ЯН ПОТОЦЬКИЙ (Jan Potocki)

польський мандрівник, публіцист, політичний діяч, письменник, історик

псевдонім і криптоніми: Graf von *** (Граф фон***), J. P., M. L. C. J. P.

1761–1815

(До 250-річчя від дня народження)

Колесник В.В.

Ян Потоцький на­ро­ди­в­ся 8 березня 1761 р. в Пи­ко­ві. Був си­ном Юзе­фа (бл. 1735–1802), ве­ли­ко­го ко­рон­но­го край­чо­го (1767), й Ан­ни Те­ре­си з Ос­со­лін­сь­ких.

У 1774–1778 рр. на­вча­в­ся з бра­том Северином у Же­не­ві й Ло­зан­ні. У 1778 р. ви­ї­хав до Від­ня, де всту­пив до австрійського вій­сь­ка у зван­ні під­по­ру­чи­ка ка­ва­ле­рії та брав участь у ба­вар­сь­кій вій­ні. Пі­с­ля під­пи­сан­ня ми­ру взяв без­те­р­мі­но­ву від­пу­с­т­ку. За­чи­ту­ва­в­ся того часу Во­ль­те­ром, сту­ді­ю­вав са­мо­стій­но іс­то­рію та мо­ви (знав їх ба­га­то). У 1778–1779 рр. по­до­ро­жу­вав Іта­лі­єю та Сици­лі­єю, від­ві­дав Ту­ніс і Маль­ту, де ходив з Маль­тій­сь­ким ор­де­ном про­ти бе­р­бе­рій­сь­ких пі­ра­тів. Під час на­сту­п­ної по­до­ро­жі по Се­ред­зем­но­мо­р’ю 1781 р., ймо­ві­р­но, впе­р­ше від­ві­дав Іс­па­ні­ю. У 1783 р. до­слі­джу­вав ста­ро­жи­т­но­с­ті в Уго­р­щи­ні та Се­р­бі­ї. На­сту­п­но­го ро­ку ви­ї­хав упе­р­ше на Схід – че­рез Оча­ків до Кон­с­та­н­ти­но­по­ля, де про­вів 6 ти­ж­нів (12.05– бл. 28.06); тоді ж з’явилися йо­го пе­р­ші лі­те­ра­ту­р­ні тво­ри (кі­ль­ка ко­ро­т­ких опо­ві­дань). У до­ро­зі до Єги­п­ту за­хво­рів на ли­хо­ма­н­ку, тож від­ві­дав йо­го аж у сер­п­ні – ­ве­ре­с­ні. Вра­жен­ня від по­до­ро­жі опи­су­вав у ли­с­тах до ма­те­рі, які ста­ли ос­но­вою йо­го пер­шої кни­ги «Voyage en Turquie et en Egypte…» («По­до­рож у Ту­ре­ч­чи­ну та Єги­пет…», Париж, 1788). 13.10 від­плив з Оле­к­са­н­д­рії до Ве­не­ці­ї. По­зна­йо­ми­в­ся то­ді з ар­хе­о­ло­гі­ч­ним му­зе­єм і зі­бран­ня­ми ко­пт­сь­ких ру­ко­пи­сів у Веллетрі під Фло­ре­н­ці­єю, що пробудило йо­го за­ці­ка­в­лення ан­ти­чною хро­но­ло­гі­є­ю. По­ве­р­ну­в­ся до Поль­щі на по­чатку 1785 р. У кві­т­ні од­ру­жи­в­ся з Юлі­єю Те­ре­сою Лю­бо­мір­сь­кою, до­нь­кою Ста­ні­с­ла­ва, ве­ли­ко­го ко­рон­но­го ма­р­ша­л­ка, й Іза­бел­ли з Ча­р­то­ри­сь­ких. Не­вдо­в­зі ви­ї­хав з дру­жи­ною до Па­ри­жа. За ро­дин­ни­ми пе­ре­ка­за­ми, Ян Потоцький як по­лі­гло­т і еру­ди­т мав ши­ро­кі зв’язки з па­ри­зь­ким на­у­ко­вим сві­том і про­ни­к­ну­в­ся фі­ло­соф­сь­ки­ми та су­с­пі­ль­ни­ми іде­я­ми французького Про­сві­т­ни­ц­т­ва. З Па­ри­жа ви­ї­з­див до Іта­лії (лі­то й осінь 1786 р.), Гол­лан­дії та Ан­г­лі­ї. У ли­п­ні 1787 р. пе­ре­бу­вав з дру­жи­ною та ма­ті­р’ю в Спа. Во­се­ни про­тя­гом мі­ся­ця зна­йомився з Гол­лан­дією. Тво­р­чим пло­дом ті­єї по­до­ро­жі бу­ли нотатки «Voyage en Hollande…» («По­до­рож у Гол­лан­ді­ю…»), надруковані 1789 р. (ра­зом з дру­гим ви­дан­ням «Voyage en Turquie et en Egypte…»). То­го ж ро­ку ви­йшов по­льський пе­ре­клад Ю. Нє­м­це­ви­ча обох праць і схі­д­них но­вел Потоцького.

У сі­ч­ні 1788 р. Ян Потоцький з дружиною ви­ї­хав до Від­ня, од­нак з огля­ду на чу­т­ки про під­го­то­в­ку прусського вто­р­г­нен­ня не­вдо­в­зі по­ве­р­ну­в­ся до Поль­щі. Се­р­де­ч­но при­йн­я­тий ко­ро­лем Ста­ні­с­ла­вом Ав­ґу­с­том, ви­кли­кав сен­са­цію, «о­дя­га­ю­чись по­-поль­сь­ки» і роз­по­всю­джу­ю­чи (у французькій і по­льській ве­р­сі­ях) ме­мо­рі­ал «Ne quid detrimenti Res Publica capiat» («Щоб нічого шкідливого для Речі Посполитої не допустити»), який налаштовував про­ти Прус­сії і до со­ю­зу з Ро­сі­є­ю. Твір наразився на прусський про­тест і впли­нув на фо­р­му­ван­ня на­стро­їв пе­ред Чо­ти­ри­річ­ним сей­мом. Ко­роль заборонив опу­б­лі­ку­ван­ня да­ль­ших праць Потоцького, на­пи­са­них у то­му ж ду­сі, в яких автор роз­ви­вав про­ект озбро­єн­ня се­лян і про­по­ну­вав ство­рен­ня стрі­ле­ць­ких пол­ків.

Об­ра­ний 16.08.1788 р. по­знан­сь­ким по­слом на Чо­ти­ри­річ­ний сейм, брав у ньо­му ак­ти­в­ну участь. На гро­мад­сь­ку ду­м­ку на­ма­га­в­ся впли­ну­ти дру­ко­ва­ним сло­во­м. З ці­єю ме­тою в жо­в­т­ні 1788 р. без ко­ро­лів­сь­ко­го при­ві­лею за­сну­вав дру­ка­р­ню, яку на­звав «Ві­ль­ною» з огля­ду на те, що во­на не під­ля­га­ла ма­р­ша­л­ків­сь­кій це­н­зу­рі. Дру­ку­вав у ній не тіль­ки політи­ч­ні бро­шу­ри та про­мо­ви по­слів на сей­мі, а й чи­с­лен­ні лі­те­ра­ту­р­ні тво­ри. Та­кож ство­рив і спо­ча­т­ку фі­нан­со­во під­три­му­вав ча­со­пис «Journal hebdomadaire de la Diète» (1788–1792), при­зна­че­ний пе­ре­д­у­сім для іно­зе­м­ців. Опу­б­лі­ку­вав у ньо­му близько 20 ста­тей, ча­с­т­ко­во у фо­р­мі ли­с­тів до ре­да­к­то­ра, пе­ре­ва­ж­но не під­пи­са­них. Крім то­го, влаштував у се­бе пу­б­лі­ч­ну чи­та­ль­ню, а 1789 р. був од­ним із за­сно­в­ни­ків дис­ку­сій­но­го клу­бу в па­ла­ці Бо­р­хів. Під впли­вом шва­г­ра І. По­то­ць­ко­го змі­нив про­російську орі­є­н­та­цію і по­чав під­три­му­ва­ти угоду з Прус­сі­є­ю. З цим був пов’я­за­ний йо­го ви­їзд до Бе­р­лі­на во­се­ни 1789 р. Остан­ню по­лі­тич­ну бро­шу­ру «Essai d’aphorismes sur la liberté» («Есе про афоризми про свободу») опу­б­лі­ку­вав улі­т­ку 1790 р. у Ва­р­ша­ві. По­при на­си­че­ну по­лі­тич­ну ді­я­ль­ність, не покидав і на­у­ко­вих до­слі­джень, пло­дом яких бу­ла 5-то­м­на пра­ця «Essay sur l’histoire universelle et Recherches sur celle de la Sarmatie» («Есе про всесвітню історію та дослідження з історії Сарматії», Варшава, 1789 – 1792). Ве­ли­кий роз­го­лос мав та­кож по­літ Яна Потоцького на по­ві­т­ря­ній ку­лі ра­зом із ві­до­мим у Єв­ро­пі по­ві­т­ро­пла­в­цем Ф. Бла­н­ша­ром над Ва­р­ша­вою 14.05.1790 р.

У кі­н­ці сер­п­ня 1790 р. Потоцький за­ли­шив Ва­р­ша­ву. У жо­в­т­ні був уже в Па­ри­жі, де брав участь у на­ра­дах Клу­бу яко­бі­н­ців. У лю­то­му 1791 р. ви­ї­хав до Іс­па­нії, де про­вів близько 3 мі­ся­ців, звід­ти по­пря­му­вав до Ма­ро­к­ко. Ту по­до­рож де­та­ль­но опи­сав у пра­ці «Voyage dans l’empire de Maroc…» («Подорож в імперію Марокко…», Варшава, 1792). До Па­ри­жа по­ве­р­ну­в­ся че­рез Лі­са­бон і Ло­н­дон. У кі­н­ці сі­ч­ня 1792 р. при­був до Ва­р­ша­ви, де од­ра­зу вклю­чи­в­ся в по­лі­тич­не жит­тя.

Ра­зом із бра­том Се­ве­ри­ном брав участь у ро­сійсько-­польській вій­ні 1792 р.: обидва в че­р­в­ні при­бу­ли до Гро­д­на в до­по­мі­ж­но­му ко­р­пу­сі ко­рон­них військ, який під­три­му­вав литовську ар­мію під ко­ман­ду­ван­ням генерала М. За­бє­л­ла. По­ве­р­ну­в­ся до Ва­р­ша­ви пі­с­ля при­єдна­ння ко­ро­ля до То­р­го­ви­ць­кої кон­фе­де­ра­ці­ї. Того часу за­явив, що від­хо­дить від по­лі­тич­но­го жит­тя і має на­мір по­вні­с­тю при­свя­ти­тись на­у­ці. У сер­п­ні ви­ї­хав до Ла­нь­цу­та, де на двір­сь­кій сце­ні бу­ло зіграно йо­го 6 од­но­ак­т­них п’єс про­зою (вид.: «Recueil des Parades…» («Колекція парадів…»), Варшава, 1793). Во­се­ни осів у Мо­ко­ту­ві, зві­д­ки листувався з І. По­то­ць­ким. Пі­с­ля другого по­ді­лу Речі Посполитої на російській території опи­ни­ло­ся багато ма­є­т­ків йо­го те­щі, яка до­ру­чи­ла Потоцькому скла­с­ти від її іме­ні при­ся­гу на ві­р­ність Ка­те­ри­ні ІІ у Ла­бу­ні на По­діл­лі. Він з’яв­и­в­ся там ли­ше в ли­с­то­па­ді 1793 р. За­про­ше­ний у Пе­тер­бург і «о­б­ла­с­ка­ний» ім­пе­ра­т­ри­цею, яка на­ма­га­лась залучити йо­го до свого двору, Ян Потоцький не за­хо­тів при­йн­я­ти ні­якої по­сади. У тра­в­ні то­го ж ро­ку ви­дав у Ва­р­ша­ві «Chroniques, mémoires et recherches pour servir à l’histoire de tous les peuples slaves» («Хроніки, мемуари й дослідження на службі історії всіх слов’янських народів», т. І–­ІІ) – ви­бір ста­рих хро­нік з французьким пе­ре­кла­дом. Про­до­в­жен­ням ті­єї пра­ці бу­ла збі­р­ка з пер­шо­дже­рел і да­в­ніх ав­то­рів «Fragments historiques et géographiques sur la Scythie, la Sarmatie et les Slaves …» («І­с­то­ри­ч­ні і гео­гра­фі­ч­ні фра­г­ме­н­ти про Скі­фію, Са­р­ма­тію і сло­в’ян…», т. І–­ІV, Бра­у­н­швейг, 1796) з ко­мен­та­ря­ми Потоцького. У сво­їх до­слі­джен­нях відсто­ю­вав ав­то­хтон­не по­хо­джен­ня сло­в’ян­сь­ких пле­мен.

 26.08.1794 р. у Кра­ко­ві від ту­бе­р­ку­льо­зу по­ме­р­ла дру­жи­на Яна Потоцького. У 1794–1796 рр. він побував у Ґа­м­бу­р­зі, Да­нії і Від­ні, де ме­ш­ка­ли йо­го ба­ть­ки й те­ща, яка ви­хо­вувала йо­го си­нів. У Вольфенбюттелі пра­цю­вав над «Mémoire sur un périple du Pont-Euxin …» («Спогади про плавання Понтом Евксінським…», Відень, 1796). На ру­бе­жі 1796/1797 р. був во­с­тан­нє у Ва­р­ша­ві. О­б­ра­ний де­ле­га­том від бра­ц­лав­сь­кої шля­х­ти на ко­ро­на­цію Па­в­ла І, зу­стрі­в­ся в Мо­с­к­ві зі Ста­ні­с­ла­вом Ав­ґу­с­том, з яким на­да­лі під­три­му­вав по­стій­ний ко­н­такт. Без­ре­зу­ль­та­т­но до­би­ва­в­ся то­ді до­зво­лу на ви­їзд до Си­бі­ру. Без до­зво­лу ви­ї­хав 15.05.1797 р. (ст. ст.) на Ка­в­каз, до кві­т­ня 1798 р. вів ет­но­гра­фі­ч­ні спо­сте­ре­жен­ня за но­гай­сь­кими й ас­т­ра­хан­сь­кими та­тарами, ка­л­ми­ками, че­че­н­цями й осе­тинами. За­ли­шив ба­р­ви­с­тий опис ці­єї по­до­ро­жі, який потрапив у бі­б­лі­о­те­ку Фі­ло­соф­сь­ко­го товариства у Фі­ла­де­ль­фії, по­ши­рю­ва­в­ся в чи­с­лен­них ру­ко­пи­с­них ко­пі­ях і був ча­с­т­ко­во опу­б­лі­ко­ва­ний у журналі «Се­ве­р­ный ар­хи­в» 1828 р., по­вні­с­тю ви­йшов у Па­ри­жі 1829 р. під на­звою «Voyage dans les steppes d’Astrakhan et du Caucase» («Подорож у астраханські степи та на Кавказ»).

У 1798 р. Я. Потоцький по­ве­р­ну­в­ся на По­діл­ля. На­сту­п­но­го ро­ку од­ру­жи­в­ся з до­нь­кою відомого магната С. Щ. По­то­ць­ко­го Кон­с­та­н­ці­є­ю. Подальші 3 ро­ки ме­ш­кав із нею в ос­но­в­но­му в Туль­чи­ні й Де­ми­ді­в­ці Він­ни­ць­ко­го по­віту, її ма­є­т­ку. Ко­ли А. Є. Ча­р­то­ри­сь­кий, двою­рід­ний брат йо­го пер­шої дру­жи­ни (ба­ть­ка яко­го Ян Потоцький вва­жав сво­їм опі­ку­ном у мо­ло­ді літа й ви­со­ко ці­нував), став російським мі­ні­с­т­ром за­ко­р­дон­них справ, він ви­ї­хав у кві­т­ні чи тра­в­ні 1802 р. до Пе­тер­бур­га, де міг та­кож роз­ра­хо­ву­ва­ти на зв’я­з­ки бра­та Се­ве­ри­на. Шви­д­ко пі­с­ля при­їз­ду ви­дав пра­цю «Histoire primitive des peuples de la Russie…» («По­ча­т­ко­ва іс­то­рія на­ро­дів Ро­сі­ї…», СПб., 1802), яку при­свя­тив Оле­к­са­н­д­ру І. Ім­пе­ра­тор оці­нив наукові за­слу­ги Потоцького, на­дав йо­му чин та­є­м­но­го ра­д­ни­ка та на­го­ро­див ор­де­ном св. Во­ло­ди­ми­ра. Ймо­ві­р­но, на звістку про смерть ба­ть­ка (14.12.1802 р.) Ян ви­ї­хав у лю­то­му 1803 р. до Від­ня. То­го ж ро­ку у Фло­ре­н­ції ви­йш­ла йо­го пе­р­ша пра­ця, при­свя­че­на ста­ро­жи­т­ній хро­но­ло­гії «Dynasties du second livre de Manethon» («Ди­на­с­тії дру­гої кни­ги Ма­не­фо­на»), до­б­ре при­йн­я­та в італійських на­у­ко­вих ко­лах, а Потоцький був об­ра­ний чле­ном Ва­р­шав­сь­ко­го товариства дру­зів на­у­ки. На ру­бе­жі 1803/1804 р. ви­ї­хав з ро­ди­ною до Іта­лії, але фінансові тру­д­но­щі зму­си­ли йо­го по­ве­р­ну­ти­ся вже з Фло­ре­н­ції (15.02). За­три­ма­в­ся у зво­ро­т­ній до­ро­зі у Ве­не­ції для ви­вчен­ня мо­ж­ли­во­с­тей російської то­р­гі­в­лі че­рез Оде­су. 6.04 по­слав Ча­р­то­ри­сь­ко­му з Від­ня про­ект Азі­ат­сь­кої ака­де­мії, при­свя­че­ний ви­зна­чен­ню на­пря­мів російської по­лі­ти­ки та фо­р­му­ван­ню управ­лін­сь­ких ка­д­рів. Мав на­мір очо­ли­ти ту ін­сти­ту­ці­ю.

Пі­с­ля по­ве­р­нен­ня до Пе­тер­бур­га взя­в­ся за дослідження ста­ро­да­в­ньої іс­то­рії окре­мих зе­мель Російської ім­пе­рії; ре­зуль­та­том ста­ли ви­да­ні в Пе­тер­бур­зі пра­ці: «Histoire ancienne du Gouvernement de Cherson pour servir de suite à l’histoire primitive des peuples de la Russie» («Давня історія Херсонської губернії як продовження первісної історії народів Росії», 1804), «Histoire ancienne du Gouvernement de Podolie» («Давня історія Подільської губернії», 1805) i «Histoire ancienne du Gouvernement de Volhynie» («Давня історія Волинської губернії», 1805). Всі три розвідки ще вийшли в збірці «Histoire ancienne des provinces de l’Empire de Russie» («Давня історія провінцій Російської імперії», СПб., 1805). Крім то­го, ви­дав «Atlas archéologique de la Russie européenne» («А­р­хе­о­ло­гі­ч­ний ат­лас єв­ро­пей­сь­кої Ро­сі­ї», СПб., 1805), пі­з­ні­ше зна­ч­но до­по­в­не­ний і пе­ре­ви­да­ний по­сме­р­т­но (1823), і дру­гу ча­с­ти­ну ви­ще­зга­ду­ва­ної пра­ці «Dynasties du second livre de Manethon» – «Chronologie des deux premiers livres de Manethon» («Хронологія двох перших книг Манефона», СПб., 1805), а тре­тя за­ли­ши­лась у ру­ко­пи­сі.

26.12.1804 р. Ян Потоцький був при­зна­че­ний в Азі­ат­сь­кий від­ді­л Мі­ні­с­тер­с­т­ва за­ко­р­дон­них справ і про­тя­гом на­сту­п­них 2 ро­ків отри­му­вав пла­т­ню в 10 тис. руб. що­рі­ч­но. У 1805 р. відре­да­гу­вав ме­мо­рі­ал, при­свя­че­ний російській по­лі­ти­ці на Ка­в­ка­зі та в Центра­ль­ній Азі­ї. То­го ж ро­ку був за­про­ше­ний до по­со­ль­с­т­ва Ю. Го­ло­вкі­на в Ки­тай очо­лити на­у­ко­вий від­діл. Од­нак ки­тай­ці за­ве­р­ну­ли по­со­ль­с­т­во ще з Мо­н­го­лії, то­му що ро­сі­я­ни не хо­ті­ли при­сто­со­ву­ва­тися до ви­мог ки­тайського ети­ке­ту. Але від­діл Потоцького, який скла­да­в­ся з ін­же­не­рів та вче­них, м. ін. ас­т­ро­но­ма Ф. Шу­бе­р­та, мі­не­ра­ло­га Л. фон Па­н­с­не­ра й орі­є­н­та­лі­с­та Г. Ю. Кла­п­ро­та, пра­цю­вав по до­ро­зі так ре­зуль­та­ти­в­но, що пі­с­ля по­ве­р­нен­ня за про­по­зи­ці­єю Шу­бе­р­та Ян Потоцький був од­ностайно о­б­ра­ний по­че­с­ним чле­ном Пе­тер­бур­зь­кої АН (29.01.1806 р.). Один із чле­нів по­со­ль­с­т­ва Ф. Ві­гель, який ви­зна­вав Потоцького «на­йо­с­ві­че­ні­шим і на­йо­ри­гі­на­ль­ні­шим з по­ля­ків», за­ли­шив та­кий його пор­т­рет часів ці­єї по­до­ро­жі: «Ди­ва­ц­т­ва йо­го бу­ли по­мі­т­ні в са­мо­му вбранні; він був од­но­ча­с­но і недбалим, і охайним, зо­всім не ту­р­бу­ва­в­ся про крій сво­го вбран­ня, але зав­жди був ви­шу­ка­но чепурний. Іно­ді за браком часу він не мав, коли об­рі­за­ти со­бі во­лос­ся, і во­но маяло май­же до плеч, як ра­п­том, у мить не­те­р­плячки, він хапав но­жи­ці й сам стриг йо­го в се­бе на го­ло­ві і кри­во, і ко­со, пі­с­ля чо­го, зро­зу­мі­ло, смішив усіх сво­єю за­чі­с­ко­ю. Щодо Го­ло­вкі­на поводив він се­бе ду­же при­стой­но, не по­да­вав йо­му ані най­меншо­го при­во­ду до не­задо­во­лен­ня, зате й не пестив над­мі­р­ною ша­но­б­ли­ві­с­тю. Зав­жди за­гли­б­ле­ний у на­у­ку, він затулявся нею від на­ших плі­ток, хо­ча й жив се­ред них. Він був тро­хи кри­во­бо­ким, і пра­ве пле­че бу­ло в ньо­го ви­ще за лі­ве; мав об­лич­чя блі­де, ри­си до­сить при­єм­ні, очі го­лу­бі і, без сум­ні­ву, справді божевільні». У 1808 р. Ян Потоцький був об­ра­ний по­че­с­ним чле­ном Ору­жей­ної па­ла­ти й Мо­с­ков­сь­ко­го університе­ту. Од­нак та по­до­рож пі­ді­рва­ла його здо­ро­в’я.

Пі­с­ля по­ве­р­нен­ня до Пе­тер­бур­га (червень 1806 р.) він на­да­лі пра­цю­вав над сво­єю «а­зі­ат­сь­кою си­с­те­мо­ю». Йо­го ме­мо­рі­ал, по­да­ний у жо­в­т­ні в мі­ні­с­тер­с­т­во, у кі­н­ці то­го ж ро­ку по­тра­пив до рук ца­ря. Потоцький до­во­див у ньо­му, що клю­чо­ву роль у російській екс­па­н­сії в Азії по­ви­нно ві­ді­гра­ти опа­ну­ван­ня Аф­га­ні­с­та­ну. 1808 р. він пе­ре­дав на­сту­п­ни­ко­ві Ча­р­то­ри­сь­ко­го на по­сту мі­ні­с­т­ра іно­зе­м­них справ А. Е. Бу­д­бе­р­гу про­ект ча­со­пи­су, який пра­г­нув ви­да­ва­ти під егі­дою мі­ні­с­тер­с­т­ва. Про­по­зи­ція бу­ла при­йн­я­та, і журнал, названий «Journal du Nord», по­чав ви­хо­ди­ти в бе­ре­з­ні 1807 р. (хо­ча пе­р­ші но­ме­ри да­то­ва­ні сі­ч­нем). Ча­со­пис, при­свя­че­ний ан­ти­на­по­ле­о­нів­сь­кій про­па­га­н­ді, м. ін., за­сте­рі­гав по­ля­ків від по­в’я­зу­ван­ня до­лі Поль­щі з Фран­ці­є­ю. Тіль­зіт­сь­кий мир по­клав край ан­ти­на­по­ле­о­нів­сь­кій ка­м­па­нії ча­со­пи­су, і ця праця пе­ре­ста­ла ці­ка­ви­ти Потоцького. 21.09.1807 р. він пред­ста­вив ос­та­то­ч­ний звіт про на­у­ко­вий відділ по­со­ль­с­т­ва до Ки­таю но­во­му мі­ні­с­т­ру іно­зе­м­них справ М. Ру­мян­це­ву, а в гру­д­ні по­про­сив 6-мі­ся­ч­ну від­пу­с­т­ку, ча­с­т­ко­во у зв’я­з­ку з тим, що так і не зу­мів отри­ма­ти ви­на­го­ро­ди, про яку кі­ль­ка ра­зів на­га­ду­вав. У 1808 р. у Пе­тер­бур­зі ви­йш­ла йо­го пра­ця «Examen critique du Fragment égyptien connu sous le nom d’Ancienne Chronique» («Критичне вивчення єгипетського фрагмента, відомого під назвою “Давня хроніка”»).

На по­чатку то­го ж ро­ку Ян Потоцький по­ве­р­ну­в­ся на По­діл­ля хво­рий (по­да­г­ра) і об­тя­же­ний бо­р­га­ми; за­ме­ш­кав у Де­ми­ді­в­ці. 15.04 під­пи­сав із дру­жи­ною уго­ду про по­діл ма­є­т­но­с­тей, а 1.02.1809 р. – про роз­лу­чен­ня. Від­то­ді ме­ш­кав час від ча­су в Туль­чи­ні, Він­ни­ці, Яно­ві (у Хо­ло­нев­сь­ких), а взи­м­ку – у Кре­ме­н­ці, де під­три­му­вав ті­с­ні сто­су­н­ки з викладачами Во­лин­сь­кої гі­м­на­зії, якій по­да­ру­вав ча­с­ти­ну сво­їх архівів і книг. Ли­ше 1811 р. був спо­ру­дже­ний дім Потоцького в Ула­ді­в­ці. У 1810 р. він по­ве­р­ну­в­ся до Пе­тер­бур­га, де то­го ж ро­ку ви­дав пра­цю «Principes de chronologie pour les temps antérieurs aux Olympiades» («При­н­ци­пи хро­но­ло­гії для часів, які пе­ре­ду­ва­ли олім­пі­а­дам»), доповнену хро­но­ло­гі­ч­ни­ми таб­ли­ця­ми, а на­сту­п­но­го – «Description de la nouvelle machine pour battre monnaie» («Опис нової машини для карбування монет»). На­ве­с­ні 1811 р. по­ве­р­ну­в­ся че­рез Ві­ль­но й Бялисток на По­діл­ля. У 1813–1815 рр. ви­дав у кре­ме­не­ць­кій гі­м­на­зій­ній ти­по­гра­фії 2 і 3 ча­с­ти­ни «Principes de chronologie…». Першу з них хо­тів кон­фі­с­ку­ва­ти 1814 р. Ві­лен­сь­кий університет, то­му що во­на ви­йш­ла без до­зво­лу йо­го це­н­зу­ри (від­хи­лив кон­фі­с­ка­цію мі­ністр на­род­ної осві­ти О. Ра­зу­мов­сь­кий, до яко­го Потоцький зве­р­ну­в­ся по до­по­мо­гу), а друга бу­ла не­при­хи­ль­но сприй­ня­та кре­ме­не­ць­ки­ми викладачами. Ті не­вда­чі викликали в нього де­пре­сі­ю. У ли­с­то­па­ді 1813 р. до Потоцького в Ула­ді­в­ку при­їхав йо­го най­ста­р­ший син, який слу­жив у ар­мії Ва­р­шав­сь­ко­го князівства і са­ме по­ве­р­та­в­ся з рос. по­ло­ну. Шлюб си­на з Юзе­фою Ча­р­то­ри­сь­кою (3.07.1814 р.) на де­який час поліпшив са­мо­по­чут­тя Потоцького, а за­ра­зом і йо­го взаєми­ни з екс-­те­щею кн. Іза­бел­лою Лю­бо­мір­сь­кою, від якої за­ле­жа­ла ма­те­рі­а­ль­на си­ту­а­ція ста­р­ших си­нів Потоцького. Оче­ви­д­но, тоді уклав для французького пе­ре­кла­ду по­еми С. Тре­м­бе­ць­ко­го «Sophiowka» (Відень, 1815) жит­тє­пис С. Щ. По­то­ць­ко­го. В остан­ні мі­ся­ці 1815 р. Ян Потоцький за­кін­чував працю «Considérations sur la Russie asiatique» («Роздуми про азіатську Россію»), ру­ко­пис якої за­ги­нув.

Най­бі­ль­ш відомий з тво­р­чо­го до­ро­б­ку Яна Потоцького при­го­д­ни­ць­ко-­фа­н­та­с­ти­ч­ний фі­ло­соф­сь­кий ро­ман «Manuscrit trouvé à Saragosse» («Ру­ко­пис, знай­де­ний у Са­ра­го­сі»), над яким він пра­цю­вав до кі­н­ця жит­тя. По­ча­ток ро­ма­ну був го­то­вий на Ка­в­ка­зі во­се­ни 1797 р., а ви­дан­ня в Пе­тер­бур­зі (у 100 екз.) пе­ре­рва­ло­ся ви­ще­зга­ду­ва­ним ви­ї­з­дом Потоцького з по­со­ль­с­т­вом до Ки­таю (1805). Ча­с­ти­ни ро­ма­ну, опу­б­лі­ко­ва­ні за жит­тя ав­то­ра, зо­к­ре­ма в Па­ри­жі 1814 р., привабили чи­та­чів у ці­лій Єв­ро­пі (на­ле­жав до них і О. Пу­ш­кін), а з огля­ду на те, що во­ни з’яв­ля­лись ано­ні­м­но або під іні­ці­а­ла­ми, про­во­ку­ва­ли пла­гі­ат. У по­льському пе­ре­кла­ді Е. Хо­є­ць­ко­го ро­ман ви­йшов 1847 р. в Лей­п­цизі під на­звою «Rękopis znaleziony w Saragossie» (т. І–VI). Од­нак ли­ше французьке ви­дан­ня 1958 р. при­не­с­ло ро­ма­ну ве­ли­кий між­на­ро­д­ний ус­піх (чи­с­лен­ні пе­ре­кла­ди і дві ек­ра­ні­за­ції). Та­кож у ХХ ст. від­бу­в­ся ре­не­санс од­но­ак­т­них п’єс про­зою Потоцького «Recueil des Parades…», які йшли від 1958 р. на кі­ль­кох по­льських сце­нах, 1961 р. були по­ста­в­ле­ні в Па­ри­жі та ви­йш­ли в ори­гі­на­лі («Théâtre Populaire», 1959) і в по­льському пе­ре­кла­ді Ю. Мо­дже­єв­сь­ко­го («Dialog», 1958; окре­мо: Варшава, 1966). Крім то­го, бу­ли ви­да­ні «Voyages» («По­до­ро­жі», т. І–­ІІ, Париж, 1980) в опра­цю­ван­ні Д. Бо­ву­а.

Біо­гра­фи Яна Потоцького від­зна­ча­ють йо­го ґрун­то­вні знан­ня, ве­ли­че­з­ну працьовитість, при­страсть до пі­знан­ня но­во­го, добру вдачу. Він був маль­тій­сь­ким ка­ва­ле­ром (1779), нагороджений ор­де­нами: св. Ста­ні­с­ла­ва (1784), Бі­ло­го Ор­ла (1788) та св. Во­ло­ди­ми­ра (1802).

Мав зна­ч­ні ма­є­т­но­с­ті. Зав­жди жив на ши­ро­ку но­гу, тому бі­ль­шу по­ло­ви­ну жит­тя бо­ро­в­ся з фі­нан­со­ви­ми тру­д­но­ща­ми й то­нув у бо­р­гах. Ра­зом з бра­том Северином на­був у дя­дь­ка Ві­н­це­н­ти По­то­ць­ко­го Бу­б­нів­сь­кий, Че­т­ве­р­ти­нів­сь­кий, Ла­ди­жин­сь­кий, Со­бо­лів­сь­кий і Ха­р­па­ць­кий клю­чі. У 1789 р. про­дав свою ча­с­т­ку цих ма­є­т­но­с­тей, а та­кож окре­мих ча­с­тин у Ла­ди­жи­ні, ус­па­д­ко­ва­них від ба­ть­ка, бра­ту за 60 тис. че­р­во­них злотих, ча­с­ти­на яких пі­ш­ла на спла­ту йо­го бо­р­гів, зо­к­ре­ма С. Щ. По­то­ць­ко­му, яко­му на 1795 р. був ви­нен 22 тис. че­р­во­них зло­тих. А в 1790-х ро­ках, ко­ли за­бо­р­гу­вав ба­н­кі­рам П. Те­п­пе­ро­ві і Ма­з­зею, від ба­н­к­рут­с­т­ва йо­го вря­ту­вав спа­док пер­шої дру­жи­ни по її дя­дь­ко­ві А. Лю­бо­мір­сь­ко­му. З то­го спа­д­ку по­діль­сь­кі ма­є­т­но­с­ті – Пи­ків­сь­кий і Ула­дів­сь­кий клю­чі (6 698 «душ чо­ло­ві­чої ста­ті») – спе­р­шу були в спі­ль­но­му во­ло­дін­ні спад­ко­єм­ців Лю­бо­мір­сь­ко­го – Іґ­на­ци та Ста­ні­с­ла­ва Костки По­то­ць­ко­го, Яна Потоцького і Северина Же­ву­сь­ко­го, од­ру­же­них на пле­мін­ни­цях Лю­бо­мір­сь­ко­го рі­д­них се­с­т­рах Ель­ж­бє­ті, Алє­к­са­н­д­рі, Юлії та Кон­с­та­н­ці­ї. У 1794 р. оби­д­ва клю­чі по­тра­пи­ли під на­гляд Бра­ц­лав­сь­кої ка­зен­ної па­ла­ти. За ім­пе­ра­тор­сь­ки­ми ука­за­ми від 18.08.1796 р. (ст. ст.) i 12.10.1796 р. (ст. ст.) ви­ді­ле­ні з них 2 ча­с­ти­ни бу­ли зві­ль­не­ні з-під на­гля­ду й по­ве­р­ну­ті Яну Потоцькому і С. Же­ву­сь­ко­му. За роз­ді­ль­ним ак­том між спад­ко­єм­ця­ми Лю­бо­мір­сь­ко­го 6.12.1800 р. (ст. ст.) Ян Потоцький отри­мав Ула­дів­сь­ку ча­с­т­ку. Цей ма­є­ток був у йо­го по­жит­тє­во­му во­ло­дін­ні і мав пе­ре­йти до ді­тей від пер­шо­го шлю­бу. Він став для ньо­го в остан­ні ро­ки жит­тя го­ло­вним дже­ре­лом при­бу­т­ків. Пра­в­да, 1808 р. Потоцький про­дав чверть Ула­дів­сь­ко­го клю­ча дру­гій дру­жи­ні. У 1799 р. отри­мав у по­са­гу від С. Щ. По­то­ць­ко­го 1 млн. злотих, але пі­с­ля роз­лу­чен­ня втра­тив всі ма­є­т­но­с­ті дру­гої дру­жи­ни й му­сив їй від­да­ти ча­с­ти­ну сво­їх. З то­го ча­су жив скро­м­но і по­сту­по­во по­вні­с­тю по­зба­ви­в­ся бо­р­гів. Де­які ма­є­т­ки зда­вав у оре­н­ду, зо­к­ре­ма в 1800–1803 рр. – Мо­ги­лі­в­ку з По­то­чан­сь­ко­го клю­ча у Він­ни­ць­ко­му по­віті І. Мо­щен­сь­ко­му, у 1807–1814 рр. – Ко­ли­ба­би­н­ці Ф. Ні­він­сь­ко­му.

Ян Потоцький за­кін­чив жит­тя са­мо­губ­с­т­вом 11 грудня 1815 (за де­яки­ми дже­ре­ла­ми, 2 грудня 1815 р.) в Ула­ді­в­ці. За розповіддю С. Хо­ло­нев­сь­ко­го, який то­го дня був в Ула­ді­в­ці, за­стре­ли­в­ся зі ста­ро­го пі­с­то­ле­та, на­би­то­го «о­ло­в’я­ною куль­кою від кри­ш­ки яко­їсь ба­н­ки». Та ве­р­сія су­пе­ре­чить ро­ма­н­ти­ч­ній ле­ге­н­ді про срі­б­ну ку­лю, по­свя­че­ну ка­пе­ла­ном. Іс­нує ще й ін­ша ве­р­сія, яка пе­в­ною мі­рою зв’я­зує дві по­пе­ре­дні: ні­би­то Потоцький на­ка­зав своє­му ка­пе­ла­ну по­с­вя­ти­ти срі­б­ну куль­ку, зня­ту з цу­ко­р­ни­ці.

Гео­граф і ет­но­граф Ю. Кла­п­рот на­звав «а­р­хі­пе­ла­гом Яна По­то­ць­ко­го» гру­пу з 18 ос­т­ро­вів, від­кри­тих ним у Жо­в­то­му мо­рі, у Ляодунській за­то­ці.

Література

1. Ісаєвич, Я. Потоцький Ян / Я. Ісаєвич // Довідник з історії України / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-е вид. – К., 2002. – С. 615.

2. Трубникова, Т.Г. Потоцький Ян / Т.Г. Трубникова // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд. і заг. ред. А. М. Подолинного. – Вінниця, 2001.– С. 273.

3. Баженов, Л.В. Історичне краєзнавство Правобережної України ХІХ – на початку ХХ ст. : Становлення. Історіографія. Біобібліографія /Л.В. Баженов. – Хмельницький, 1995. – С. 226–227.

4. Баженов, Л.В. Історик Поділля і Волині граф Ян Потоцький : (кінець XVIII та початок XIX ст.) / Л.В. Баженов, О.М. Кошель // Поляки на Хмельниччині : погляд крізь віки: зб. наук. пр. за матеріалами Міжнар. наук. конф. (23–24 черв. 1999 р.). – Хмельницький, 1999. – С. 452–455.

5. Бэлза, И. Ф. Ру­ко­пись, найденная в Сарагосе / И.Ф. Бэлза // Потоцкий, Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – М., 1989. – С. 571–595.

6. Основные даты жизни и деятельности Яна Потоцкого // Там же. – С. 616–617.

7. Вигель, Ф. Ф. Записки / Ф.Ф. Вигель; под ред. С. Я. Штрайха. – М., 2000. – С. 167–168, 472, 482.

8. Колесник, В. Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник. – Вінниця, 2007. – С. 590–596.

9. Петренко, О. Брацлавське намісництво / О. Петренко. – Вінниця, 2001. – С. 61, 200, 202–204.

10. Potocki Jan // Encyklopedia powszechna S. Orgelbranda.– Warszawa, 1902.– T. 12– S. 241–242.

11. Żółtowska, M. E. Potocki Jan // Polski słownik biograficzny.– Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk-Łódź, 1984.– T. XXVIII.– S. 36–42.

Архівні документи

Державний архів Вінницької області.

1. Ф. 480. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 355–356 зв., 743 зв.–745; Спр. 12. – Арк. 189 зв.–190, 555 зв.–559 зв., 696 зв.–700 зв., 781–782, 827–832 зв.; Спр. 17. – Арк. 326–328; Спр. 20. – Арк. 535–535 зв.; Спр. 44. – Арк. 1–1 зв.; Спр. 44, арк. 342 зв.–344; Спр. 52. – Арк. 538–540; Спр. 55. – Арк. 1–2 зв.; Спр. 75. – Арк. 19–24, 883–890 зв.; Спр. 76. – Арк. 15, 666–675.

2. Ф. 492. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 98–100 зв.

3. Ф. 521. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 57–59.

4. Ф. 792. – Оп. 1. – Спр. 55. – Арк. 327–329; Спр. 55. – Арк. 579–583 зв.

5. Ф. 844. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 62.