирати літературу. Одна із перших в республіці, “Тімірязєвка” запровадила цей досвід. Його вивчали не лише бібліотеки області, але й книгозбірні різних регіонів держави. Пам’ятною була зустріч з працівниками – бібліографами, що представляли делегацією з м. Тарту (Естонія). З ними встановилося регулярне листування та обмін підготовленими матеріалами і виданнями бібліографічного відділу нашої бібліотеки.

Відкритий доступ на абонементі проіснував недовго. Прийшли до висновку, що ця форма не виправ-дала себе, а призвела до розкрадання книжкового фонду.

Згадується такий курйозний випадок. До одного читача із Старого міста, якого бібліотекарі запідозрили у розкраданні фонду і затримали з бібліотечними книгами, за розпорядженням директора, працівники бібліотеки І.І.Костюкова і Й.А.Погорєлов поїхали додому, де знайшли ще 20 книг із штампом нашої бібліотеки, в тому числі українсько-російський словник. На запитання, як йому вдалося винести таку масивну книгу, відповів, що “книгу тримав за поясом і коли проходив біля контролера, не дихав”.

Про бібліотекарів жінок і матерів. Колектив бібліотеки був, в основному, жіночий. Іван Митрофанович завжди йшов назустріч у вирішенні проблем жінок-матерів. Допомагав їм у першу чергу. Не раз бувало викличе мене в кабінет і каже: “Ви голова профспілки, в лікарню поклали співробітницю. Відвідайте, поговоріть з лікарем і доповісте мені, можливо чимось треба допомогти – ліками, чи іншим ”. Іван Митрофанович опікувався умовами роботи працівників і намагався їх поліпшити. Багато часу і енергії при обслуговуванні читачів витрачалося на біганину за книгами з одного поверху на інший. Тому сконструювали у читальному залі підйомник, що значно полегшило обслуговування читачів. Директор завжди цікавився побутовими проблемами колективу.

Як на мене, то Іван Митрофанович був мені батьком, братом, товаришем, аж потім директором. Згадую, як у мене захворіли діти. Я вибігла в обідню перерву на 10 хв. раніше. Треба було забігти в аптеку, взяти ліки, мчатись додому на Свердловський масив, на 4-й поверх, напоїти, нагодувати дітей, і бігти назад, щоб не запізнитися з перерви. Тільки вийшла – назустріч директор. Ніяково стало, та він не вилаяв, а лагідно запитав про здоров’я дітей.

Пригадується допомога директора і у вирішенні квартирного питання моєї сім’ї.

Побутові питання. Іван Митрофанович завжди і дуже активно підтримував ініціативи колективу. У бібліотеці відбулося три шлюбні вечірки. На одній з них методиста Івана Вдовиченка з його молодою дружиною директор привітав хлібом на вишитому рушнику. Присутні були батько, мати, сестра, декілька знайомих осіб від нареченої та наш весь колектив.

Красиво і повчально було. Подібні вечірки відбулися і під час одруження Світлани Філіповської та інших молодих працівників. У бібліотеці щорічно відмічалися всі свята (8 березня, 23 лютого, 1 травня, 9 травня, 7-8 листопада) проходили вони дружно, весело і цікаво. Особливо Новий рік, різні молодіжні свята.

Іван Митрофанович був дуже доброї душі людина, енергійний, лагідний, справедливий. Про це може сказати кожний співробітник бібліотеки, який працював з ним. Коли Іван Митрофанович пішов на пенсію, ми з Є.І.Маковійчук кожного року вітали його з Днем Перемоги. Це були незабутні зустрічі. Збиралися всією сім’єю в саду, де було море квітів, серед яких ми слухали розповіді про його бойовий шлях, різні цікаві епізоди з його воєнних буднів, листування з друзями.

Для мене бібліотека і донині – це рідний дім, тут пройшла моя молодість, кращі роки мого життя, де я навчилася працювати і жити.

Рада, що маю тепер можливість, як ветеран, відвідувати бібліотеку, відчуваючи повагу до себе і дружелюбність багатьох працівників.

І тепер, коли я їду чи йду біля бібліотеки, внучка завжди питає: “Оце, бабуню, твоя робота?” “Так, кажу, – це моя робота, це моє життя”.

Г. Г. Подруцька, ветеран бібліотеки 

Про бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва я знала з 1949 року, коли ще вона знаходилася в Мурах. Я, дев’ятикласниця, (по батьковому абонементу) ходила до бібліотеки і була її активним читачем, захоплюючись широкою ерудицією, професіоналізмом бібліотечних працівників. Особливе враження справляли Н.В.Мельник, І.І.Костюкова, Н.О.Борщевська, С.Ф.Вільчинська.

Про Івана Митрофановича Філіповського я також чула з моменту його призначення спочатку на посаду заступника, а потім – директора бібліотеки з розповідей свого батька, і, звичайно ж, мріяла поближче його узнати. Знайомство відбулося тоді, коли я, студентка Харківського бібліотечного інституту, проходила в обласній бібліотеці практику. Після закінчення інституту у мене було направлення на роботу в іншу бібліотеку, але мені хотілося працювати саме тут, серед таких розумних, освічених і доброзичливих людей, у такій цікавій і авторитетній установі.

Одного разу, коли разом з працівниками бібліотеки, студентами вінницьких інститутів, стояла на “конвеєрі” і допомагала переносити у відбудованому приміщенні бібліотеки літературу, я почула як хтось гукнув знизу: “Головко, до директора!”. Коли я задихавшись, прибігла в кабінет директора, він просто і по-батьківськи сказав: “Йди додому, принось документи і оформляйся на роботу”. Нас було четверо випускників і я вважаю, що мені найбільше пощастило, адже я була призначена в бібліографічний відділ, де дуже хотіла працювати, тому що мені найбільше подобалася бібліографічна діяльність. Я ввійшла у цей колектив, як у рідний дім, і таку атмосферу доброзичливості серед працівників, особливо в ставленні до молодих кадрів, створював передусім директор.

І.М.Філіповський, використовуючи свій бойовий досвід, організував у надзвичайно складних умовах відбудову основного приміщення бібліотеки, оснащення меблями, упорядкування фонду і воно стало ще краще, ніж було до війни. Завдяки його наполегливості, ініціативі, авторитету йому вдалося зробити для бібліотеки багато, навіть неможливого.

Характерною рисою Івана Митрофановича як керівника було те, що він прислухався без всілякої зверхності до своїх колег, професіоналів, заохочував ініціативу, творчість, підтримував цікаві ідеї, різноманітні інновації.Такі його дії допомагали створити команду однодумців і приймати мудрі управлінські рішення. Під час його керівництва організовувалися нові відділи, розширювався штат, поглиблювалося методичне керівництво бібліотеками області. У 1966 році бібліотека отримала статус наукової. Уже в ті часи вона була авторитетною і знаною в усьому тодішньому Радянському Союзі, до нас приїжджали з різних куточків країни вивчати досвід, тут проводилися різноманітні бібліотечні конференції, семінари, практикуми.

Дбаючи за виробництво, директор не забував про потреби своїх працівників, люди йому довіряли, ділилися своїми радощами, проблемами. Розуміючи, що головним у той тяжкий післявоєнний період для працівників було житло, Іван Митрофанович доклав чимало зусиль, щоб “вибити” для молодих спеціалістів місця в гуртожитках, а для сімейних – квартири. І йому багато чого вдавалося зробити. Він допомагав працівникам у забезпеченні продуктами. І нехай це було по 2-3 кг борошна, крупів, але тоді це також було певною підмогою для людей. Директор намагався іноді допомогти співробітникам влаштувати особисте життя, адже колектив був переважно жіночий. Згадуються й комсомольські весілля, які проходили у бібліотеці з дозволу й благословення Івана Митрофановича.

Зближували колектив і спільні, започатковані ним, вечори відпочинку, виїзди на природу, де він був незмінним учасником. Іван Митрофанович був знайомий з родинами бібліотекарів, їхніми чоловіками, дітьми. Він для нас був як батько, старший товариш, якому можна довіритися і отримати пораду й допомогу.

Удвох з дружиною виростили прекрасних дітей, яких дуже любили, а дочка Світлана продовжила бібліотечну династію і, здобувши фахову вищу освіту, присвятила все своє трудове життя бібліотеці.

Згадується смішний епізод із молодшим сином Володею. Одного разу, коли хлопчик прибіг у бібліотеку, його хтось із співробітників запитав, ким працює батько, на що він відповів “дилектолом”, а що ж він тут робить “залплату получает”. Знайомство із родиною Івана Митрофановича допомагало також узнати про нього більше, не тільки як про мудрого, досвідченого керівника, але й прекрасного сім’янина.

Таким він і залишився в нашій пам’яті – вимогливим директором, вмілим організатором, простою, доступною, доброзичливою людиною.

Л.Д.Чернецька, ветеран бібліотеки 

Мої спогади про Івана Митрофановича Філіповського, його діяльність та деякі риси характеру можливо стануть доповненням до спогадів моїх колег.

1958 р. Я, студентка Тульчинського культосвітнього технікуму, проходила практику в обласній бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва. Це було моє перше знайомство з цим колективом та його директором.

Ішов третій рік переходу бібліотеки з “Мурів” до відбудованого після війни приміщення. Атмосфера оновлення, величності, гордості та бадьорості відчувалася на кожному кроці та передавалася всім відвідувачам бібліотеки.

Місто жило новою бібліотекою, кожний мешканець вважав за честь бути читачем “Тімірязєвки”. Вона нагадувала мурашник, де досить ретельно, професійно та з великим задоволенням виконувалися запити користувачів. Мені випала теж така честь – бути краплинкою життя бібліотеки того періоду.

І в усьому цьому відчувався Іван Митрофанович. Саме йому завдячували за відбудоване приміщення, за позитивні зміни в бібліотеці та створення прекрасних умов для роботи. Крім героїчних подвигів на фронтах Великої Вітчизняної війни, Іван Митрофанович здійснив не менш важливий подвиг на трудовому фронті: зумів організувати та залучити будівельників міста, які за короткий період часу не лише відбудували знищене фашистами приміщення бібліотеки, але ще й добудували 4-й поверх. Для проведення своєчасних і якісних будівельних робіт присутність директора була необхідною. Тому був виданий спеціальний наказ, за яким директору, бухгалтеру та завгоспу дозволили перенести вихідний день із середи на неділю (В той час бібліотека працювала з 9.00 до 22.00 години, з вихідним днем у середу).

Проявив свою кмітливість Іван Митрофанович і при переміщенні з Мурів бібліотечного фонду, залучивши для цієї роботи військові частини міста, які досить оперативно перевезли понад 500 тисяч примірників фонду до нового приміщення.

На перший погляд Іван Митрофанович був досить простий, усміхнений та доброзичливий чоловік з притаманним йому гумором. Він міг дозволити собі часом покепкувати над ким-небудь, але при цьому мав такий заряд позитивної енергії, що всі жарти сприймалися без будь-яких образ. Якщо в житті у когось із працівників виникали якісь проблеми чи негаразди, то Іван Митрофанович намагався допомогти їх вирішити.

Така взаємоповага між директором та кожним працівником відчувалася ще й тому, що в бібліотеці працювали в основному люди, які пережили лихоліття війни, голод та страждання. Це був творчий колектив, де всі сумлінно ставилися до своїх обов’язків і намагалися допомогти та підтримати один одного.

Івану Митрофановичу дуже поталанило: очолити саме такий колектив – колектив бібліотеки післявоєнних років. Адже оцінка діяльності закладу та й самого директора залежали від якості роботи кожного працівника. На той час це була невеличка кількість працівників, всього 25 чоловік, які виконували титанічну працю: упорядковували після перевезення фонд, створювали систему каталогів, обслуговували користувачів, проводили безліч цікавих масових заходів та здійснювали активну методичну роботу.

Іван Митрофанович не цурався і сам ніякої роботи, працюючи з 1949 року ще на посаді заступника директора з наукової роботи, очолював ряд комісій, зокрема: з упорядкування та списання фонду, складання систематичного каталогу для користувачів, з питань підготовки та проведення різних масових заходів.

Тому закономірно, що саме Іван Митрофанович з травня 1951 р. тимчасово виконував обов’язки директора, а з 12 лютого 1952 р. був офіційно призначений на посаду директора бібліотеки, на якій він працював до 1973 р.

За ці роки “Тімірязєвка” стала однією з найкращих бібліотек України.

Досить перерахувати деякі важливі напрямки і форми діяльності бібліотеки:

  • 1954 р. – створена методична рада, за допомогою якої вирішувалися всі проблемні питання бібліотечної діяльності;
  • 1955 р. – за районами області (їх на той час було 36) вперше були закріплені куратори з числа провідних працівників бібліотеки;
  • розроблена та затверджена система каталогів, де всі рубрики велися українською мовою;
  • 1957 р. – одержано автомашину ГАЗ-51;
  • 1959 р. – організовано відкритий доступ користувачів до фонду абонементу;
  • розроблені нормативи на основні процеси роботи;
  • 1966 р. – із одержанням статусу наукової, в бібліотеці розпочали роботу новостворені відділи: технічний, з питань сільського господарства, краєз-навчий, літератури іноземними мовами та відділ мистецтв;
  • 1970 р. – проведені наукові вивчення системи укомплектованості фонду та його використання за темою: “Перспективи розвитку книжкових фондів наукових і спеціальних бібліотек обласного центру”;
  • 1973 р. – створена комісія з наукової організації праці;
  • розроблений шлях книги в процесі обробки, профільні плани комплектування;
  • створена система підвищення кваліфікації кадрів, проводяться семінари та навчання бібліотечних працівників області;
  • започатковано ряд бібліографічних та методичних видань;
  • зростає число користувачів, книговидача та відвідування.

Бібліотека, як обласний методичний центр, здійснювала виїзди до книгозбірень Вінниччини, надавала допомогу колгоспам під час різних польових робіт, проводила семінари, як на базі обласної, так і виїзні на базі сільських бібліотек, намагаючись таким чином допомогти працівникам бібліотек області більш кваліфіковано здійснювати роботу на допомогу працівникам сільського господарства.

Приємно відмітити, що саме в селі, де я працювала, було проведено обласний семінар працівників сільських бібліотек, і керівники сільської ради та колгоспу, знаючи Івана Митрофановича, не лише дозволили провести цей захід, але й розпорядилися приготувати безкоштовний обід для всіх його учасників.

В той час я була активним відвідувачем обласної бібліотеки. Користуючись послугами бібліографічного відділу та МБА, завжди отримувала необхідні консультації з боку їх працівників.

Тому не дивно, що 1967 р. І.М.Філіповський дав згоду на переведення мене із сільської бібліотеки до методичного відділу ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва на посаду методиста. І, звичайно, з цього часу я уже по роботі спілкувалася з ним частіше.

І.М.Філіповський дуже піклувався про бібліотеку, як про свій  рідний дім. Свою щоденну роботу він розпочинав з огляду приміщення, і передусім, з кочегарки (тоді це була основна артерія теплопостачання бібліотеки). Директора турбувало, чи своєчасно подається тепло для обігріву приміщення, чи дотримується техніка безпеки, чи вистачить вугілля, яке завозилося у двір бібліотеки ще влітку. Під час відвідувань інших відділів цікавився не лише тим, як вирішуються виробничі справи, але й умовами праці співробітників.

Всі важливі питання життєдіяльності бібліотеки вирішувалися на раді при директорі та методичній раді. Іван Митрофанович завжди прислухався до думки колег. Жодний методичний матеріал не друкувався, поки не було колегіальної згоди на таке видання.

Разом з тим, за ініціативою Філіповського іноді здійснювалися не планові роботи. Зокрема це стосувалося виїздів в райони області. Івану Митрофановичу була властива риса експромту. Він міг, наприклад, зробити терміново певну роботу без будь-якої підготовки та плану. Скажімо, прийшли на роботу, а тут поступає команда: “Їдемо машиною в Калинівку”. Нашвидкуруч збирається бригада до 10 чоловік, і на чолі з директором їдемо в район. За день відвідували чимало сільських бібліотек. Таким чином ми об’їздили всі ближні райони, спілкувалися з працівниками сільських бібліотек і могли проаналізувати та співставити діяльність різних книгозбірень.

Не менш цікавими були виїзди до бібліотек Хмельницької, Житомирської та Черкаської областей, працівники яких теж приїздили до нас з відповідними візитами. Такі зустрічі створювали атмосферу довіри, доброзичливості та святковий настрій.

Іван Митрофанович турбувався не лише про виконання планових завдань, але й намагався допомогти працівникам у побутових справах, зокрема в забезпеченні колективу харчовими продуктами. Були домовленості із керівниками колгоспів та радгоспів, які, по можливості, доставляли продукти до бібліотеки. Часто працівники бібліотеки самі виїздили в села, чи на базари машиною бібліотеки, щоб купити на зиму необхідні продукти. Особливо ефективними були такі виїзди в м. Летичів Хмельницької області, де в той час можна було придбати найдешевші товари. До наших послуг завжди був автомобіль бібліотеки і її незмінний водій – Іван Ілліч Неменко (теж учасник Великої Вітчизняної війни). Він завжди всіх виручав, коли була необхідність перевезти будь-який вантаж. На жаль, ніхто не підраховував скільки доріг пройдено по області цією бібліотечною машиною, скільки добрих справ зробив Іван Ілліч для своїх колег, для бібліотеки.

Мудрість І.М.Філіповського як керівника відчувалася і в питаннях заохочення кадрів. Багато працівників за досягнення в роботі відзначалися подяками, преміями. При потребі, Іван Митрофанович давав деяким творчим працівникам рекомендації та характеристики, які згодом допомагали їм зайняти вищі посади. Таку характеристику у свій час одержав Лучко А.Й., який згодом, у 1974 р., прийняв естафету у Філіповського І.М. і очолив ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва.

В.В.Лучко, ветеран бібліотеки 

З 1959 до 1962 року я працювала секретарем бібліотеки. А розпочалося все так. І.М.Філіповський, як депутат міської ради, відвідав нашу багатодітну сім’ю, яка на той час проживала по вул. Литвиненка, і запитав маму, чи є якісь проблеми і яка допомога нам потрібна. Мама подякувала і сказала, що все гаразд, але одне погано, що дочка Валя не має пристойної роботи (на швейній фабриці та консервному заводі, де я деякий час працювала, робота проводилася у три зміни, тому молодій дівчині важко було і добиратися, і ходити в нічні зміни). Перед цим я кинула медінститут, в який успішно здала іспити, тому що в мене була алергія на деякі медичні препарати. Вислухавши мене і маму, Іван Митрофанович сказав, що у нього якраз звільняється секретарка і, якщо за тиждень освоїть техніку роботи на друкарській машинці, він може взяти мене на вивільнену посаду. Йому якраз потрібна така гарна, розумна і комунікабельна молода дівчина, яка б змогла успішно трудитися на цій важливій ділянці роботи. Я, звичайно, зраділа цій пропозиції, але в той же час була налякана, тому що зовсім не вміла друкувати. Проте, перспектива роботи в такій солідній установі мене надзвичайно приваблювала і я зразу ж взялася до справи. Пішла до своєї тітки, у якої на роботі була друкарська машинка, вона мені показала, як треба на ній працювати, перемалювала на папері клавіатуру і в такий спосіб почала освоювати ази майбутньої професії.

Через тиждень я прийшла у бібліотеку, продемонстру-вавши не дуже вправну свою роботу друкарки, але Іван Митрофанович поставився до мене по-батьківськи, навіть похвалив і це додало мені впевненості і бажання працювати під його керівництвом. Відсутність належного досвіду роботи вдавалося компенсувати тим, що друку-вала в позаурочний час (бібліотека тоді працювала до 22 години), бо роботи було дуже багато – це видання бібліотеки, які спочатку друкувалися на восківках, а потім тиражувалися на ротаторі.

Що характерно, він дуже доброзичливо, з розумінням ставився до співробітниць жінок та спонукав по-рицарськи ставитися до них і колег чоловіків, а їх тоді було більше третини від невеликого, всього 28 осіб, штату бібліотеки.

Пригадується, як я прийшла в професію бібліотекаря. Одного разу, коли наша співробітниця Л.Фоменко подала документи для вступу в Тульчинське культурно-освітнє училище, Іван Митрофанович запропонував і мені їхати з нею. Я відмовлялася, аргументуючи тим, що не готувалася, але директор був невблаганний і сказав, що молодь повинна вчитися і висловив надію, що я здам вступні іспити і обов’язково вступлю до цього навчального закладу. І дійсно, здала я добре, отримавши майже всі п’ятірки. Після успішного завершення навчання у середньому спеціальному навчальному закладі, на моє щастя, при Вінницькому педінституті відкрився загальноосвітній факультет і я разом з Л.Хоруженко поступила на вечірнє відділення, а потім ще два роки навчалася у Київському інституті культури (тут я уже відчувала підтримку свого чоловіка Андрія Лучка). Таким чином, з благословення та з допомогою Івана Митрофановича, я здобула вищу освіту і попросила його перевести мене на бібліотечну роботу. Спочатку працювала у книгосховищі помічником бібліотекаря, в обов’язки якого переважно входило складання актів на вилучену з бібліотеки літературу. До речі, слід відмітити, що відбір видань на списання робився з участю науковців педінституту. Це мало свої як плюси, так і мінуси, про які б не хотілося тут говорити.

Далі крок за кроком я освоювала більш складні бібліотечні процеси, удосконалюючи свої професійні знання і практичні навички, а директор, помічаючи це, перевів мене спочатку на бібліотекаря, потім на старшого, згодом головного бібліотекаря сектору МБА. Коли на базі цього підрозділу був організований відділ, Іван Митрофанович призначив мене завідуючою, де я пропрацювала аж до виходу на пенсію.

Директор постійно дбав про поповнення штату бібліотеки молодими кадрами. Коли на практику приїжджали студенти вищих навчальних закладів, він придивлявся до них і згодом писав керівництву листи з проханням направити у Вінницьку обласну бібліотеку того, чи іншого випускника. У такий спосіб ряди працівників бібліотеки поповнило чимало молодих спеціалістів, зокрема А.Лучко, Л.Зубалєй, В. Погуть та інші. Він по-батьківськи переймався їхніми турботами, особливо щодо забезпечення житлом.

Працюючи з молоддю, він дуже бережно ставився і до досвідчених спеціалістів, рахувався з ними, радився у вирішенні важливих виробничих питань. Діяла система засідань, а саме: зав. відділами, ст. бібліотекарі тощо, що забезпечувало колегіальність у прийнятті рішень та допомагало уникнути необдуманих та непрофесійних дій.

І.М.Філіповський умів вислухати і врахувати цікаві пропозиції, у той же час йому вдавалося заспокоїти людей, ліквідувати конфліктну ситуацію, а також присікти доноси, непотрібні розмови. Він опирався на команду однодумців, тому що люди довіряли своєму директору, поважали його і прислухалися до його порад та виконували розпорядження. Працівники ніколи не рахувалися зі своїм вільним часом, при потребі залишалися після роботи, намагаючись впоратися зі своїми посадовими обов’язками професійно, якісно і своєчасно.

Але найкращим і вірним його помічником протягом багатьох років був заступник директора з наукової роботи Г.К. Смагло – професіонал високого рівня, фахівець широкої ерудиції, новатор бібліотечної справи, доброзичлива, чуйна, порядна людина.

Це лише окремі фрагменти моєї роботи у бібліотеці та спілкування з директором – І.М.Філіповським. Вічна йому пам’ять!

 Л.А.Бойко, ветеран бібліотеки 

Неповторність людини проявляється в різних аспектах її життя. Можна стати неповторним своїм талантом, науковим відкриттям, трудовим чи бойовим подвигом. І це прекрасно. Але є у повсякденному житті ще більше і вище цих цінностей – це мистецтво бути Людиною. Таке поняття багатогранно поєднує в собі земне і божественне, і втілення його в людське буття дано не кожному. Саме над цим я розмірковувала, коли пригадала, як в 1971 році трудова стежина привела мене до ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Позаду було життя на ракетних “точках” Уралу, звільнення чоловіка за станом здоров’я і мій десятилітній стаж викладання в школі. Треба було починати все спочатку – без квартири, без роботи з неповнолітнім сином Сашком.

Взявши мене на роботу секретарем-друкаркою у приймальну, директор Іван Митрофанович Філіповський вразив мене своєю чуйністю і людяністю. Він бачив світ через призму доброти і відповідно до цього мислив, жив і діяв.

Людина, чиє серце обпалила війна, Герой Радянського Союзу, на фоні тодішнього компартійного безкомпромісу дуже виділявся своїм спілкуванням з людьми. В нього не було жорстокості, партійної злості, модної в ті часи. Не захоплювався бібліотечним кар’єризмом, але був вимогливим до підлеглих, вболіваючи за бібліотечну справу в області, яка тоді була однією з кращих в Україні.

Іван Митрофанович мав особливий підхід до кожного співробітника – від технічного працівника до відомого фахівця. До речі, при ньому не було дефіциту бібліотечних кадрів у нашому колективі, і в цьому велика заслуга тодішнього директора. Всупереч вищому керівництву, він приймав у наукову бібліотеку випускників середньої школи з умовою, що ті обов’язково поступатимуть до інституту культури. Майже половина наших фахівців пройшла цей шлях, закріпилася в рідному колективі і прекрасно себе зарекомендувала. Традиційно і я пройшла шляхом заочного бібліотечного навчання, пропрацювала тут 36 років – до пенсії. А світлий образ Івана Митрофановича і досі не полишає тих, хто був з ним поруч. За всю багаторічну діяльність на посаді керівника складного жіночого колективу він нікого не образив, був справедливим, любив людей і вони його поважали, по цей день згадують добрим словом.

Основою героїчного вчинку Івана Митрофановича під час Великої Вітчизняної війни також була турбота про людей. Адже він зберіг життя сотням, а може і тисячам радянських солдатів, ризикуючи собою.

Доброту цієї людини пам’ятаємо не тільки ми, а й наші діти. Я тоді дуже турбувалася, що мій дев’ятилітній син після школи не хотів іти у чужу, найману квартиру, а бродив вулицями міста. А Іван Митрофанович порадив, щоб малий приходив до бібліотеки і тут робив домашні завдання. І той частенько просиджував у приймальній, щоб ніби ненароком зустрітися і поговорити з Героєм Радянського Союзу, а потім з гордістю розказати про це хлопчикам. Директор знав поіменно дітей своїх працівників і любив з ними говорити майже на рівних, даючи дружні поради. До них у нього було особливе ставлення, бо й своїх мав четверо – таких же добрих, вихованих, завжди усміхнених, схожих на батька. А посміхатися він умів устами, очима і серцем... Таким ми його пам’ятаємо:

              На грудях Зірка сяє сонцелика

              І вогник доброти в очах не згас.

              Людинолюбом Ви зосталися великим

              В серцях людей, що пам’ятають Вас.

С.Г.Івахова, ветеран бібліотеки 

Потрапити у творчий, доброзичливий, дружний колектив на перших кроках професійної діяльності молодому спеціалісту – це велика удача. Мені пощастило, адже мене, після закінчення бібліотечного інституту, прийняли на роботу до Вінницької обласної бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва, яку очолював Іван Митрофанович Філіповський.

Бути біля керма установи, де працювали майже самі жінки, знаходити до кожної підхід, знати професійні можливості кожного працівника, всі негаразди не тільки на робочому місці, а й в родинах, і, в той же час організовувати роботу бібліотеки, займатися кадровими питаннями, – мені здається, що то був ще один подвиг Івана Митрофановича.

Я стала працювати у відділі міського абонемента бібліотекарем, освоюючи на практиці бібліотечні премудрості. На щастя, було в кого повчитися – це такі корифеї, як Є.М.Маковійчук, І.Є.Мельниченко та інші. Але в той же час, ми були молодими, енергійними і навіть трішки безшабашними, як і належить в такому віці. Пригадується такий смішний епізод. В кінці одного із санітарних днів, коли всі заплановані завдання були виконані, ми, наймолодші працівники, будучи в гарному настрої, з почуттям викона-ного обов’язку та власної гідності, захотіли почудити, навіть побешкетувати. Ми почали кататися на візках, призначених для перевезення літератури. Закінчилися ці наші розваги в кабінеті директора, куди нас негайно доставили.

Іван Митрофанович сидів за своїм великим столом з насупленими бровами, вислуховуючи наші виправдання, але очей від столу не піднімав і, як ми помітили, ледь стримувався, щоб не розсміятися. Виходячи останньою з кабінету, я почула, як він, звертаючись до нашого керівника Є.М.Маковійчук, сказав “Чого ти причепилася до дівчат?”. І я зрозуміла, що зараз почнеться другий тур виховної роботи, тільки уже старшого покоління.

Вертаючись пам’яттю в ті далекі роки, я розумію, що маючи свою доньку, нашу ровесницю, він добре розумів нас, знав, як з нами поводитися, на що ми здатні і звичайно ж дуже цінував.

Молодь бібліотеки до 27 років та працівники міських книгозбірень були об’єднані в одну комсомольську організацію. Всі разом ми влаштовували цікаві заходи, часто з питань мистецтва, вечори до різних свят, зустрічі Нового року.

Іван Митрофанович завжди підтримував цікаві ініціативи, жодного разу ні в чому нам не відмовив, чи то у використанні технічних засобів, чи цінних видань. Правда щодо приміщення, то іноді нам доводилося пускати в хід “важку артилерію” – Катерину Іванівну Чуфаріну, яка неодноразово обиралася головою профкому і завжди була присутня на наших святах.

Я мала можливість спостерігати Івана Митрофановича у колі сім’ї, за святковим родинним столом. Гостинний господар, він вміло створював невимушену атмосферу, а через хвилину спілкувався з моїм чоловіком, начебто знав його довгий час.

Запам’яталися і новорічні ялинки для дітей працівників бібліотеки. Він приводив також своїх наймолодших дітей Володю і Наташу. Всі разом ходили навколо ялинки і до сліз сміялися над дотепними жартами Діда Мороза – нашого електрика. Разом зі всіма веселився і наш директор.

Спогади, спогади, спогади...

Я дякую долі за те, що перші кроки мого трудового життя я зробила поруч з розумними, добрими, відвертими, порядними людьми. Світла їм пам’ять!

Є.І.Борачук, ветеран бібліотеки 

Коли я вперше 1964 року зайшла у бібліотеку, а потім в кабінет директора, я дуже знітилася, адже знала, що очолює цей колектив Герой Радянського Союзу. Але зразу ж “зірковий” директор, відчувши мою розгубленість, дружелюбно, по - батьківськи обняв мене за плечі і запитав, чи знаю я українську мову (він дуже це цінував у своїх підлеглих, хоча сам її знав недосконало) і де б я хотіла працювати. Я, зразу ж осмілівши, відповіла, що мені подобається робота з людьми, після чого була направлена у відділ обслуговування помічником бібліотекаря. І те, що я присвятила бібліотечній професії, улюбленій бібліотеці практично все своє трудове життя, я завдячую передусім Івану Митрофановичу.

Він був знаний в усій Україні й далеко за її межами. Навчаючись в Київському державному інституті культури ім. О.Корнійчука, я пишалася тим, що коли на запитання викладачів я відповідала, де працюю, чула слова захоплення як своїм директором, так і рідною “Тімірязєвкою”.

Іван Митрофанович переймався не лише трудови-ми буднями своїх співробітників, але й їхнім особистим життям, проблемами, намагався допомогти вирішити їх та вмів порадуватися успіхам своїх підопічних.

Пропрацювавши півтора року у бібліотеці, я виходила заміж, запросивши на весілля багатьох своїх колег. Найбільший сумнів у мене викликало питання, як же бути з директором? З одного боку мені надзвичайно хотілося бачити його на своєму весіллі, з другого – я переживала, як він відреагує на моє запрошення, адже він така величина – директор, Герой, а я рядова співробітниця, проста сільська дівчина. Але, пересиливши свої вагання, я все ж зайшла до кабінету директора. Відчувши моє збентеження, він запитав: “Дуся, що трапилося?”. Коли почув про новину, привітав мене щиро і запитав, чи я ще когось запросила і пообіцяв, що організує транспорт та обов’язково приїде з дружиною.

У самий розпал весілля, яке проходило в моєму рідному селі Дашківці на Літинщині, більше 15 колег з бібліотеки на чолі з Іваном Митрофановичем і його дружиною з’явилися на подвір’ї. Молоді співробітники Андрій Лучко та Володимир Погуть несли подарунок молодому подружжю – пральну машину (це була перша цінна річ у нашому сімейному господарстві). Познайомившись з моїми батьками, він щиро подякував їм за дочку, давши мені найкращу характеристику. Потім попросив принести води і випробувати, як працює щойно подарована пральна машина. Всі гості притихли, прислухаючись до гудіння мало кому доступної в селі на той час такої потрібної “диво-техніки”.

Колеги з Вінниці опинилися в центрі уваги всієї компанії, а сам Іван Митрофанович став її душею.

Помітивши на грудях людини наймирнішої професії – бібліотекаря – Золоту Зірку, весільні свідки з боку нареченого, вибачившись перед молодятами, запропонували підняти перший тост за Героя Радянського Союзу – І.М.Філіповського, щиро подякували за ратний подвиг, побажали здоров’я та довголіття, що його надзвичайно зворушило.

Далі Іван Митрофанович ознайомився з оселею, господарством, побував на городі, похвалив батьків за гарний порядок та побажав достатку, радості від дітей та міцного здоров’я.

Це була яскрава, пам’ятна подія не лише для винуватців урочистостей, але й для всіх односельчан.

Таким був наш незабутній директор – простим, доступним, людяним, турботливим, у той же час вимогливим керівником та вмілим організатором, для якого авторитет бібліотеки, всього колективу був понад усе.Перед кожною моєю поїздкою на чергову екзаменаційну сесію, Іван Митрофанович проголошував напутні слова “Не позорь библиотеку!”.

У пам’яті постає образ директора, який заклавши руки за спину, підходив до кожної кафедри і цікавився проблемами не лише виробничого характеру, але й особистими і намагався допомогти їх подолати. Людяність і культ конкретної людини, працівника, а не власної персони, були для нього на першому місці. За це його любили і поважали в колективі, таким він залишився у пам’яті тих, кому пощастило з ним працювати.

 Л.В.Введенська,

провідний фахівець бібліотеки 

Пригадується 1969 рік, коли я після закінчення школи, студентка – заочниця І курсу Кемеровського інституту культури, прийшла влаштовуватися на роботу в обласну бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва, яка мені здавалася храмом, недосяжною мрією. Але, переступивши поріг кабінету директора, я побачила доброзичливе обличчя та привітний погляд голубих очей, які випромінювали доброту і навіть співчуття до сором’язливої молодої дівчини.

На той час у бібліотеці не було вакансій, тому мене прийняли на декретне місце і кілька разів переводили з одного відділу в інший, де я опановувала специфіку роботи кожного з них. У цьому Іван Митрофанович вбачав користь для становлення молодого спеціаліста та намагався допомогти йому вибрати справу до душі.

Дізнавшись, що я хочу перевестися на навчання у Київський державний інститут культури ім.О.Корнійчука, він виявив бажання мені допомогти. Їдучи у справах до м. Києва, він зустрівся з тодішнім ректором, замовив за мене добре слово, що значно прискорило моє переведення до цього навчального закладу. Принагідно варто зауважити, що Іван Митрофанович використовував свої бойові заслуги, високі нагороди, звання Героя Радянського Союзу для вирішення важливих справ бібліотеки та її працівників, а не в особистих цілях.

Зі мною був саме такий випадок, коли Герою не змогли відмовити у його клопотанні за молодого працівника бібліотеки.

Незважаючи на те, що він був авторитетним і вимогливим керівником, розпорядження якого виконувалися беззаперечно і якісно, не було проявів неповаги або панібратства, у той же час він був простим і доступним для всіх людей – від керівного складу до рядових бібліотекарів та технічних працівників.

Іван Митрофанович любив життя у всіх його проявах. У бібліотеці на той час в теплій атмосфері і невимушено проходили різні свята, вечори відпочинку, в яких директор не був стороннім споглядачем, а активним учасником. Він гарно танцював, розгадував вікторини, був душею компанії, ніхто не відчував різниці ні у віці, ні у статусі.

На першотравневі, жовтневі демонстрації він виходив разом з колективом. Запам’яталися і спільні виїзди на природу, на сільськогосподарські роботи, екскурсії у визначні місця Вінниччини та інших міст України.

Назавжди залишиться в пам’яті Іван Митрофанович Філіповський не як суворий неприступний директор, а старший, досвідчений, щирий друг, наставник молоді, який завжди вислухає, зрозуміє і дасть добру пораду.

П.І.Цимбалюк,

заст. директора бібліотеки, заслужений працівник культури України 

Працюючи над збірником, мені також захотілося поділитися своїми спогадами і враженнями про І.М.Філіповського, адже я мала щасливу нагоду зустрічатися неодноразово з цією незабутньою людиною.

Я знала, що обласну наукову бібліотеку очолює Герой Радянського Союзу, але особисто його не бачила. Одного разу, я на той час працювала методистом Літинської районної бібліотеки для дорослих, до нас ненадовго завітав І.М.Філіповський. Звичайно ця подія викликала у працівників не просто хвилювання, а навіть певний переполох. Але мої тривоги швидко розвіялися після перших же хвилин спілкування з ним.

Зайшовши до бібліотеки і помітивши нову людину, він з хитринкою в очах, запитав завідуючого Х.Т.Замоцного: “Христофор, що це в тебе за гарна, молода дівчина з’явилася?” Той, дещо знітившись, почав пояснювати, що попередня працівниця перейшла на іншу посаду, а П.І.Камінна вчиться на ІІІ курсі Київського інституту культури, добре себе зарекомендувала і я запросив її на роботу в районний центр, готую собі заміну в майбутньому. Уже цілком серйозно Іван Митрофанович похвалив мого керівника за те, що він ростить молоді кадри, працює на перспективу.

Після цього, він задав мені декілька запитань, що стосувалися діяльності книгозбірень району, ставлення керівництва, перспектив будівництва нового приміщення районної бібліотеки і побажавши успіхів у праці, поїхав далі.

Враження, яке залишилося від спілкування з такою відомою особистістю, але простою, мудрою, з почуттям гумору людиною, важко словами передати, можливо додалося впевненості в собі, у правильності вибору професії, з’явилося почуття морального піднесення, а ще дуже захотілося працювати в обласній бібліотеці, де я була активним читачем і мріяла стати її співробітником.

Пригадуються зустрічі з Іваном Митрофановичем після того, як я перейшла на роботу до “Тімірязєвки”, а він на той час знаходився на заслуженому відпочинку. Він завжди приходив на святкування Дня Перемоги, де всі члени колективу щиро його вітали та вшановували. Відчувалося, якою великою повагою і любов’ю користується тут колишній директор.

Будучи головою профкому в кінці 80-х років, я в складі невеличкої делегації – секретарів партійної і комсомольської організацій бібліотеки та ветеранів відвідувала його вдома, тому що за станом свого здоров’я, він уже не міг приходити в бібліотеку.

Пригадуються скромний, затишний будинок, квітучий сад навколо нього і гостинні господарі – Іван Митрофанович та його вірна дружина Тетяна Микитівна, яка, до речі, навіть у зрілому віці залишалася надзвичайно красивою жінкою. Після слів привітання, обміну люб’язностями, колишній директор завжди суворо запитував, як там керує Лучко, чим живе колектив, які є проблеми, чи потрібне його втручання в роботу бібліотеки. Було зрозуміло, що він вболіває за свій рідний колектив, установу, для яких він так багато зробив і яким присвятив чверть століття свого життя.

Надзвичайно приємно пригадати й ті роки моєї трудової біографії, протягом яких я працювала поряд з висококваліфікованим фахівцем, інтелігентною, прекрасною, порядною людиною, представницею сімейної династії бібліотекарів – Філіповських, дочкою Івана Митрофановича – Світланою Іванівною. Вона також все своє життя присвятила роботі у бібліотеці, зробила чимало добрих справ, підготувала плеяду молодих спеціалістів, які продовжують кращі традиції своїх попередників.

До цього часу колишню зав. відділом мистецтв бібліотеки впізнають і вітають вдячні читачі. А це для бібліотечного працівника – найвища нагорода.

Отакою для мене залишиться на все життя родина Філіповських – професіонали, віддані улюбленій справі фахівці, люди, які вміють цінувати життя та інших людей, які є взірцем для наслідування, варті шани і любові.

 Герасимова Т.В.,

провідний фахівець бібліотеки

1970 рік. Після закінчення Харківського інституту культури я приїхала за направленням на роботу у Він-ницьку обласну наукову бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва.

Почала свою трудову діяльність на посаді методиста науково-методичного відділу. А це досить відповідальна і складна робота для молоденької випускниці інституту. Бракувало досвіду роботи і конкретних знань, адже потрібно було і складати інструктивно-методичні матеріали, готуватись та виступати на обласних семінарах бібліотечних працівників, виїжджати на місця з методичною і практичною допомогою та знати багато іншого. І тут, як ніколи, важлива була підтримка старших колег. На щастя, це, як ніхто інший, розумів мудрий і досвідчений керівник бібліотеки І.М.Філіповський.

Методисти – це працівники, що частенько по роду діяльності спілкуються з дирекцією, тому з Іваном Митрофановичем я зустрічалась кілька разів на тиждень з різних виробничих питань.

Ніколи не забуду, що десь через півроку після початку моєї роботи, я була у відрядженні і готувала матеріали на засідання об’єднаної методичної ради при обласному управлінні культури.

Дуже хвилювалась, адже це була моя перша доповідь у такому солідному товаристві. Аж раптом телефонує Іван Митрофанович і запитує мене, чи не забула я раптом про завтрашній виступ. Я йому кажу: “Звичайно, не забула і дуже хвилююсь!!!”

Але він мене заспокоїв тим, що пообіцяв піти зі мною на засідання і підтримувати мене, так би мовити, морально. І він за руку відвів мене в обласне управління. Сидів поряд зі мною, коли дійшла черга до мого питання, він, будучи членом колегії обласного управління, представив мене як свою молоду колегу-випускницю вищого навчального закладу і сказав, що це моє перше складне завдання, слухайте уважно і робіть висновки.

Після такого звернення у мене перестали тремтіти коліна і голос, відчуття міцної стіни за спиною додало впевненості в собі і все пройшло нормально. А цю батьківську турботу ми, молоді спеціалісти, відчували протягом всього часу, що працювали з І.М.Філіповським. До речі, він зробив неможливе на той час. В 70-х роках важко було з квартирами для молодих спеціалістів. Він добився виділення квартири під гуртожиток для бібліотеки, який існує і тепер.

Ось таким я пам’ятаю мого першого директора – добру, чуйну, відверту, щиру людину – Івана Митро-фановича Філіповського.

Й.О.Бучацький,

колишній заступник начальника  обласного управління культури,  почесний працівник культури СРСР 

За своє, вважаю, некоротке життя мені пощастило навчатися, працювати і спілкуватися з багатьма слав-ними синами і дочками нашої Радянської Батьківщини. Прагнув і прагну не обійти увагою нікого з них, зберегти у пам’яті найхарактерніші деталі стосунків, риси особистостей. Мені, автору книги “Захист Вітчизни – священний обов’язок”, виданої Політвидавом України в 1968 р., немає необхідності переконувати читача цього творчого доробку ентузіастів бібліотечної справи, що кредом мого життя було і залишається чесне служіння Батьківщині, взірцем чому служили наймужніші з мужніх – Герої Радянського Союзу, серед яких майже впродовж 20 років спілкування, був і Іван Митрофанович Філіповський.

Запам’яталася надзвичайна скромність цього легендарного Героя. Я довго не міг допитатися у нього, в чому проявився його подвиг у роки Великої Вітчизняної війни? Іван Митрофанович завжди відмахувався: – “Ну воював, як всі радянські воїни, які йшли в атаку поруч зі мною. Багатьох, на жаль, ворожа куля скосила. А мені вважайте пощастило”.

І так кожного разу, коли траплялася нагода в поза робочий час поспілкуватись, Іван Митрофанович ухилявся від деталей. Та я не відступав. І ось одного літнього дня на риболовлі на ставку біля села Івча Літинського району мені вдалося переконати Героя, що я не дам йому навіть подрімати, доки він мені не розкриє “таємниці”. А її й не було. Радянські війська осідлали переправу на Одері, а попереду були Зеєловські висоти. Дуже міцний гітлерівський горішок – остання надія фашистів на те, що радянські війська тут будуть зупинені. “Тут відбувалися важкі бої, в яких відзна-чився, мабуть, і я, – скромно, якось невпевнено говорив Іван Митрофанович. – Я, як і всі бійці з нашого окопу кидали гранати під танки, які насувались на нас. Чия граната зупинила танк біля самого окопа я не бачив в цьому суцільному вогнищі. Але саме мене представили до високої нагороди Батьківщини за той бій на початку березня 1945 року”. Читач мабуть помітив, що і в цій розповіді відчувається глибока скромність І.М.Філіповського. Таким він був і на роботі. Наш Герой ніколи не хизувався Зіркою, дуже рівно поводився з підлеглими, навіть з такими, як водій бібліотеки, який заслуговував іноді на докір.

З Іваном Митрофановичем, людиною м’якою, доброю, легко було співробітничати і працівникам облуправління культури. Ми ніколи не втручалися у творчі плани колективу обласної бібліотеки. Керівництво управління культури довіряло директору обласної наукової бібліотеки, надавало необхідну допомогу в зміцненні матеріальної її бази.

Як і у всякому багато чисельному колективі, тут працювали різні за характером люди, але всі були патріотами “Тімірязєвки”, вболівали за честь і гідність установи на фоні республіки.

Пройшло чимало років, як я відійшов від повсякденного спілкування з славним колективом вагомого в культурі області закладу. Але з пам’яті ніколи не зітреться не лише світлий образ Івана Митрофановича, а й Євдокії Михайлівни Маковійчук, Григорія Кириловича Смагла, Марії Михайлівни Бех, Надії Вікторівни Мельник, подружжя Мельниченків та багатьох інших культармійців нашої прекрасної “Тімірязєвки”. Світла і добра пам’ять померлим і слава живим друзям по спільній багаторічній роботі! На могилі ж Героя Радянського Союзу І.М.Філіповського часто пломеніють квіти, покладені мною та дружиною, яка декілька років працювала під керівництвом завжди шанованого нами Івана Митрофановича.

 В.М.Дубовий,

ветеран бібліотечної справи, ст. викладач Університету “Україна” 

Тепер це уже далекі шестидесяті роки. Група студентів Харківського інституту культури, в тому числі і я, без вагань вирішила їхати на практику у Вінницьку обласну бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва. Ще б пак. Бібліотека краща в Україні. В ній проводиться експеримент з переведення на ББК, нові форми управління бібліотеками на місцях. І ще найголовніше: очолює бібліотеку Герой Радянського Союзу Іван Митрофанович Філіповський, ім’я якого було відоме серед широкого викладацького та студентського загалу інституту.

І ось перший день практики. Просто і тепло зустрів нас у своєму кабінеті Іван Митрофанович. Поцікавився звідкіля ми родом, як вчимося, де думаємо працювати після одержання диплому. І все це так щиро і відверто, що уже тут у кабінеті розвіявся у нас стан напруження і побоювання.

Не знав я у той час, що уже через три місяці займу посаду старшого інспектора Вінницького обласного управління культури, безпосереднього керівника цієї мужньої, безстрашної, сміливої людини, Героя війни. Нелегко було мені, вчорашньому студенту, передавати Івану Митрофановичу управлінські розпорядження. Можливо не всі вони були “до душі” директору, але Іван Митрофанович сприймав їх без помітних емоцій.

Підкреслю: Іван Митрофанович був Герой. Але гарні справи у бібліотеці робив не сам з шаблею в руках. Він опирався на вміло підібраних ним фахівців-ентузіастів, фанатів бібліотечної роботи, якими були Григорій Смагло, Семен Кваша, Олена Лозінська, Володимир Погуть, Андрій Лучко та багато інших, що були опорою директора.

Скільки яскравих миттєвостей закарбувалося у мене від численних зустрічей протягом багатьох років з цією неординарною людиною. У різний час він веселий і задумливий, простий і суперечливий, поблажливий і вимогливий, але завжди людина добра і героїчна.

Не втратив Іван Митрофанович бадьорості духу і після виходу на пенсію. Чітким кроком ходив він по вулиці Соборній, мужній, кремезний з коротко підстриженим чубом, із Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

“Тепер я вільний, маю багато часу, буду виступати перед молоддю з розповідями про війну”,  – такими словами закінчилася наша зустріч з Іваном Митрофановичем у центрі міста. Вона була останньою. Бо важка хвороба зруйнувала його благородні наміри.

Будинок батька завжди був відкритий для людей.

 С.І.Філіповська,

ветеран бібліотеки, дочка 

Якщо задуматися над тим, яка головна риса була характерною для мого батька, то з впевненістю можна сказати, що це любов до людей. Майже всі працівники бібліотеки (а колектив тоді був невеликий), побували у нас вдома. Одягнуті на той час всі були дуже скромно, щоб не сказати бідно, родина наша жила також скромно, але батьки з радістю приймали гостей, завжди в саду ставили самовар, мама випікала смачні пироги із дріжджового тіста, за духмяним чаєм точилися цікаві, дружні розмови, лунали пісні, панувала невимушена атмосфера, яку вмів створити тільки батько. Коли в компанію потрапляли нові люди, це, зазвичай, чоловіки або жінки наших співробітників, уже через кілька хвилин вони почувалися як вдома, ніби все життя були знайомі з господарями. Найчастіше у нас бували Т.А.Очеретна, І.І.Костюкова, І.Є.Мельниченко, М.М.Бех (Слюсарчук), Є.М.Сільченко (Маковійчук) та інші. На Жовтневі свята мама готувала картоплю по-уланівськи, оселедці, жарену рибу та інші смачні страви. Але найбільше всім запам’яталося іскристе вино, яке якось по-особливому робив батько з агрусу, вирощеного у власному саду і частував ним гостей. Скільки не намагалися після того ми зробити вино, таким як у батька воно не виходило. Мабуть вкладав Іван Митрофанович в нього свою душу і серце та любов до рідної природи.

Нових людей, які приходили працювати у бібліотеку, він оточував турботою і увагою, передусім, запитував чи не голодні (адже часи були нелегкі і могло бути все) і, звичайно ж, чи мають де жити. У переважній більшості випадків доводилося наймати житло, зазвичай з допомогою Івана Митрофановича, який не соромився пройтися до сусідів і попросити, щоб вони прийняли на квартиру того, чи іншого працівника. Бували випадки, коли співробітники бібліотеки проживали у нас, поки не знаходили їм квартири. Погорєлов Й.А. з родиною жив у нас місяців зо два, про оплату не могло бути й мови. Уже згодом, батькові вдалося “вибити” кілька квартир, в тому числі під гуртожиток для неодружених молодих спеціалістів.

У 50-60-ті роки великою підмогою була заготівля овочів, фруктів, грибів. Намагаючись вижити та зекономити кошти, виїжджали на різні дешеві ринки (Летичів, Шпиків) з метою закупки необхідних продуктів. Всім бажаючим були виділені городи, де вони вирощували необхідні овочі. Для цих поїздок, а також для доставки вирощеного урожаю, використовувалася бібліотечна машина та її незмінний водій Іван Ілліч Неменко.

Для батька найстрашнішим було у його директорській діяльності – образити людину. І хоч мав найвищу нагороду Батьківщини, але ніколи не проявляв зверхності до підлеглих. До нього кожний працівник міг звернутися з будь-якого питання і отримати підтримку чи дружню пораду. Думаю, що навряд чи знайдеться людина, яка може згадати його злим словом.

У важкі післявоєнні роки, маючи четверо дітей, батьки обробляли город, вирощували на 20 сотках овочі і фрукти, доглядали сад, а також вигодовували домашніх тварин (кури, козу, свиней). Пригадується такий комічний випадок. По вулиці, де ми жили, (а там, практично всі сусіди знали один одного), пройшов слух, що ходить представник фінвідділу (мабуть податковий інспектор) і переписує тварин (а утримання крупної худоби обкладалося податками). Ми з братом Віктором піймали маленьке порося і почали його ховати. Нічого кращого ми не придумали, ніж забрати його в будинок і заховати під подушку. Воно, звичайно, не зрозумівши наших благих намірів, почало голосно верещати. Тут нам на підмогу прийшла мама і почала радити, щоб ми йому чимось закрили рот, що викликало в нього ще більший переляк і голосне пищання продовжилося. Але все ж таки правдами і неправдами нам вдалося порося вгамувати і приховати від непроханих гостей.

Будинок, у якому жила наша родина, був дуже старий, без фундаменту, без зручностей: вода в криниці, опалення пічне, балонний газ, зручності у дворі. Єдине, що прикрашало наше скромне житло – це був квітучий сад.

Приємною подією для нас стало виділення батькові у 1965 році як Герою Радянського Союзу (до 20-ї річниці Великої Перемоги) автомобіля “Запорожець”.

Поліпшенню наших побутових умов сприяв приїзд зарубіжної делегації (у її складі був і представник Німеччини), яка хотіла познайомитися з життям Героїв Радянського Союзу, учасників Великої Вітчизняної війни напередодні 30-річчя Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Супроводжував делегацію представник місцевої влади. Після відвідин делегації, міську владу зобов’язали звернути увагу на те, в яких складних умовах живе родина такої заслуженої людини, після чого протягом 1975-1977 рр. був здійснений капітальний ремонт будинку, зроблено централізоване опалення, проведено природний газ, воду, облаштовано всі зручності.

Але повернемося в післявоєнне десятиліття, в дитинство. 1946 року я пішла в перший клас школи № 2, приміщення якої під час війни було зруйноване і вона займала частину будинку теперішньої школи-ліцею № 17.

Одягнутися не було в що і нашій сім’ї дозволили підібрати на зиму одяг (який був у використанні), на складі, що знаходився у приміщенні нинішнього ОЦНТ.

Нас дуже вразило, як деякі люди, що вибирали одяг разом з нами, натягували на себе одночасно по кілька суконь і костюмів. Для нашого батька і всієї сім’ї такі речі були неприйнятні, ми взяли стільки, скільки нам було дозволено. І так нас батько виховував з дитинства. Його девізом, можна сказати без перебільшення і без зайвого пафосу, був відомий радянський лозунг “Раньше думай о Родине, а потом о себе!” Пам’ятаю також, як ми ходили до школи у перешитих з батькової шинелі пальтах.

Іван Митрофанович був досить суворим і вимогливим батьком, у той же час, дітей своїх він любив безмежно, особливо маленьких.

Коли народився молодший син Вова, він власноруч зробив йому дерев’яний візок, а я його катала і дуже цим пишалася. Коли виповнилося братику 4 роки, батько почав грати з ним в шахи, а малий так добре освоїв цю гру, що згодом часто вигравав у Івана Митрофановича. Родиною з сусідами ми іноді вечорами грали в карти, адже телевізорів тоді ще не було, а такі спілкування всіх зближували. Особливо він обожнював найменшеньку дочку Наташу, яка народилася у 1956 році. Він кругом таскав її за собою і дуже нею пишався. Назавжди у пам’яті залишилися наші поїздки в Пултівці за суницями. Одного разу з батьком у лісі трапилася досить серйозна пригода. Захопившись збиранням суниць, він заблукав, а там стояла військова ракетна частина. Звісно ж батька затримали і довго встановлювали його особу, а переконавшись, що він не шпигун, а Герой Радянського Союзу, вибачились і відпустили. Але всі ми добре тоді перехвилювалися, поки він повернувся зі своїх “мандрів”.

Про батька можна згадувати дуже багато, але скажу одне, що спочатку він думав про людей, а потім лише про себе і своїх рідних. Я вдячна долі, що вона послала мені саме таких батьків, і я та моя родина завжди згадуватимемо їх з великою теплотою та любов’ю.

В.И.Филипповский,

сын, г. Санкт-Петербург 

Жили мы на Славянке по ул. Константиновича, рядом от пересечения с ул. 40-летия Победы. Недалеко был парк им. Горького, Пятничанский лес, поодаль с южной стороны за больницей им. Ющенко протекал Южный Буг. Всё пространство, западнее от нынешнего массива Литвиненко ул. Блока вдоль ул. Пирогова и Хмельницкого шоссе занимал частный сектор, фактически это была большая деревня – с домиками, окруженными садами, среди которых стояли колодцы, хатками - мазанками, кое-где покрытыми соломенными крышами. Весной и летом цветение, аромат садов – вся прелесть деревни, осень непролазная грязь, зима со снегом, катанием на санках, лыжах, коньках. Запахи акации, липы, разнотравья, цветение садов, любовь и ласка, тёплая забота родителей о тебе, напоминают мне те далёкие, ушедшие навсегда пятидесятые годы.

Город начинался за школой № 2. Отец на работу ходил пешком, так как трамвайные пути были проложены только до больницы им. Пирогова. Помню отец ходил на работу в военной форме: галифе, сапоги, френч, а затем поменял одежду на гражданскую форму: шляпа, чесучовый пиджак, парусиновые туфли, светлые брюки. Вот с тех пор отец брал меня с собой в Муры, запомнились тёмные залы, серый двор с большими деревьями, радушие, с каким встречали работники библиотеки, в основном женский коллектив.

Отец был на подъёме, когда приступили к реконструкции библиотеки по ул. Ленина, дома часто рассказывал с какими трудностями приходится сталкиваться при строительстве, очень был рад, что разместил заказ на изготовление мебели для библиотеки в Закарпатье, кажется в Ужгороде. После библиотеки в Мурах, библиотека на Ленина казалась дворцом: большое фойе, светлая лестница, великолепный читальный зал, зал периодической печати. С конца пятидесятых годов я часто посещал залы библиотеки, особенно любил посещать книгохранилище. Очень тёплые и нежные воспоминания остались от общения со всеми работниками библиотеки, среди сотрудников появилась и мужская половина, особенно запомнилось общение со Смагло (И.О. запамятовал).

На Новый год в фойе библиотеки для детей сотрудников устраивали утренники: посредине ставилась елка, водили хороводы, читали стихи, обязательно раздавали подарки, всё это устраивали сотрудники библиотеки. На все праздничные демонстрации, до тех пор, пока не ходил со школой, ходил вместе с родителями в колонне библиотеки с песнями, танцами. Заводилой был Соловьёв.

Зимними вечерами часто с отцом играли в шахматы, он меня научил играть, сначала я проигрывал, а через некоторое время начал и иногда выигрывать. Отец любил читать, при этом давал пояснения и ненавязчиво воспитывал. Как и все жители Винницы, летом вечерами, по воскресеньям всей семьей ходили в парк Горького, входили со стороны Первомайской и Хмельницкого шоссе, далее по аллеям до памятника Сталину, спереди памятника, на склоне находился макет Кремля, всегда возле него толпилось много народа и далее шли на стадион, где проводили различные мероприятия, в том числе проходили матчи по футболу на первенство Украины или шли смотрели концерты на летней эстраде (в районе фонтана), или в летнем театре. Возвращались домой поздно вечером, отец нёс меня на плечах, а я уже дремал. В более старшем возрасте с компанией дети, родители ходили за грибами, ездили на рыбалку, там, в непринуждённой беседе, отец рассказывал о войне.

Он рассказывал, что из Винницы он эвакуировался с семьей в начале войны в Оренбургскую область, был призван в Армию в конце 1942г., служил в пехоте в штурмовом батальоне, с 1942 всё время находился на передовой, начал войну со Сталинграда, освобождал Украину, Белоруссию, Польшу, Кёнигсберг, Берлин, День Победы встретил в Праге.

На вопрос, что помогло выжить? Отвечал: «…Везение, предусмотрительность, желание выжить в любых ситуациях, несмотря ни на что, долг перед семьей…..».

Вот какие эпизоды из рассказов отца о своей военной жизни запомнились мне: 

– «В передышках между боями остановились передохнуть у одного из домов, все вошли в дом, а я остался на улице, через некоторое время немецкая артиллерия стала вести по нам беспорядочный огонь и один из снарядов попал в стенку дома, кто лежал у стены погибли, остальные с различными ранениями попали в медсанбат, а я остался невредим». 

– «На поле боя товарищ спрятался в воронке от снаряда, я не полез туда, через некоторое время снаряд попал прямо в воронку, от товарища ничего не осталось». 

– «При наступлении немецкие пулемётчики положили весь батальон на открытом поле, пришлось лежать в пыли сутками, пока не подошли наши и не отбили нас, тогда многие получили ранения в пятки и часть бойцов батальон потерял ». 

– «При окружении Кёнигсберга, в боях за один из населённых пунктов, дело дошло до рукопашного боя, взводного П. Х. Дубинду вынесли с поля боя с 9-ю ножевыми ранениями, за этот бой он был представлен к званию Героя Советского Союза, до этого у него было 3 ордена Славы. Таких людей за войну было всего 4 человека». 

– «В Померании на передовую приехала бронемашина с охранением, но где-то рядом скрывался вражеский корректировщик и также видел это. Два прицельных выстрела, третий в бронемашину. Как после оказалось – это была бронемашина командующего Рокоссовского». 

– «Вот какие порядки были в штурмовом батальоне: если не смог преодолеть страх и идти со всеми в атаку, первый раз предупреждали, второй – было более строгое наказание. Третьего раза не было». 

Все эти рассказы сопровождались яркими красками с эмоциональными подробностями, все всегда с интересом слушали.

Отец был непритязателен в быту, радовался всему тому, что получал.

Он был таким, как воспитал его тот строй, в котором он формировался, рос и жил, другого он не принял и умер в 1992 г.

 Б.М.Павлов, колишній сусід,

 друг сина І.М.Філіповського – Володимира 

1956 року мій батько, учасник Великої Вітчизняної війни, інвалід І групи переїхав з сім’єю до м. Вінниці, де ми поселилися по сусідству з родиною Філіповських. Два ветерани зразу ж порозумілися один з одним, а між мною і молодшим сином Івана Митрофановича Володею зав’язалася щира дружба, яка триває і дотепер. Найбільше, що мені запам’яталося, – це велика любов Івана Митрофановича до природи. Він неодноразово брав мене зі своїм сином на риболовлю, за грибами, ягодами.

Ми, хлопчаки, заворожено слухали розповіді про окремі епізоди на фронтах війни. Якось Іван Митрофанович запитує мене: “Боря, ти знаєш, як ми називали танкістів? “ Прощай Родина!” “А чому так, дядя Ваня?” – запитую я. “А тому – відповідав він, – що піхота бігла або попереду, або позаду танків, а коли снаряд потрапляв у танк – гинули люди.”

Коли побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу у нього на грудях, я запитав, за що він її отримав. Дядя Ваня скупо почав розповідати. “Німцям була дана команда здатися англійцям або американцям, а батальйону, яким командував я, підсиленому артилерією, відсікти дорогу і нікого не пропускати ні в одну, ні в другу сторону. Послав розвідку – захопити блок-пост. Захопили, допитую німецького унтер-офіцера, налив спирту і йому, і собі. А він мені відповідає, ми під Москвою були, в біноклі бачили її околиці, але ввійти не змогли. Ось так і вам Берліна не бачити.” “А Ви що, дядя Ваня? – запитую я”. “А я не стримався і дав німцю щосили по обличчю. Дивимося на підмогу йдуть танки. Коли вони опинилися зовсім поряд, перші 2 чи 3 танки Т-34 були з червоними радянськими прапорами наверху, а під брезентом німецький десант. Тут радянська артилерія разом з піхотою вступила в бій. Артилерійським кинжальним вогнем зустріли танки, які переверталися, через малу відстань з них відлітали башти.” Це один із епізодів, а їх було багато. За вміле керівництво цим та іншими боями, капітан гвардії І.М.Філіповський отримав звання Героя.

Або згадується ще така розповідь дяді Вані. Село, проливний дощ, радянські бійці в окопах. Капітан Філіповський звертається до них: “Бачите село, відіб’ємо його у ворога, будемо в хатах, а німці – під дощем”. Такі прості і мудрі слова діяли краще, ніж суворі команди і накази.

Зустрічаючись з Володимиром Філіповським – сином Героя, ми згадуємо наше післявоєнне дитинство, спілкування з прекрасною людиною, скромною, чуйною і в той же час принциповим і суворим батьком (характер у нього був кремінь), великим життєлюбом, який вчив нас любити людей, природу і життя. Таким він і залишиться в моїй пам’яті назавжди.

Моему лучшему другу В.И.Филипповскому

 

Смотрю на горизонт, в Хибинах синева

 Над озером лечу! Эй, птицей воля!

 Природы акварель, как огнецвет – трава

 Тоску мне исцелит, ведь Север – доля.

 

 Мой друг, душа тобой полна.

 Хибины вновь стоят передо мною

 И дочь на фотографии сполна

 Не воскресит, где Имандра волною.

 

 Я рад, я вижу образ твой.

 Судьба, в душе кручина.

 Эх тризна друг, беда со мной.

 Разделишь горе, выпьем у камина.

 

 О, мать моя, любов’ю незабвенна

 Я голову бедовую склоню

 Глаза твои, мадонна, о священны

 С портрета смотрят на судьбу мою.

 

 Мой друг, а помнишь детство озорное?

 Кувшынки над гуральней, летний зной

 И озеро под Винницей родное,

 И цвет черемухи над лесом – дух святой.

 Б.М.Павлов

Публікації І. М. Філіповського 

Ми разом були в бою: [спогади] / І.М.Філіповський // Вінниц. правда. – 1960. – 9 трав. 

Фронтова ялинка: [спогади] / І.М.Філіповський // Вінниц. правда. – 1965. – 1 січ. 

Під Берліном: [спогади] / І.М.Філіповський // Рад. Україна. – 1972. – 9 трав.

Славний шлях: (до 50-річчя Вінниц. обл. б-ки) / І.М.Філіповський, Й.А.Погорєлов // Соц. культура. – 1957. – № 10. – С. 31-32. 

Натхненне слово правди: [про метод. допомогу б-кам обл. у пропаганді л-ри] / І.М.Філіповський // Соц. культура. – 1962. – № 1. – С. 33-34. 

Про І.М.Філіповського

О присвоении звания Героя Советского Союза генералам, офицерскому, сержантскому и рядовому составу Красной Армии: [у т.ч. гвардії капітану Філіповському І.М.]: Указ Президиума Верховного Совета СССР … 27 июня 1945 г. // Известия. – 1945. – 29 июня. 

*     *     *

Воробьев, Ф.Д. Последний штурм: (Берлин. операция) / Ф.Д.Воробьев, И.В.Паротькин, А.Н.Шиманский. – М.: Воениздат, 1970. – 464 с.

Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 292-293: фото. 

То же. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Воениздат, 1975. – 455 с.

Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 279-280: фото. 

Дубров, Б. Любимець моря: докум. повесть / Б.Дубров. – О.: Юрид. л-ра. – 2002. – 132 с.

 Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 65-70, 79, 85 -88, 97, 100, 101, 104, 105. 

Россовский, В. Филипповский Иван Митрофанович // В. Россовский, Золотые Звезды Оренбуржья: биогр. справ. / В. Россовский. – Челябинск, 1989. – С. 452 - 453. 

Сахневич, Л. О. Людина наймирнішої професії  / Л.О.Сахневич, О.Д.Воронюк // Сахневич, Л.О., Воронюк, О.Д. Сяйво Золотих Зірок. – О.,1970. – С. 196-199: фото. 

Свиридов, А.А. Батальоны вступают в бой / А.А.Сви-ридов. – М.: Воениздат, 1967. – 189 с.

Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 141-146, 148-149, 163-168, 171, 177-178, 182-185, 187. 

Филипповский Иван Митрофанович // Герои Советского Союза: крат. биогр. словарь: у 2-х т. – М.,1988. – Т. 2: Любовь – Ящук. – С. 655: фото.

Фролов, П.И. Боевое созвездие орловцев / П.И.Фро-лов, В.А.Пирогов, А.Ф.Макушев. – Тула, 1985. – 367 с.

Із змісту: Філіповський Іван Митрофанович. – С. 313-314.

*     *     * 

Командир штурмового батальйону // Соц.  культура. – 1965. – № 5. – С. 33. 

Сахневич, Л.О. У бій повів бібліотекар: [про дир. б-ки І.М.Філіповського] / Л.О. Сахневич // Культура і життя. – 1967. – 12 листоп. 

Антоновський, Д. І вистояли, і перемогли // Вогні комунізму. – 1974. – 24 груд. 

Пам’ять героїв священна // Комс. плем’я. – 1967. – 12 трав.

Із змісту: Філіповський Іван Митрофанович: [Про Героя Рад. Союзу]. 

Сахневич, Л. Є така мирна професія: [про І.М.Філіповського] / Л.Сахневич // Вінниц. правда. – 1967. – 5 жовт. 

Реєстрація кандидатів у депутати Вінницької міської ради депутатів трудящих: [по міськ. виборч. округу №1 зареєстровано Філіповського Івана Митрофановича, заст. дир. по наук. частині обл. б-ки] // Вінниц. правда. – 1950. – 28 листоп.

Список депутатів Вінницької міської Ради депутатів трудящих, обраних 3 березня 1957 року: [в т.ч. Філіповський Іван Митрофанович] // Вінниц. правда. – 1957. – 8 берез.

Воронюк, О. Герой на годину: [жарт-оповідка про Героя Рад. Союзу І.М.Філіповського] / О.Воронюк // Вінниц. газ. – 1996.– 19 берез. 

Нагородження: [за багаторіч. плідну працю по орг. бібл. обслугов. населення і з нагоди 60-річчя від дня народж. М-во культури УРСР нагородило дир. Вінниц. обл. б-ки ім.К.А.Тімірязєва І.М.Філіповського імен. годинником] // Культура і життя. – 1969. – 31 серп. 

Лучко, А.Й. Іван Митрофанович Філіповський / А.Й. Лучко // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1999 року: реком. бібліогр. довід. / Вінниц. ДОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; Держ. арх. Вінниц. обл. – Вінниця, 1998. – С. 56-57. 

Вінниччина в датах: хронол. довід. / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2000. – С. 76. 

Баковська, Т. Історію творять люди: [відкр. мемор. дошки на честь І.М.Філіповського, колиш. дир. Вінниц. обл. наук. б-ки ім.К.А.Тімірязєва] / Т.Баковська // 20 хвилин. – 2005. – 28 черв. 

Бланарь, А. Мемориальная доска на честь Героя / А.Бланарь // Тумба. – 2005. – 29 черв. – С. 2.

Комбат пехоты, сколько вас погибло под Москвой,

Под Харьковом, Варшавой и под Клином.

А вы весь путь прошли военный, грозовой,

Звезду Героя получили под Берлином.

 

Конец апреля и конец войне

И до Берлина 30 километров

Поют скворцы, как там, в родной стране,

Цветет черемуха, весенним пахнет ветром.

 

А батальон ваш здесь стоит на смерть

И отражает он удары за ударом,

И решено, что надо умереть

Под городом с смешным названьем – Барут.

 

И решено, что враг здесь не пройдет

Победа ваша, батальон геройский,

В атаку вас, на смертный бой ведет

Комбат-герой и воин Филипповский.

 

Была весна, цвела сирень в садах

И соловьи по-мирному запели,

Вы шли в последний бой, а впереди – рейхстаг,

А с ним и наши мирные апрели. 

Автор невідомий

Передмова..............................................................................................................................................................................................................3

Основні віхи життя Героя Радянського Союзу Івана Митрофановича Філіповського.......................................................................................5 

Іван Митрофанович Філіповський: етапи пройденого шляху Морозова Н.І.  ....................................................................................................8 

Про колегу з шаною і любов’ю...  ....................................................................................................................................................................14

Іван Митрофанович був мені батьком, братом, товаришем, а потім аж директором Слюсарчук М.М.  ........................................................14 

Герой війни творив мирний подвиг Подруцька Г.Г.  ...........................................................................................................................................20 

Бібліотека під керівництвом І.М.Філіповського стала однією з найкращих в Україні Чернецька Л.Д.  ...........................................................23

Я завжди відчувала батьківську турботу з боку директора Лучко В.В.  ............................................................................................................29 

Він любив людей і люди його любили Бойко Л.А.  ..............................................................................................................................................32 

Професійну діяльність я розпочала у прекрасному колективі Івахова С.Г.  .....................................................................................................34

Він жив інтересами кожного з нас Борачук Є.І. ....................................................................................................................................................36 

У молоді він вбачав майбутнє бібліотеки Введенська Л.В.  ................................................................................................................................39 

Зустрічі, які запам’яталися на все життя Цимбалюк П.І.  ....................................................................................................................................41 

Мій перший директор Герасимова Т.В.  ................................................................................................................................................................44 

Наймужніший з мужніх Бучацький Й.О.  ...............................................................................................................................................................45  

Спогади, що передаю нащадкам Дубовий В.М.  .................................................................................................................................................48 

Батько для нас був взірцем в усьому...  ..........................................................................................................................................................50

Будинок батька завжди був відкритий для людей Філіповська С.І. ....................................................................................................................50 

Отец был непритязателен в быту, радовался всему тому, что получал Филипповский В.И.  .........................................................................54 

Батько мого друга вчив нас любити природу і життя Павлов Б.А.  ....................................................................................................................58 

Дух святой (Вірш) Павлов Б.А.  ............................................................................................................................................................................60 

Література...............................................................................................................................................................................................................61 

Иван Митрофанович (Вірш) Автор невідомий....................................................................................................................................................65 


Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки

 

До 100-річчя від дня народження

Героя Радянського Союзу,

колишнього директора ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва –

Івана Митрофановича Філіповського

(15.09.1909 – 18.09.1992)

 

Збірник матеріалів

 

 

Упорядник П.І.Цимбалюк 

Вступна стаття Н.І.Морозова 

Укладач бібліографії Г.М.Аврвменко 

Редактори: М.Г.Спиця, П.І.Цимбалюк 

Комп’ютерна верстка, дизайн, оригінал-макет Н.В.Спиця 

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова 

 

Підписано до друку 20.08.09. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 4.75.

Наклад 100 прим.

 

Друк ПП Балюк І.Б.

м. Вінниця, вул. Р. Скалецького, 15

Тел. (0432)52-08-02