Шевченка і Марка Вовчка я вважаю

найбільшими талантами нашої дотеперішньої

літератури, найбільшими майстрами нашого слова...

І.Франко

(Зібр. тв. : у 50 т. Т.41, с.18)

Зоря, що зійшла на Поділлі

Свого часу Тарас Шевченко зауважив, що палкими українськими патріотами часто ставали представники інших народів, яких доля єднала з нашою дарованою Богом землею. І це не дивно. Адже поетичні звичаї і обряди, працьовитість і толерантність українців, їхня героїчна історія, незнищенний козацький оптимізм і волелюбність приваблювали і приваблюють вихідців із близьких і далеких країн.

До таких неофітів належала і Марко Вовчок, росіянка за походженням. Вона щиро полюбила Україну, блискуче опанувала її мову й культуру, тонко відчула душу її синів і дочок, яку талановито відтворила у своїх оповіданнях і повістях.

Народилася Марія Олександрівна Вілінська – таке справжнє ім’я письменниці – у дворянській сім’ї 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининському Єлецького повіту на Орловщині. Зовсім юною вийшла заміж за українського вченого-фольклориста Опанаса Марковича, який за участь у Кирило-Мефодіївському братстві потрапив на заслання до Орла. А потім були Чернігів, Київ... Марія стала активною помічницею свого чоловіка у збиранні перлин усної народної творчості. З його допомогою у процесі спілкування з простими людьми прилучилась вона до мови, мистецького світу і визвольних прагнень нашого народу. З болем у серці читала моторошну книгу кріпацького лихоліття.

В кінці літа 1855 року подружжя Марковичів переїхало до Немирова на Вінниччині, де Опанас Васильович обійняв посаду вчителя географії місцевої гімназії. Цей навчальний заклад, заснований ще в 1838 році, став, як відомо, важливим культурно-освітнім осередком не лише Поділля, а й усієї Правобережної України.

Товариство, до якого ввійшли Марковичі, часто збиралося на вечірки, жваво обговорювало питання суспільно-політичного й літературно-мистецького життя. Найближчі дружні стосунки складалися у Марковичів з учителем математики І.П.Дорошенком. На все життя зберегла письменниця теплі спогади й про інших немирівських друзів-учителів М.В. Барщевського,

І.Я. Сорокіна, А.Г. Теодоровича, І.П. Чайковського. Найзнаменнішою ж подією в її житті тих років були зустрічі з другом Т.Г. Шевченка, видатним українським художником Іваном Сошенком, який у 1846-1856 роках жив у Немирові, тривалий час викладав малювання в гімназії, плідно працював на мистецькій ниві.

У цьому оточенні остаточно визріли творчі плани Марії Олександрівни. Син письменниці Богдан Маркович залишив цінні свідчення про побут своїх батьків на Поділлі. “Марковичі і в Немирові одразу вирізнилися. Хоча в них не було меблів (вони займали хату на дві кімнати), але оселя їхня завжди була повна. Опанас Васильович постійно влаштовував вечори зі співами та музикою, які згодом розросталися в концерти та аматорські вистави. Постійними гостями у Марковичів, крім того, були прості люди й особливо жінки, з котрими Марковичі не пропускали нагоди поговорити, записати від них пісні й легенди”.

І досі на Немирівщині збереглися перекази про перебування Марка Вовчка в Ковалівці, Гуньці, Мухівцях, Великій Бушинці, Березівці, Вовчку, Селевинцях та інших селах. Тут вона знаходила талановитих носіїв фольклору, а одночасно вивчала побут і звичаї закріпаченого селянства, не раз спостерігала сваволю і жорстокість душовласників. Сумні враження від побаченого й почутого спонукали її взятися за перо.

У Немирові лягли на папір “Народні оповідання” Марка Вовчка, які вийшли друком в кінці 1857 року в Петербурзі. Т. Шевченко назвав їх “натхненною книгою”, а її авторку “кротким пророком (обличителем жестоких) людей неситих”. Тут же написала найкращий свій український твір – повість “Інститутка”, цикл “Рассказов из народного русского быта”. Згодом уже за кордоном на основі немирівських вражень постав другий том оповідань і повістей письменниці з народного життя. Успіх цих творів був незвичайний, і не лише в Україні. Вся освічена Росія захоплювалася повістями Марка Вовчка. Письменниця порушила питання, які хвилювали передову громадськість напередодні і після селянської реформи 1861 року.

З її сторінок постає ціла галерея образів жінок-страдниць, жертв кріпосницької сваволі. Вражає зокрема своїм трагізмом доля Олесі (“Козачка), юної Одарки з однойменної повісті. З ранку до вечора знемагає на панщині Горпина, героїня однойменного твору.

Одним з кращих у спадщині Марка Вовчка є оповідання “Два сини”, котре ввійшло до другого тому “Народних оповідань”.

Правдиво змальовуючи сумні факти тогочасної дійсності, письменниця дотримувалася народної точки зору в їх оцінці. Вона звертається до фольклорної скарбниці, в якій протягом століть викристалізувалися погляди нашого народу на правду й кривду, на добро і зло.

Письменниця переконливо відтворила такі риси національної вдачі українців, як волелюбність, демократизм, почуття власної гідності, що сформувалися упродовж багатовікової боротьби нашого народу за волю і незалежність України. Мрію про народне щастя, золотий сон про вільне життя людей праці авторка “Народних оповідань” втілила в елегії “Сон”.

Проблему особистого щастя Марко Вовчок пов’язує з поняттями волі, поваги до людини та її почуттів і прагнень. Носієм цієї гуманістичної ідеї виступає проста селянська дівчинка Лимерівна в однойменній повісті, написаній за сюжетом відомої народної пісні-балади “Ой пила, пила та Лимариха на меду”...

Вперше в українській художній прозі письменниця малює образи селян-протестантів, шукачів соціальної справедливості. Такі Назар і Прокіп у повісті “Інститутка” (1858), присвяченій Т. Шевченкові, такі Настя і Маша в оповіданнях “Ледащиця” й “Маша”.

Марко Вовчок чітко усвідомлювала необхідність визвольної боротьби народу проти соціального й національного гноблення. Історичні й фольклорні джерела дали їй вдячний матеріал для творів на цю тему. На основі широко відомої пісні “За Сибіром сонце сходить”, народних переказів та легенд, якими бриніло Поділля, вона написала повість-казку “Кармелюк”(1862), в якій опоетизувала – вперше в художній літературі – образ керівника селянського руху на Поділлі першої половини ХІХ ст. Устима Кармелюка. Марко Вовчок уславила героїв національно-визвольної боротьби нашого народу в повістях “Невільничка”, “Маруся”, “Гайдамаки”, вдало скориставшись фольклорними засобами їх романтизації.

На героїко-патріотичних традиціях українського народу письменниця прагнула виховувати юне покоління, що цілком відповідало настановам великого Кобзаря та його однодумців по Кирило-Мефодіївському братству.

Продовжуючи традиції Т. Шевченка, Марко Вовчок утверджувала в українській літературі ідеали гуманізму, демократизму, високої громадянськості, подала наступним подвижникам рідного письменства класичні зразки художньої майстерності.

У січні 1859 року письменниця їде до Петербургу. Тут вона одразу потрапила в середовище українських і російських літераторів. Знайомство з Тарасом Шевченком швидко переросло в глибоку особисту й творчу дружбу. Великий поет-революціонер присвятив авторці “Народних оповідань” свій вірш “Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859”.

Навесні того ж року Марія Олександрівна виїхала за кордон на лікування. Через ряд обставин прожила там – спочатку в Німеччині, а потім у Франції, в Парижі – до 1867 року. Відвідала історичні та культурні центри Італії, Англії, Бельгії, Швейцарії, Франції, Німеччини, зустрічалася і підтримувала зв’язки з багатьма діячами літератури, мистецтва, науки та визвольного руху цих країн. Серед них – І. Тургенєв, О. Герцен, Л. Толстой, М. Добролюбов,

Д. Менделеєв, О. Бородін, М. Бакунін, П. Лавров, М. Налбандян, К. Гун, Й.В. Фріч, Е. Мертке, Е.В. Желіговський під час їх побуту за кордоном, а також Жуль Верн, П.Ж. Етцель, П. Віардо та ін.

Плідним були її роки перебування в Парижі. Тут, крім згаданого другого тому “Народних оповідань”, написала кілька повістей-казок (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Дев’ять братів і сестриця Галя”, “Ведмідь”), цикл нарисів “Листи з Парижа” та “Отрывки писем из Парижа”, історичну повість “Маруся” про бурхливі події ХVІІ ст. в Україні. Цей твір про юну українську патріотку в перекладі П.Ж. Етцеля здобув величезну популярність у французьких читачів.

Живучи у Франції, Марко Вовчок задумала ряд інших творів з українського життя (“Червоный король”, “Глухой город”, “Тюлевая баба”, “Лихой человек”, “Теплое гнездышко”, “Савва Чалый”, “Лымеривна”), але, у зв’язку з Валуєвським циркуляром 1863 р. про заборону української мови, змушена була викласти їх російською. Відтоді письменниця друкується на сторінках журналу «Отечественные записки».

У російських повістях і романах “Три сестры”, “В глуши”, “Отдых в деревне”, у творах “Малої прози” письменниця торкається нових тем і проблем, виявляє уміння художньо розкритикувати закономірності суспільного життя пореформеної доби, відтворювати колоритні, глибоко індивідуалізовані типи, які засвідчували моральну деградацію російського дворянства і чиновництва.

На матеріалі з життя Немирівського жіночого монастиря Марко Вовчок створила роман “Записки причетника” (1869-1870). Це один з кращих антиклерикальних творів у світовій літературі після славнозвісної повісті “Черниця” Дені Дідро.

Варто згадати також, що в Парижі наша землячка написала низку творів французькою мовою, її ім’я увійшло в історію дитячої літератури Франції.

Багато зробила вона на ниві художнього перекладу, познайомивши російську громадськість з низкою творів західноєвропейських авторів, зокрема з науково-фантастичним романом Жуля Верна.

Після повернення з-за кордону, Марко Вовчок живе в Петербурзі, співробітничає в журналі “Отечественные записки”, на чолі якого стояли М. Некрасов та М. Салтиков-Щедрін, видає журнал “Переводы лучших иностранных писателей”, виступає з творами різних жанрів, багато перекладає.

Останні тридцять років життя письменниці, після її одруження з М.Д. Лобачем-Жученком, минули переважно на Північному Кавказі, де в різних місцевостях служив по удільному відомству її чоловік.

Внесок письменниці у скарбницю українського художнього слова, у розширення та зміцнення його інтернаціональних зв’язків, у збагачення літературної мови нашого народу вельми вагомий. Т. Шевченко назвав Марка Вовчка своєю літературною дочкою, а І. Франко – ясною зорею українського письменства. Сама ж вона у листі до усиновленого онука Бориса Лобача-Жученка, підсумовуючи свій творчий шлях, писала 1896 року: “Я прожила весь свій вік, ідучи однією дорогою і не звертаючи в бік. У мене могли бути помилки, слабкості, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом”.

Померла Марко Вовчок 10 серпня 1907 року й похована у м. Нальчику, столиці Кабардино-Балкарії, де минули останні роки її життя і праці.

Громадськість Вінниччини, як і всієї України та Кабардино-Балкарії, шанує пам’ять великої письменниці. Одна з вулиць у Вінниці носить її ім’я. В приміщені колишньої гімназії в Немирові (нині НВК СЗШ І-ІІІ ступенів № 2 м. Немирів) створено музей “Літературна Немирівщина”, де представлений розділ про Марка Вовчка. В центрі Немирова 1975 року споруджено пам’ятник авторці “Народних оповідань” (скульптор А. Гайдученя, архітектор – П. Мовчун). Напередодні 175-річчя від дня народження нашої землячки Вінницька обласна творча організація “Велика рідня” заснувала обласну літературно-мистецьку премію імені Марка Вовчка.

Борис Хоменко,

професор Вінницького державного педагогічного
університету ім. Михайла Коцюбинського