Бадрак Л.С.
21 рік я працюю бібліотекарем в Іванівській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Моя професія надихнула мене зайнятися вивченням історії походження нашого села, звичаїв , традицій.
Іванів має багатовікову історію, але значну частину свого історичного шляху воно носило назву Янів. І лише у 1946 р. було перейменоване на с. Іванів. Однак стара назва збереглася й до сьогодні. Той самий Янів, що славився своїми ярмарками та веселими гамірливими базарами, умілими ремісниками і багатими дівчатами-нареченими, міцною горілкою та смачною ковбасою.
Перша датована згадка про село 1552 р. хоча є історичні матеріали про Янівське, Пиківське, Великокутищанське благочиня з 1363 р. Це дає підстави вважати, що наше село старше ще майже на 200 років.
Село Іванів знаходиться у місті злиття річок Сниводи і Південний Буг. На правому березі р. Південний Буг, в урочищі Острів, було знайдено залишки поселення чернігівської культури. Трохи нижче по течії річки знаходиться місцевість за назвою „Янівка”. Тут, за стародавньою легендою, в стародавні часи розміщувалося містечко, яке після татарських нападів перекочувало на лівий берег Південного Бугу. Завдяки вигідному географічному розміщенню село природно захищене річками і лісом, що давало змогу надійно захищатися від ворогів. Село розташоване на торговому шляху, Вінниця-Хмільник, що дало поштовх для різної ремісничо-підприємницької діяльності.
У 1578р. польський король Стефан Баторія в своїй грамоті надав Гнєвошу Стрижевському право „Основания города в имении его Янев Браславского воєводства”. Село отримало статус містечка, тут (своїм коштом і накладом) будувався дерев‘яний замок; також мали проводитися два рази на рік ярмарки на свято св. Миколая і трьох королів. Традиція проведення базарів у п’ятницю була протягом 400 років, і лише нещодавно місцева влада перенесла базари на суботу.
Містечко Янів належало до категорії приватних. Із 1545р. по 1646 рік замок мав п’ять власників, які його продавали, або програвали в карти. У 1647р. містечком заволоділи брати Микола і Крістіан Добровольські.
У першій половині ХVІІ ст. містечко було зруйноване татарами, оскільки на генеральній карті України складеним Біплана воно зображене як „новий град Іоанів”. У документах того часу також зустрічаємо назву Новий Янів.
Наприкінці 17 століття поміщикам Холоневським належало в м. Янів біля 300 селянських дворів, до 2000 кріпаків. Частина населення займалася ремеслом та дрібною торгівлею. Із того часу Янів стає резиденцією графів Холоневських та центром Яневського ключа, до володінь якого входили; Янівська Слобідка, Пеньківка, Гущинці, Байківка, Гулівці та Корделівка.
Засновником роду Холоневських був Петро Мишка. Рід якого на початку 14 століття отримав від польського короля Казимира село Холоневу на Волині, з тих пір нащадки стали носити прізвище Холоневських. Рід Холоневських володів цілим рядом почесних звань і титулів.
У 1732 році в м. Янів була збудована церква Св. Миколи. На кошти Соломії Холоневської у містечку був збудований монастир Бернандинів та костел непорочного зачаття Діви Марії. Одночасно разом із ними будувався новий замок, але уже з цегли. Сюди 1790 році завітав польський король Станіслав Август.
З другої половини 18 століття розпочався бурхливий торгово-ремісничий ріст містечка. 1794 року Янівський приход став православним і фундатор церкви Тимофій Богачук заслужив того, щоб його портрет був переданий на збереження в єпархіальний музей.
У 1802 році в містечку народився видатний польський поет та публіцист Стефан Вітвіцький. Він довгі роки дружив з Шопеном. Цікаво, що з 20 відомих пісень Шопена 10 написані на слова Вітвіцького. Помер Стефан у Римі в 45-річному віці.
У 1805-1817 роках Янів був місцем роботи друкарні, яка поряд із цивільними книжками таємно випускала і книги старообрядців, її організатором був київський купець Костянтин Количев.
З 1812 по 1830 роки в замку існувала типографія, де друкувалися книги переважно релігійного змісту – польські, католицькі.
У І половині 19 століття в містечку було два млини, пивоварний, цегельний, воскобійний, череп’яний медоварний заводи, фабрика по виробництву цукерок, а також парова винокурня. У маєтку виробляли різні будівельні матеріали з дерева.
Після скасування кріпацтва у 1861 році у містечку було поставлено пам’ятник царю Олександру ІІ. А в 1867 році відкрито церковну школу, де навчалося всього 20 хлопчиків.
6 червня 1897 року комітет Міністрів прийняв рішення, дати дозвіл на будівництво вузьколінійної залізниці від ст. Бердичів до міста Янів. Одна з ділянок проходила через землі графа, він дав згоду будувати залізницю тільки при умові, якщо нова станція буде носити його прізвище. Ця умова була виконана. До сьогодні станція в селі Іванів називається Холоневською. Рух на новій ділянці було відкрито 20 липня 1901 року.
На початку ХХ століття у місті Янів жило сім тисяч осіб. З них – 569 українців, 3080 євреїв та 396 поляків.
У передове господарство перетворився янівський фільварок графів Холоневських, для сільськогосподарських робіт. Тут використовували сівалки, жниварки, сніпков’язалки, культиватори і навіть паровик. Був придбаний графом і трактор американської фірми «Кейс».
Радянська влада у місті Янів була проголошена в січні 1918 року. Цей день перетворився у велике свято.
Графська родина не визнала Радянської влади, переодяглася в селянський одяг і втекла до Вінниці, а звідти за кордон.
У 1924 році було запроваджено обов’язкове навчання всіх дітей шкільного віку. У селі була створена дитяча колонія, яка знаходилася в маєтку графа Холоневського.
Відкрила свої двері сільська бібліотека, і починає виходити сільська газета «Голос села». У цьому ж році було організовано Буг – Янівську МТС, в якій нараховувалося 16 тракторів, до війни їх було вже 100 та 16 комбайнів. 5 січня 1930 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву».
Настав 1932 трагічний неврожайний рік для українського селянства. Тоді посівна компанія закінчилася на початку червня. Після збору врожаю розпочалася заготівельна компанія, під час якої забрали все зерно в населення. Протягом 1932-1933 років померли мільйони людей від голоду. Про масштаби голоду в Яневі можна судити з того факту, що в селі померло близько 40 чоловік мобілізаційного віку. Якщо стільки померло фізично здорових людей, то скільки ж тоді померло дітей, жінок та людей похилого віку?
У графському маєтку в 1934 році став працювати дитячий будинок імені О.Макаренка, де жили і навчалися 450 дітей.
Весною 1935 року розпочався масовий вступ селян Янева до колгоспу. Через рік пройшла через село нова залізниця Київ – Кам’янець - Подільський. Разом зі станцією працювало депо, яке мало в своєму користуванні 40 паровозів.
17 липня 1941 року місто Янів було захоплено німецькими військами. У перший день німцями було спалено всі будинки лісгоспу, розграбували магазини, склади, залізничну станцію. Було вбито і поранено багато людей. Почалася німецька окупація.
Особливу жорстокість було виявлено до євреїв, які проживали в селі. Вони були зігнані в конюшню, де їх тримали до кінця травня 1942 року. А з 30 травня і 1 червня 1942 року усіх євреїв розстріляли, до 1600 осіб знайшли свій спокій у братській могилі на краю села.
Значна кількість населення допомагала партизанам у боротьбі з окупантами. Яків Чернящук спалив паровоз, щоб німці не могли ним скористатися, був арештований, додому так і не повернувся.
У Чорному лісі, недалеко від села, діяв партизанський загін ім. Леніна. За допомогу партизанам було розстріляно сім’ю Крижанівських у кількості 6 чоловік. Уродженець м. Янів Свинар Панас Гнатович за бойові заслуги перед Батьківщиною, став Героєм Радянського Союзу.
10 березня 1944 року м. Янів було звільнено. Почалася відбудова народного господарства.
У 1953 році проживало 5664 особи, було 1452 жилих будинки, а 1958 р. був створений один великий колгосп ім. Свердлова. На місті МТС розпочала свою роботу автомобільна колона.
1963 рік дитячий будинок було реорганізовано у допоміжну школу-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. В цьому ж році розпочалося будівництво каменедробильного заводу.
Життя налагоджувалося, жити ставало краще, але в житті не все буває добре. У селі проживає 11 чоловік, що виконували свій інтернаціональний обов’язок у республіці Афганістан.
Коли я займалася підбіркою матеріалів про історію села,ближче познайомилася з жителями села – учасниками бойових дій в Афганістані. Мене зацікавила їхня доля, бойовий шлях під час виконання інтернаціонального обов’язку. Було прийняте рішення запросити 15 лютого, у День виведення військ з Афганістану, учасників даних подій в школу на зустріч з дітьми та учителями. Під час зустрічі ми дізналися багато невідомого про ті факти. Учасник бойових дій Завірюха В. розповів таку історію,що жили вони дружно, тому що по-іншому не можливо. За спиною у тебе повинен бути товариш, щоб у випадку засідки або нападу він міг віддати життя за тебе, так як і ти за нього. В одному з боїв загинув найкращий товариш Єшонов Олімжан Обітович, в честь нього був названий танк на їхньому пункті.
На запитання до Віктора, що було найважче? Він задумався і відповів: «…смерть друзів і листи, які їм приходили після смерті, то були найважчі хвилини у військовому житті».
Після цієї зустрічі виникло бажання самих учасників бойових дій та колективом школи проводити такі зустрічі щорічно, що й робиться до теперішнього часу.
Також я проводжу зустрічі з учасниками ВВ війни і колективом школи. На цих зустрічах діти та й молоді вчителі дізнаються більш детальні подробиці тих років. Наприклад, учасник бойових дій Плясецький Бернадій розповів про таке. Коли мене везли до Німеччини, я вистрибнув на ходу з потягу, що аж підметки повідпадали. А потім попав у Літинський табір військовополонених, де чекали свого смертного дня тисячі полонених. Я з двома полоненими утекли з табору, після цього деякий час лікувалися і переховувалися у моєї мами. Воював на І українському фронті 287 стрілкової дивізії. У нерівному бою біля річки Вісли у Чехословакії був важко поранений. Але вижив. У 23-річному віці став інвалідом.
Також про свої важкі бої нам розповів Галєта Степан Корнійович, який командував танковим зводом: «Сама жорстока битва, в якій я приймав участь, відбулись під Курськом. На моєму танку я перевозив 10 солдат, і коли після бою я виліз із танка, то від них лише побачив залишки розірваних тіл. Цей бій наніс мені глибокі душевні рани, які були сильніші, ніж моє поранення під Донецьком, після якого я залишився інвалідом. За це мене нагородили орденом Червоної зірки, яка в подальшому спасла мені життя.
В одному із боїв куля потрапила мені в Зірку, яка була причеплена на грудях і залишила мене живим, лише відбила кусок ордена. Цей орден я зберігаю і показую внукам та правнукам». У нашому селі проживає і неодноразово зустрічалася у бібліотеці з дітьми школи Старчевська Ганна Феодосівна – медсестра за професією, зв’язкова партизанського загону. Під час війни вона працювала медсестрою, допомагала партизанам ліками. А пізніше уже виконувала різні доручення, які ставили її в партизанському загоні; один такий випадок – потрібно було взяти «язика» і тільки офіцера. Вона запросила його на прогулянку, а хлопці з загону уже чекали в засідці. Завдання було виконано.
Мною були налагоджені зв’язки з отаманом Вінницького війська Запорізького козацьким полковником Льопко Василем Дмитровичем, осавулом Пілюхом Андрієм Івановичем. Вони були запрошені для зустрічі з дітьми і колективом школи. Під час зустрічі вони розповіли про історію Українського козацтва, про теперішнє його відродження.
Також неодноразово на День захисника Вітчизни мною були проведені зустрічі колективу школи з льотчиками військової частини, що розташована в м. Калинівка. Під час цієї зустрічі діти дізналися багато нового про службу в армії, про нашу авіацію, про літаки. Командир військової частини Бугром М.М. запросив нас у гості на аеродром. Нас там зустріли офіцери гарнізону. Двадцять дітей разом зі мною познайомилися з життям військовослужбовців, почастували вони нас солдатським обідом і запросили на концерт. Захопленню дітей не було меж.
Після усіх цих зустрічей у дітей з’явилося бажання бути хоч би трішки схожими на цих людей, з якими вони зустрічалися.
Що дало поштовх до створення в межах школи Козацької держави? Під час посвяти в козачата, ними була складена присяга, після цього вони були освячені священиком протоіеєм Георгієм. В честь цієї події було посаджено козачатами на території школи 3 кущі калини. Козацька держава діє в школі і по сьогоднішній день.
На базі бібліотеки проводяться щорічні зустрічі з письменниками рідного краю. Не одноразово зустрічалися з уродженцем нашого села письменником, сатириком Чорногузом О.Ф. З ним у нас склалися дружні стосунки. Він проживає в м. Києві, але коли приїжджає в село, завжди відвідує школу, бібліотеку, дарує свої нові твори.
Також ми зустрічалися з письменником Матущаком Констянтином, Гуцало Галиною, була проведена зустріч із заслуженим журналістом України Леонідом Миколайчиком, Головним редактором журналу «Червоний перець» Задояном Юрієм.
Мною у бібліотеці створений відділ народознавства. На полицях зібрані експонати, які показують традиції та звичаї нашого народу. Тут представлені: вишиті жіночі і чоловічі сорочки, які пошиті вручну з домотканого полотна, вік яких більше ста років. Вишиті фартухи, запаски, головний чоловічий убір папаха, пояс яким підпоясувалися хлопці. Жіночі старі хустки. Предмети народного вжитку: прядка, ночви дерев’яні, праска, рубель і різноманітний глиняний посуд, яким користувалися наші предки. Це дає змогу дітям ближче познайомитися з історією і звичаями свого народу.
У бібліотеці також є розділ нумізматики, де представлені старі і сучасні банкноти і монети, які були в обігу з 17 ст. і до нашого часу.
Моєю гордістю у бібліотеці є куточок «Чарівний світ української писанки», де представлено більше 100 писанок. Серед гостей, які відвідували мою бібліотеку, був голова комунальної власності Вінницької області Федоришин Василь, йому так сподобалися представлені писанки та інші експонати, що в знак вдячності, були виділені кошти на стелажі під експонати.
У бібліотеці оформлені постійно діючі виставки: Правового виховання., Про шкідливість куріння та алкоголю, Про шкідливість вживання наркотиків, Вибір професії., Нові надходження дитячої та юнацької книги, Літературні таланти рідного краю та ряд інших.
Проводжу сама і надаю допомогу в шкільних літературних та інших вечорах, для чого і пишу сценарії цих вечорів. Проводжу екскурсії для дітей 6-8 класів маєтком графа Холоневського, які приїжджають з м. Калинівка і сусідніх сіл. Було проведено ряд екскурсій для студентів Калинівського технологічного технікуму, які зацікавилися замком.
Зараз займаюсь дослідженням двох тем:
1). Пошуком бібліотеки графа Холоневського, в якій нараховувалося більше 10 тисяч книжок. Для цього працюю з архівними матеріалами, розіслала запити в організації, які можуть мати інформацію по даному питанню. Останні сліди бібліотеки встановлені мною у м. Жмеринка і Жмеринському районі.
2). Друга тема: це розстріл євреїв в нашому селі під час окупації. Я збираю свідчення очевидців, налагоджую зв’язки і займаюся пошуком інших нащадків, що залишилися після цих кривавих подій. Від Щац Михайла Яковича я довідалася про ті останні години, хвилини життя його рідних, знайомих, друзів. Він розповів мені такий факт: коли вели їх на розстріл, мама потягнула його під міст, де простояли у воді до ночі. Після цього їх сховали жителі села Марина Броварник, Трохим Липовий, а пізніше переправили їх до села Кривошої. Завдяки чому він із мамою залишилися живими. Я мала з ним особисту зустріч, що дало змогу отримати багато інформації про ті події. Також спілкувалася і листувалася з Дорф У.Д., який одним із перших визволяв своє с. Іванів, але рідних своїх не застав живими. Кожного року 30 травня на могилі розстріляних євреїв, збираються рідні, близькі та жителі села. В пам'ять цієї сумної події проводиться мітинг-реквієм з участю моєю та дітей школи-інтернату.
Тому дуже хочеться, щоб шкільна бібліотека одержувала більше цікавих книг, при читанні яких, душа відпочивала б. Тих книг, з яких учні могли мати ту інформацію, яка їх цікавитиме, котра їм необхідна і котру можна знайти тут, близько, у своїй шкільній бібліотеці. І сьогодні я, як шкільний бібліотекар, глибоко розумію власну відповідальність за престиж і соціальні наслідки своєї діяльності. Хочеться вірити в те, що прийде час, коли наші шкільні бібліотеки будуть забезпечені комп’ютерами, коли вони будуть мати широкі можливості, а діти зможуть швидко і якісно одержати певну інформацію.
Але я вважаю, що безпосередній контакт із книгою, коли ти тримаєш її в руках і бережно перегортаєш сторінку за сторінкою, потрібен буде завжди. Душа потребує такого спілкування і насолоди, яку можна одержати тільки тоді, коли сам читаєш книгу.
У наш нелегкий час, добре слово повинно повернути чуйність, доброзичливість, порядність. І тільки через книгу можна підійти до духовності.
Любов, краса та книга врятують світ!
