(за фондами Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва)
Соломонова Т.Р.
Для сучасних вінничан прізвище Адріанова Павла Олександровича кануло в лету. Тільки історики зустрічають його в архівних документах, пов’язаних із розвитком освіти на теренах Східного Поділля першої третини ХХ ст., адже тривалий час він займав значні посади в освітянській галузі краю.
У фонді відділу рідкісних і цінних видань (далі – РіЦ) Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва нами виявлено низку книг із його бібліотеки, що яскраво характеризують професійні та наукові інтереси Павла Олександровича. За своїм складом і змістом ця книжкова колекція помітно вирізняється серед інших тогочасних вінницьких особистих книгозбірень, залишки яких зберігаються сьогодні у РіЦ, тому вона привернула нашу увагу.
Павло Олександрович Адріанов народився 14 (1) жовтня 1855 року десь у Західному Сибіру у родині дрібного чиновника з кантонистів. Середню освіту здобував у Томську. Закінчив Санкт-Петербурзький історико-філологічний інститут у 1876 році і був направлений у наукове відрядження в Європу, де, зокрема, слухав лекції у Берлінському університеті. Своєю науковою спеціалізацією він обрав антикознавство. По поверненні з Європи впродовж 1878-1890 років викладав у Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька, але невідомі нам обставини змусили його згодом обрати кар’єру чиновника [1]. З 1890 року він служив окружним інспектором Оренбурзької шкільної округи. Саме тут 1892 року він упорядкував бібліотеку, замовивши шрифтовий екслібрис («штемпель») з написом «Окружный инспекторъ / Оренбургскаго учебнаго / округа / Павелъ Александровичъ / Адріановъ / дня 189... г. / № ...». За нумерацією, якнайменше, у його збірці на той час було 460 назв книг. Книги пізнішого друку не відзначено екслібрисом. Частину з них нам вдалося виявити тільки завдяки комплексу інших провенієнцій.
З 12 листопада 1902 року Адріанов почав службу у Вінниці помічником попечителя Київського навчального округу. Ймовірно, сумлінно виконував свої обов’язки, адже незабаром отримав чин дійсного статського радника, що давало йому право на спадкове дворянство, 1903 року був нагороджений орденом св. Володимира 3 ст., 1906 року – св. Станіслава 1 ст. Після 30-річної служби він отримав пенсію і з 1907 року був переведений у розпорядження попечителя Київського навчального округу. З 1909 року виконував обов’язки директора Вінницької чоловічої гімназії, додатково з 1911 року очолював педагогічну раду Вінницької міської 2-ї жіночої гімназії, що знаходилися у «Мурах». Мабуть, як найвищий у Вінниці освітянський чиновник, опікувався створенням Вінницького учительського інституту, допоки у вересні 1912 року директором інституту було призначено статського радника, кандидата богослов’я М. Д. Запольського [2].
Службова діяльність Павла Олександровича забезпечувала досить високі матеріальні статки, адже під час служби його річне утримування сягало 3 900 руб. По закінченню сумлінної 25-річної служби йому було призначено ще й пенсію у розмірі 700 руб. Після виходу на пенсію, що сягала 2 200 руб., його праця в чоловічій гімназії приносила 375 руб. за уроки, жіночій – 600 руб. за головування на педагогічній раді, 300 руб. за уроки. Подібне фінансове становище дозволяло йому витрачати на бібліотеку досить серйозні кошти [2].
За радянської влади після закриття гімназій Адріанов очолював міські трудові школи, зокрема №8 у «Мурах» (тепер у цьому приміщенні технічний ліцей). Паралельно викладав латину у фармацевтичному технікумі, акушерських курсах, медичних курсах, навіть очолював курси іноземних мов (1921-1923 роки) [1]. Був членом РОБОСу, профспілки наукових співробітників, де входив до складу біографічної комісії [3], яка з 1924 року співпрацювала з біографічною комісією ВУАН. По від’їзду з Вінниці секретаря гуртка М.І. Білінського, 27 лютого 1927 року П.А. Адріанов був обраний на його місце. Основними напрямками його біографістичних досліджень були: педагоги, лікарі, професори і вчені, земські та міські діячі краю. Вже у перший рік його головування до Києва було відправлено понад 100 біографічних довідок [4].
Виконуючи обов’язки чиновника, він не полишав наукової діяльності, багато уваги приділяв популяризації античної літератури та історії. Ще у 80-х роках ХІХ ст. він почав друкуватися, зокрема, в «Известиях» Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька. Побачили світ наукові студії про Цицерона, Горація, що згодом виходили й окремими відбитками. Прекрасно знаючи стародавні мови, зокрема, грецьку та латину, практикувався у перекладах. Його переклад історичних праць Тіта Лівія, здійснений у 90-х роках, неодноразово передруковувався і був рекомендований для використання у середніх навчальних закладах Російської імперії, що також давало певний матеріальний зиск. Зауважимо, що у відділі РіЦ нами виявлено подібні видання з бібліотек Немирівської чоловічої гімназії, Вінницького реального училища, Вінницької міської публічної бібліотеки ім. М. Гоголя.
Після 1929 року відомостей про трудову діяльність Павла Олександровича нами не виявлено. Ймовірно з урахуванням поважного віку він відійшов від активної роботи, водночас серед репресованих вінничан його ім’я також не знайдено.
Родина П.О. Адріанова була досить великою. Разом з дружиною Антоніною (1864 - ?) він виховав чотирьох дітей [1]. Найбільш відома його донька Варвара Павлівна Адріанова-Перетц (1888-1972), член-кореспондент Академії наук СРСР, літературознавець, фахівець із давньоруської літератури. Син, Микола Павлович (1887-1937), перед арештом був заступником управляючого «Мосенерго». Павло Олександрович з 1880 року виховував і свого брата Сергія (1871–1942), відомого згодом літературного критика, історика літератури та перекладача. Їхня вдала наукова та професійна кар’єра свідчить про виховання та атмосферу цієї родини.
У фонді РіЦ нами виявлено 37 томів з бібліотеки П.О. Адріанова, що містять 50 назв видань (3 конволюта). Особливу увагу збірка привертає своїм змістом – антикознавство, та хронологічними межами колекціонування – від початку XVI ст. Це вирізняє її серед інших особистих зібрань вінницької інтелігенції початку ХХ ст.
Коло наукових інтересів диктувало потребу у збиранні першоджерел грецькою та латиною. Найдавнішим виданням адріановської бібліотеки є твори Горація 1519 року друку. Цей палеотип побачив світ у друкарні відомого французького гуманіста і письменника Йоссе Баде (1462-1535) у Парижі, який вважається одним з піонерів гуманістичного напрямку друкарства у Франції. Ним, зокрема, перекладено французькою мовою і надруковано «Філобіблон» Річарда де Бері та «Корабель дурнів» Себастіана Бранта. Розглянуте нами видання відтворює той текст творів Горація, що редагувався славетною Новою Альдовою академією – гуртком гуманістів, які об’єдналися навколо відомого венеціанського друкаря Альда Мануція. Книга була придбана Адріановим 1876 року у Бонні, під час стажування у німецьких університетах. Тоді ж він купив твори Горація з коментарями Бернеллі, надруковані 1728 року в Амстердамі. Вже на той час обидва друки визнавалися рідкісними і коштували неабиякі гроші, а вчорашній студент з незаможньої родини готовий був витрачатися на подібну літературу.
Прагнення до збирання стародруків не полишало Адріанова й згодом. Нами виявлено також двотомник творів Аристотеля, що має паралельний друк грекою та латиною. Книга вийшла 1597 року у Ліоні, а 1861 року ще належала невідомому нам М. Соловйову, а з часом потрапила до збірки Павла Олександровича. Його особливе ставлення до бібліотеки, яке можна охарактеризувати як бібліофільське, підкреслює й наявність сучасних видань в найкращому поліграфічному виконанні, наприклад, відомої французької видавничої фірми Дідо (твори Гомера).
Серед інших першоджерел у книгозбірні ми спостерігаємо твори давньогрецьких та давньоримських авторів Геродота, Ксенофонта, Полібія, Фукідіда, Аміана Марцелія, Тібулла, Проперція, Тіта Лівія у російських перекладах.
Наукові інтереси науковця засвідчує, наприклад, збірка віршів Катулла (латина, Берлін, 1874). До неї приплетено 9 аркушів тексту лекції професора берлінського університету І. Валена, якого Павло Олександрович слухав у травні 1876 року. Чисельні маргіналії (коментарі, спроби перекладу) ілюструють його подальшу роботу з текстами давньоримського поета.
Хоча власна наукова кар’єра не склалася, Адріанов підтримував зв’язки з тогочасними видатними вченими – антикознавцями. Тому в його бібліотеці виявлено 9 праць російського науковця Василя Васильовича Латишева (1855-1921), петербуржця, академіка Імператорської Академії наук, 11 праць член-кореспондента Імператорської Академії наук, державного діяча Григорія Едуардовича Зенгера (1853-1919), 2 праці Юліана Андрійовича Кулаковського (1855-1919), киянина, член-кореспондента Імператорської Академії наук, працю Антона В’ячеславовича Добіаша (1846-1911), професора Ніжинського історико-філологічного інституту. Більшість книг з дарчими написами авторів. Зміст написів засвідчував їхню повагу до колеги. Зберігається також у РіЦ гектографований рукопис лекцій професора, засновника російської епіграфічної школи Федора Федоровича Соколова (1841-1909). У Соколова Адріанов вчився разом з В. В. Латишевим, якого вважають найближчим учнем професора. В свою чергу Павло Олександрович вважав себе учнем протоієрея В. Гурьєва (1830-1890), який був законовчителем Адріанова, а згодом подарував власну книгу «Письма священика с похода 1877-1878 гг.» (1883).
Серед інших примірників бібліотеки слід згадати перше, вже посмертне, видання відомої згодом книги «Римские древности» (1884) російського вченого-антикознавця А. Зиновьєва (1801-1884), що представляла громадське та приватне життя стародавніх римлян, популярні гімназійні підручники «Древняя история» (1885) Д. Іловайського (1832-1920), «История Греции» (1877) Я. Гуревича (1843-1906). У книгозбірні Адріанова були перші російські переклади багатьох класичних праць з антикознавства іноземних вчених: «Гражданская община античного мира» (1869) французького науковця Куланжа де Фюнстеля (1830-1889), «Древнегреческая жизнь» (1879) англійського історика Джона Магафі (1839-1919).
Із періодичних видань до нас дійшли тільки окремі томи «Известия историко-филологического института князя Безбородько» (1876, 1878), де час від часу з’являлися його публікації.
Ця невеличка колекція з декілька десятків видань наочно демонструє доволі високий рівень та коло культурних і наукових інтересів вінничан першої третини ХХ ст. Хоча Павла Олександровича Адріанова неможливо назвати типовим вінничанином, але його збірка засвідчує існування глибокого інтелектуального і духовного життя нашого повітового міста.
Література
1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р-256. – Оп. 2. – Спр. 8. – 2 арк.
2. Памятная книга Киевского учебного округа на 1913/1914 учебный год. – К., 1913. – Ч.1. – С. 36, 232.
3. ДАВО. – Ф. Р-522. – Оп. 1. – Спр. 150. – Арк. 1-1(зв.)
4. Ляшко, С. М. Щодо участі краєзнавців Вінниччини у роботі постійної комісії УАН-ВУАН для складання біографічного словника діячів України / С. М. Ляшко // Матеріали ХІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 533-536.
