Цимбалюк П.І.
Тема “остарбайтерів” довгий час замовчувалася не лише в Україні, СРСР, але й в Німеччині та інших країнах, які були втягнуті у Другу світову війну. Колишні репатріанти, повернувшись на Батьківщину, жили в умовах приниження, підозр, були, без перебільшення, на узбіччі суспільства.
Лише після Горбачовської “перебудови”, об’єднання Німеччини, а надто здобуття Україною незалежності, про важку долю, примусово вивезених окупантами на рабську працю “східних робітників”, почали говорити в повний голос. Тих, хто пережив нечувану до цього експлуатацію в нацистському рабстві і повернувся до рідних домівок, перестали зневажати, змінилося ставлення в суспільстві до цієї категорії людей, перш за все на державному рівні. Сприяв цьому Закон України “Про жертви нацистських переслідувань”, прийнятий Верховною Радою України 23.03.2000 року № 1584-ІІІ (з подальшими змінами і доповненнями до нього), який сприяв відновленню історичної справедливості та дав можливість колишнім “остарбайтерам” відчути себе повноправними членами суспільства. Особливого значення набули компенсаційні виплати, які здійснили уряди ФРН і Австрії, а також німецькі промислові підприємства, на яких під час війни працювали “східні робітники”, громадські організації та громадяни ФРН.
Проблеми, пов’язані з долею “остарбайтерів”, в науковій літературі висвітлювалися недостатньо, хоча окремі матеріали відображалися у офіційних документах, історичній літературі, матеріалах наукових конференцій, збірниках, періодичній пресі. Фундаментальних досліджень, які б охоплювали, розкривали тему у масштабі всієї України, а також Вінниччини зокрема, не було. Тому книги кандидата історичних наук С.Д. Гальчака, які побачили світ впродовж останніх років, є досить цінними джерелами для дослідників, студентів, краєзнавців, всіх, хто цікавиться історією рідного краю, зокрема періоду Великої Вітчизняної війни та проблематикою “східних робітників” Поділля. Наукове та пізнавальне значення видань підсилюється тим, що у них вперше в Україні подається масштабне розкриття долі жертв нацизму, примусово вивезених до фашистської Німеччини. Особливість цих праць у тому, що доля “остарбайтерів” простежується крізь призму подільського регіону.
У монографії “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: Депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам” (Вінниця, 2004) автор започаткував висвітлення недостатньо раніше дослідженої теми. Видання здійснене за фінансової підтримки Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, рекомендоване до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України та Редакційно-видавничою радою Державного комітету архівів України. У чотирьох великих розділах розкрито джерельну базу, стан розробки теми в науковій літературі, початок і подальший період депортації населення нацистськими загарбниками, насильницьке використання праці подолян у мілітаристській економіці Німеччини та протидія подолян окупаційній адміністрації використанню трудових ресурсів з окупованої території краю. Книга проілюстрована світлинами, копіями з родинних альбомів, архівних документів (листівки, особисті картки “східних робітників”) та інші матеріали.
Книга автора “Украинские остарбайтеры Подольского региона” (Вінниця, 2009) складається з п’яти великих розділів. У даній книзі представлено значно більше матеріалів, ніж у попередній, крім того включено новий розділ “Проблемы, трудности, особенности репатриации”. Видання вміщує ілюстративний матеріал, а також великий список літератури, у тому числі іноземної (виданої в різних містах Німеччини, Республіки Польща, Лондоні, Парижі) та архівних джерел з провідних архівів Німеччини, Російської Федерації, Республіки Білорусь, України, окремих її регіонів, найбільше з Державного архіву Вінницької області. Особливістю цієї книги є те, що в ній досліджуються матеріали не лише по Вінницькій, але й по Хмельницькій області.
Особливо ж вагомою та пізнавальною є монографія науковця “На узбіччі суспільства” (Вінниця, 2009), яка, як і попередня, рекомендована до друку Вченою радою Кам’янець-Подільського національного університету ім. І.Огієнка та Центром дослідження історії Поділля інституту історії України НАН України і охоплює 60-літній період нашої історії. Видання відповідає всім канонам жанру, у якому вміщено передмову голови правління Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення” при Кабінеті Міністрів України І.Рушникова, вступ (з історії питання) та питання методології розробки теми в науковій літературі, нацистський геноцид на Поділлі, політику румунської окупаційної влади у Північній “Трансністрії”, про становище “східних робітників” з Поділля у Третьому рейху, опору подолян нацистським завойовникам, повернення подолян з поваленого рейху, їхнє нелегке “набуття Батьківщини” та життя в умовах незалежності української держави. Інтерес представляють висновки, де коротко підсумовуються наслідки і сучасна політика незалежної української держави та країн – репатріантів стосовно прав і свобод колишніх “остарбайтерів”, а також подолання протистояння і відчуження між двома країнами (Німеччиною і Україною), породженого війною, утвердженню між ними порозуміння, зміцнення добросусідства.
Досить об’ємним є список використаної літератури і джерел, яким оснащена монографія. Представляє неабиякий інтерес список публікацій різних років із газет і журналів, а також ілюстративний матеріал, вміщений на сторінках книги.
На презентації вищезазначених видань, що відбулася в ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва напередодні 65-ї річниці Дня Перемоги, присутні науковці-історики, представники влади, архівні, музейні працівники дали високу оцінку новим науковим друкам С.Д.Гальчака. Фахівці обласної наукової бібліотеки відмітили, що книги автора попередніх років, присвячені темі Великої Вітчизняної війни, зокрема долі “східних робітників”, не залежуються на полицях, вони запитувані користувачами бібліотеки, їх вивчають історики, краєзнавці, студентська, учнівська молодь. Видання, що розкривають проблему “остарбайтерів”, будуть цінними і незамінними для подальшого дослідження історії краю, численної кількості “білих плям”, забутих імен наших земляків, які пройшли страшне горнило фашистської неволі і заслуговують на повернення свого чесного імені та реабілітації в суспільстві як повноцінних громадян.
* * *
Непересічне значення у встановленні історичної правди має метод “усної історії”, особливо спогади очевидців тих чи інших подій у житті суспільства.
Варті уваги деякі фрагменти із спогадів уродженця с. Малинівка (колишнє с. Гута Літинська Літинського району) Євдокима Ставнійчука (на жаль, уже покійного), який зазнав чимало поневірянь у фашистській неволі. Народився він 1923 року, за станом здоров’я не був призваний до лав Червоної Армії. У березні 1942 року разом з іншими односельцями насильно вивезений до Німеччини, де в м. Ратиборі працював різноробочим у господаря на прізвище Курк. Той відзначався особливою жорстокістю не лише у ставленні до своїх рабів, але й до членів власної родини. Так, одного разу, за якусь провину, він у присутності сторонніх відшмагав батогом свого дорослого сина, який, до речі, уже служив в армії Вермахта. В листопаді 1943 року Євдокима відправили до виправного табору, що знаходився в м. Бляхамер-Гайдебрек. У січні 1943 року, згадує Євдоким Ставнійчук, він був переведений робітником посудо - фарфорової лавки Гуйченройда у м. Зельб Земля Баварія. З листопада 1943 до травня 1945 року працював на фабриці переробки деревини Шваба в м. Вайсенштадт Земля Баварія. Виснажливі умови праці, жорстоке поводження із робітниками, постійна туга за Батьківщиною, спонукали до втечі. Домовившись з однодумцями, Євдоким здійснив спробу втекти на Батьківщину, але їх піймали і повернули назад, створивши умови існування ще нестерпнішими. Не раз доводилося ходити “по лезу бритви”, ризикуючи власним життям. Одного разу наглядач вдарив Євдокима нагайкою, той, не стримавшись, наніс удар у відповідь. Розгніваний наглядач дістав пістолет і уже намірився його вбити. На щастя, майстер фабрики, який був свідком цього інциденту, став на захист робітника і таким чином врятував йому життя. З того часу непокірного юнака побоювалися навіть найжорстокіші наглядачі.
Визволили його та інших співвітчизників з фашистської неволі американські війська, яким бранці з поневолених країн надавали посильну допомогу у знищенні залишків фашистських військ.
Додому добиралися пішки, фактично через всю Європу, покидаючи по дорозі всі нехитрі пожитки, залишаючи лише найнеобхідніше. В цілому життя у нього склалося так, як і у більшості пересічних громадян СРСР. Проте, впродовж багатьох післявоєнних років, де б він не був – на Донбасі, на Вінниччині, у Західній Україні його систематично перевіряли співробітники НКВД як не благодійного.
Пригадується доля інших людей, які побували у фашистській неволі. Це – Ганна Ставнійчук, яка повернулася важко хворою на епілепсію. До народженого уже на Батьківщині сина Михайла назавжди закріпилося прізвисько “німець”. Пам’ятаю, як не один раз, ображений Мишко, з кулаками кидався захищати себе від інших дітей, які не упускали нагоди подрочитися з ним, називаючи цим ганебним на той час прізвиськом. Після закінчення Малинівської 8-річної школи, Мишко виїхав з села і лише зрідка приїжджав провідати хвору матір.
Залишився в спогадах ще один жахливий випадок. Ми з моєю мамою Антоніною Михайлівною йшли до траси, щоб сісти на автобус до смт Літин. Разом з нами поспішала уже згадана тьотя Ганя і вони з мамою мирно спілкувалися на різні теми сільського життя. Раптом та голосно зойкнула і впала на дорогу без свідомості, в страшних судорогах. Мама наказала мені відійти, а сама міцно підтримувала голову тьоті Гані, щоб та не отримала серйозної травми. Тривав цей приступ недовго, після цього жінка встала і пішла далі, сказавши, що такі приступи для неї стали уже звичними.
Чимало молоді було вивезено на примусові роботи із згаданого уже вище с. Малинівки. Та були й такі, яким вдалося різними хитрощами обманювати вербувальників і уникнути фашистської неволі. Це Фросина Гаврилюк, Олена Зелінська, яким їхня родичка і сусідка Антоніна Камінна змащувала ноги ядовитою травою, після якої ятрилися і довго не заживали рани. Тому фашисти, боячись зарази, не забрали цих дівчат на примусові роботи до Вермахту і їм вдалося залишитися на рідній землі, де вони прожили довге, хоч і нелегке життя.
Це лише окремі, але достовірні факти, періоду Великої Вітчизняної війни, записані з уст очевидців, яких, на жаль, з року в рік стає все менше. Тому варто використати найменшу нагоду, щоб зібрати ці спогади і зафіксувати їх на різних носіях інформації для нинішніх і прийдешніх поколінь, а також оприлюднювати їх в засобах масової інформації, на науково-практичних конференціях, презентаціях та інших зібраннях аби ніколи не повторилися страхіття воєнних лихоліть.
Література
1. Гальчак, С.Д. “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С.Д. Гальчак. – Вінниця : Книга-Вега : Віноблдрукарня, 2003. – 344 с. : іл.
2. Гальчак, С.Д. На узбіччі суспільства: доля українських “остарбайтерів” (Поділля, 1942-2007 рр.) / С.Д. Гальчак. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2009. – 768 с., 16 с. іл.
3. Гальчак, С.Д. Украинские остарбайтеры Подольского региона : (Вторая мировая война, послевоенный период) / С.Д. Гальчак. – Винница : Меркьюри-Подолье, 2009. – 544 с. : ил.
4. Янковська, О.В. До питання про долю українських репатріантів Великої Вітчизняної війни / О.В. Янковська // Сторінки воєнної історії України : зб. ст. / НАН України, Ін-т історії України. – К., 2005. – Вип. 9, ч. 3. – С. 319-324.
