До 80-річчя від дня народження Михайлини Хомівни Коцюбинської
(18.12.1931)
Кравченко Л.В.
Важко переоцінити значення, яке мають для нас у суспільстві спадкоємці великих імен, ті, що залишаються всупереч усьому вірними своєму імені…
Михайлинина культура і справжність були незримо присутні біля нас, як камертон.
Небога “Сонцепоклонника”, вона своєю працею, своєю присутністю в українській культурі творить підсоння, в якому виростає щось путнє.
Євген Сверстюк
Коцюбинська Михайлина Хомівна – племінниця М.М.Коцюбинського, літературознавець, критик, перекладач.
Дитинство і рання юність її минали в атмосфері специфічній – в атмосфері літературно-меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського, перші три роки життя – у Вінниці, далі – у Чернігові. “Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею – все якесь несучасне, – згадує Михайлина Хомівна, – все “з минулого століття”, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й захищене, то щитом культури і пам’яті людської), – мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною – саме тут я вперше побачила світ. Надто не довго прожила я на цьому подвір’ї, щоб пам’ятати щось чітко й свідомо. Хіба що в підсвідомості живуть якісь не окреслені розмиті образи – стара комора, лавочка під липами, груші-глеки, пісня “Ой, ти дубе, дубе”, якої співала мені няня Ганя… Все тоді було велике й загадкове”.
Народилася Михайлина Хомівна Коцюбинська 18 грудня 1931 р. в цьому будиночку і, навіть, в тій самій кімнатці, що й її дядько – Михайло Коцюбинський. І назвали її на честь його. П.Г.Тичина привітав батьків з народженням доньки телеграмою: “Михайлина своє знає, кріпне і росте”.
Мати, Катерина Яківна Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з батьком – Хомою Михайловичем Коцюбинським (вони зустрілися на початку 20-х рр. у Києві, в дитячому будинку на Куренівці, де батько був директором, а мати вихователькою), а відтак, з іменем Коцюбинського, почала активно українізуватися. Прилучалася до української культури, створюючи разом із батьком відкритий його зусиллями 1927 р. у Вінницькому будинку, де народився і провів юнацькі роки письменник, літературно-меморіальний музей, перший в Україні.
Батько – Хома Михайлович Коцюбинський, брат письменника, молодший від нього на 7 р., не мав ґрунтовної вищої освіти – закінчив у Москві Народний університет Шанявського. До революції працював акцизним чиновником, досить довго жив у Петербурзі, був членом українського братства, очолював Товариство народної тверезості. Людина практична і напрочуд енергійна, з природним розумом, що компенсувало брак систематичної освіти, талановитий господарник, він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Тож не дивно, що заслугою саме Хоми Михайловича було створення музеїв старшого брата у Вінниці і Чернігові.
1935 р. батьків було відлучено від виплеканого ним Вінницького музею і переведено до Чернігова – створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний музей.
Щасливо й наповнено минали дитячі роки Михайлини Хомівни – серед цікавих людей, які приходили в музей, у розкішному садку, де все буяло, квітло й росло, серед книжок, від яких її неможливо було відірвати. Така прекрасна атмосфера сприяла всебічному розвитку маленької Михайлинки, яка вже у восьмирічному віці частенько заглядала в енциклопедії, намагаючись знайти відповідь на питання, що її особливо цікавили, вивчала французьку мову. Набуте у дитинстві чуття мови допомогло згодом Михайлині Хомівні у перекладацькій діяльності.
А далі – війна. Завдяки старанням батька, вдалося вивезти в евакуацію (столиця Башкирії Уфа) практично усі експонати музею.
Перший в евакуації рік був дуже тяжким і голодним. Відчуття відірваності від рідної землі, цілковитої невпевненості, перспектив гнітило і об’єднувало всіх земляків, які приходили “на печену картоплю” – так називалися посиденьки, що регулярно відбувалися у Коцюбинських першої башкирської зими в товаристві професора С.І.Маслова, письменників Ю.Яновського, П.Тичини, М.Рильського, Л.Смілянського.
Перші шкільні враження були невеселі – холодні класи, радість від шматка чорного хліба, який давали на сніданок. Та на все життя зберегла Михайлина Коцюбинська теплі спогади про свою першу вчительку в Уфі – Євстолію Лаврентіївну Перескокову.
Повернулися із евакуації до Чернігова влітку 1944 р. Будинок музею вцілів, але був у жалюгідному стані, садок заріс бур’яном. Батько тяжко переживав усе це. Кидався щось ремонтувати, щось копати, садити, та сили вже були не ті (за плечима 74 роки), до того ж десь по дорозі додому загубився вагон з експонатами. Хома Михайлович захворів – мікроінсульт. Якби вагон не віднайшовся (а це сталося десь через місяць), мабуть, родина вже тоді попрощалася б з ним. Та він прожив іще 12 років. Музей було відновлено, знову забуяв красою садок.
Повернувшись із евакуації, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжила навчання в одній із чернігівських шкіл. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, чого бракувало в Уфі. Як завжди, багато читало – світової, російської класики, любов до якої – Толстой, Чехов, Блок – зуміла прищепити мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу – все, що траплялося. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Шевченка, П.Куліша, Л.Українку, О.Кобилянську. Твори Михайла Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли в музеї було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводу.
Велике місце у духовному дозріванні Коцюбинської відігравала музика. Любила відвідувати концерти і сама вміла грати на фортепіано. Пробувала писати вірші, правда досить рано зрозуміла, що поет з неї ніякий, і припинила ці спроби, дозволяючи собі віршувати хіба що в перекладах.
1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, вона стала студенткою українського відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Вона багато читає, стає членом наукових гуртків, виступає з доповідями на семінарах, студентських конференціях.
Після закінчення університету (1954 р.) Михайлину Хомівну залишили в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Під керівництвом академіка О.І.Білецького вона працює над дисертацією “Поетика Шевченка і український романтизм ”, яку успішно захистила 1958 р., відкрила цілі поклади невідомого самій з історії української, і не лише української, літератури. Це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя.
Велике значення у житті М. Коцюбинської відігравала музика. На перших курсах вона брала уроки гри на фортепіано у тоді ще аспірантки, а згодом викладача консерваторії І.Царевич, та невдовзі заняття довелося кинути через хворобу сухожиль на правій руці та й за браком часу.
1956 р. помер батько. Мати змушена була покинути музей, передавши його новому директору – дочці Коцюбинського Ірині Михайлівні. То були нелегкі для Михайлини Хомівни та її матері часи. Ірина Михайлівна Коцюбинська здавна була налаштована вороже до Хоми Коцюбинського. Після розвінчання особи і реабілітації Юрія Коцюбинського Ірина Михайлівна почала активно поширювати чутки про те, що Юрія було заарештовано за доносом Хоми. І хоча документальних підтверджень не наводилося, цьому вірили.
Михайлина Хомівна навчалася тоді в аспірантурі й майже весь час пересиджувала у Чернігові, намагаючись якось захистити від чуток і пліток свою хвору матір (саме тоді у неї на нервовому ґрунті почала розвиватися злоякісна хвороба крові, від якої вона згодом і померла). Довелося взяти не себе справу передачі музею новому директору. Бо хвора мати просто не витримувала спалахів негативної енергії.
До Інституту літератури, директором якого на той час був академік О.І.Білецький, Михайлина Хомівна потрапила восени 1957 р. після закінчення аспірантури на новостворений відділ теорії літератури. Тут зустрілася зі своїми ровесниками, з якими об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та перспектива, що відкривалася. Гуртом ходили до театру, у філармонію, на природу, співали в хорі. Постійні прогулянки до лісу, вогнище, пісні – народні, бардівський фольклор. Влітку – човнами по Прип’яті в товаристві Світличних, Стусів, Іванисенків, Сверстюка, хіміків Дворків, Володимира Тельнюка з родиною, художників: Г.Севрука, А.Забий.
В Інституті літератури Михайлина Коцюбинська очолила семінар молодих науковців Залюбки збиралися разом, самі визначали теми для обговорення, організовували літературні вечори молодої поезії (якщо вдавалось обійти партійне керівництво), на яких виступали “новобранці поезії” Драч, Вінграновський, Коротич, Дзюба.
В 60-ті рр. особливу роль у становленні М.Х. Коцюбинської відігравав Є.Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів, просто йог присутність багато важили в її житті. Тоді ж увійшов у її життя і В.Симоненко.
Саме в цей час набирав обертів шістдесятницький ренесанс. У Києві почав діяти Клуб Творчої молоді “Сучасник”, який об’єднував розрізнених досі однодумців із різних творчих галузей – літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Головними об’єднуючими постатями були І.Світличний, А.Горська, В.Зарецький, Л.Танюк. Активну участь у його діяльності брала і Михайлина Хомівна.
Зав’язувалися міцні контакти між Києвом і Львовом, де почав діяти аналогічний Клуб, очолюваний М.Косівим. Першим перекинув місток між Києвом і Львовом І.Світличний. З його листом-рекомендацією до молодого мистецтвознавця Б.Гориня поїхала М.Коцюбинська до Львова, яка дедалі глибше відкривала для себе це місто, цей непересічний феномен сучасної міської української культури. В кінці 50-х рр. під час подорожі туристичним маршрутом відвідала в Карпатах місця, які описував у своїх творах М. Коцюбинський, познайомилася з побутом та традиціями гуцулів.
Після смерті О.Білецького (1961), коли у директорське крісло сів Шамота, атмосфера в Інституті ставала дедалі напруженішою. На той час у відділі теорії літератури працювали: Коцюбинська, Іванисенко, Світличний, Сивокінь, аспіранти Стус і Бадзьо.
“Час” настав 1965 р. Навесні звільнили з Інституту Юрія Бадзя за участь у несанкціонованому вечорі на верстатобудівному заводі (точніше, за підготовку цього вечора). У серпні арештували Світличного – на той час він уже не працював в Інституті. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” І.Дзюба повідомив про арешти серед української інтелігенції і за закликом В.Чорновола, підтриманим Стусом, на знак протесту встали чимало людей, серед яких і Михайлина Коцюбинська. Подія набула великого розголосу. Стуса буквально через кілька днів було виключено з аспірантури. Репресії, які прокотилися серед української інтелігенції, позначилися і на долі Михайлини Коцюбинської. Почалася процедура виключення її з партії, що розтяглася більше, як на півроку. Внутрішньо Михайлина Хомівна давно була готова скинути з себе тягар партквитка, поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно.
У червні 1966 р. поклавши партійний квиток на стіл, Михайлина Хомівна, вийшовши з обкому партії, зітхнула з полегшенням, почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, що означало в той час виключення з партії. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково – адже він знав про “урочистості”). Вони сіли на лавочку, дивились на Дніпро, і В.Стус читав свої переклади з Лорки.
В Інституті, де далі працювала Коцюбинська у відділі шевченкознавства, атмосфера була напружена, тому довелося звільнитися. 1968-й рік опинившись “на вулиці”, без засобів існування, з 7-річною дитиною на руках. Згадує М.Коцюбинська: “В одному з інтерв’ю мене запитували, чи захищало мене ім’я під час репресій. Що ж, певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту. Щоб арештувати людину з таким гучним в Україні прізвищем, треба таки було мати більш-менш вагомі докази провини і реальний “склад злочину ” .
Треба було шукати якусь роботу, якийсь заробіток, та це було не легко. Хоч би куди Михайлина Хомівна потикалась у пошуках роботи – всюди було глухо. Згодом за клопотанням товаришки з Канади Марії Скрипник (діячка прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади, редактор його органу англомовної газети “The Ukrainian Canadian”, перекладачка української літератури на англійську мову) вдалося влаштуватися на роботу у видавництво “Вища школа” у відділ уніфікації наукової термінології, де вона займалася літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу. Там Михайлина Хомівна пропрацювала 18 років. Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового й літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек. Ховаючись від постійних переслідувань, обшуків М.Коцюбинська почала працювати над працею “Світ ловив мене …”, матеріали якої ховала на кухні (жила на той час у комунальній квартирі, де кухня була спільна із сусідами) під кухонними меблями сусідів без їх відома.
10 січня 1972-го стартувала широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців, вони ж – українські буржуазні націоналісти. Було арештовано Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Чорновола та ін., трохи згодом І.Дзюбу, Н.Світличну, затримано З.Франко.
У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати одне одного. Перші два місяці після початку репресій Михайлину Хомівну не чіпали – потім “згадали” і почали регулярно викликати на допити до КДБ. Розпочався перший раунд двобою з органами.
Другий раунд розпочався, коли І.Дзюба виступив з покаяною статтею, і Михайлина Хомівна написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той йому цього листа передасть у нього вдома просто в руки. Так і було зроблено. Утім, хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був хтось із КДБ і того листа одразу ж забрали.
Репресивний зашморг навколо Михайлини Хомівни почав тугіше затягуватися 1977 р. у зв’язку з арештами членів Гельсинської групи, до якої вона формально не належала, але активно спілкувалася з деякими її членами.
23 квітня 1977 р. (якраз на 16-річчя своєї доньки) було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсинської групи. За кілька днів у видавництві було скликано збори колективу видавництва, на яких стояло питання про звільнення з роботи за антирадянську діяльність.
“На роботі мене контролювали на кожному кроці. – згадує Михайлина Хомівна. – Якось я поїхала у вихідні до Чернігова на могилу батьків і в понеділок запізнилась на роботу хвилин на п’ятнадцять – за це мене позбавили “тринадцятої зарплати”. Я не могла вийти з видавництва бодай на хвилину в побутових потребах – відразу догана. Такий собі міні-табір на робочому місці”.
Протягом більш як двох десятиліть Михайлина Хомівна була відірвана від Інституту. До неї доходили відомості про ті ідеологічні катаклізми й чистки, що там відбувались.
Наближалися нові часи. У повітрі – передчуття змін. Десь із кінця 80-х, уже за “перебудови”, почала час від часу бувати в Інституті. Більшість табу вже було знято і дихати стало легше. Погодилася розповісти про В.Стуса саме в Інституті, звідки його було брутально викинуто. Адже про нього тут нічого не знали.
На радісних хвилях гласності й перебудови Михайлина Хомівна кілька разів їздила до Москви, широко пропагуючи творчість В.Стуса. Так ім’я поета виходило на всесоюзний художній кін, що було важливо як стимул для оприлюднення Стусового слова у себе вдома. Справа ця широко набирала обертів: перші добірки в газетах і журналах, нарешті, перша на рідній землі збірка вибраного “Дорога болю” (1990) з передмовою М.Коцюбинської “Страсті по Вітчизні”. На І Конгресі україністів 1990 р. виступила з доповіддю “Феномен Стуса”.
Приятельські відносини Михайлини Коцюбинської із Борисом Дмитровичем Антоненко-Давидовичем переросли у щире та взаємне почуття кохання, що мало завершитися одруженням. Та, попри велике бажання і намагання Бориса Дмитровича одружитися із Михайлиною Хомівною, так і не вдалося. Ця ідея дуже не сподобалася синові Антоненко-Давидовича Євгенові, який доклав дуже багато зусиль, щоб перешкодити бажанню батька. Що йому і вдалося.
1988-го Михайлина Коцюбинська вступила до Спілки письменників. Перешкод тоді вже не існувало ніяких, навпаки, сприяння Реальною і вагомою ознакою змін у суспільстві було те, що М.Коцюбинську в 1987 р. випустили за кордон – до Чехословаччини. З того часу й почались численні відрядження за кордон із виступами в університетах та доповідями на міжнародних конференціях в Польщі 1988 р., Парижі 1990 р., Канаді 1992 р., Великобританії 1993 р.
З 1992 р. вона систематично працює у відділі рукописних фондів Інституту. Формування архіву Стуса і праця – нелегка, але радісна – разом із сином поета над підготовкою багатотомного видання його творів. Ця праця увінчалась успіхом – маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Крім підготовки до друку Стусового доробку, Михайлина Хомівна опрацьовувала епістолярний архів З.Геник-Березовської та О.Ольжича.
Перебуваючи на заслуженому відпочинку Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжує плідно працювати. У 1990 р. побачила світ її монографія “Етюди” про поетику Шевченка”. Опублікувала низку статей про “шістдесятників”, Павла Тичину тощо. 1993 р. вийшла друком книжка вибраної поезії французького поета Жака Превера “Видовище”, де більшість перекладів, а також передмова належить М.Коцюбинській. Перекладає з англійської (вірші канадської поетеси Полін Джонсон). У 2003 р. побачила світ книга “Листи до Михайла Коцюбинського” в 4-х томах, де Михайлина Хомівна була відповідальним редактором. У 2004 р. вийшло двотомне видання “Мої обрії”, а в 2006 р. – “Книга споминів”.
Вона – лауреат премій ім. В.Стуса (1991), ім. О.Білецького (1993), фундації Антоновичів (1995), ім. М.Коцюбинського (1998), ім. О.Теліги.
На протязі всього свого життя Михайлина Хомівна ніколи не забувала свою маленьку батьківщину. Завжди підтримувала зв’язки з Вінницьким музеєм М.Коцюбинського. Неодноразово приїздила на Великодні читання, приурочені дню смерті письменника, які проводилися у Вінниці, Бару, на святкування 70-річчя відкриття музею 8 листопада 1997 року. На жаль, останнім часом здоров’я не дозволяє Михайлині Хомівні багато подорожувати, вона все рідше і рідше буває в музеї, але взаємозв’язок підтримується по телефону. Вона постійно передає у фонди книги, рукописи, фото, цікавиться сьогоднішнім життям Вінницького музею М.М.Коцюбинського.
Література
1. Коцюбинська, М.Х. Поет: передмова // Стус, В. Твори : в 4 т., 6 кн. / В. Стус. – Л., 1994. – Т.1, кн. 1. – С. 7-39.
2. Слово про батька: (спогади про Хому Михайловича Коцюбинського): (Рукопис. 11.05.1997 р.). – 5 с.
3. Коцюбинська, М.Х. Само собою наповнення: [інтерв'ю] / М.Х.Коцюбинська ;записала Н.Білоцерківець // Укр. культура. – 2001. – № 1/12. – С. 2-4.
4. Коцюбинська, М.Х. Мої обрії : монографія: у 2 т. / М.Х.Коцюбинська. – К. : Дух і Літера, 2004.
Т.1. – 336 с.
Т. 2. – 386 с.
5. Коцюбинська, М.Х. Книга споминів / М.Коцюбинська. – К.: Акта, 2006. – 27 с.
