Вікторія Куделя-Свйонтек
Усна історія здатна значно збагатити наше уявлення про минуле та про те, яким чином це минуле є присутнє у сьогоденні. [1, с. XVI] Вона дозволяє всебічно дослідити історію населеного пункту з перспективи життєвого досвіду його мешканців.
У процесі інтерв’ю дослідник отримує можливість торкнутись історії, написаної людськими переживаннями, індивідуальністю співрозмовника та почути від оповідача-свідка його оцінку історичних подій з перспективи прожитого життя. Італійський дослідник Алесандро Портеллі наголошує, що усну історію вирізняє той факт, що саме вона здатна оповісти нам з одного боку про історичні факти, а з другого – про їх значення, тобто не лише про те, що вчинила людина у минулому, а передусім про те, як вона оцінює свої вчинки сьогодні, а також яким чином її минуле вплинуло на її ідентичність, світогляд, погляди тощо. [2, с. 48]
Не можна не зауважити, що серед більшості „неантропологізуючих” істориків покутує переконання про нерепрезентативність людських спогадів як історичного джерела. Спростувати ці претензії дуже легко, якщо зрозуміти суть методу [3, c. 33].
На думку усних істориків, таке зауваження виникає з невірного розуміння терміну „усна історія ”, що сприяє недоцільному ототожненню його, як методу, з предметом історичного дослідження в цілому. Не дивлячись на амбіції перших усних істориків створити з методу окремий історіографічний напрямок, усна історія не стала самостійним „розділом ” у межах історичної науки. Адже це методика, яка може бути корисна у будь-якій гуманітарній науці. Кожному, хто хоч раз займався польовими усно-історичними дослідженнями, зрозуміло, що пошуки усних джерел – це діяльність, котра вказує на взаємозв’язок усіх галузей історичної науки, а не на відмінності між ними [4, c. 24].
Особливість усної історії полягає у тому, що вона змінює перспективу традиційного історичного бачення. Інакше кажучи, те, що раніше знаходилося на його периферії, постає в усній історії як основне питання. Таким чином, усне свідчення, призначене раніше для того, щоб виправдати або проілюструвати документарну розповідь, перетворюється на самостійне історичне джерело. Тим самим метод дозволяє почути „голос минулого ” , голос тих людей, які творили та переживали історію, спростувати або підтвердити ті чи інші інтерпретації минулого. Більше того він дає можливість розробити та застосувати на практиці нові підходи та техніки аналізу усного свідчення саме як історичного джерела.
Усноісторичне дослідження автобіографії дає можливість історикові зосередитися на індивідуальному досвіді, що, в свою чергу, пов’язане із певним соціокультурним середовищем, з яким вона себе ідентифікує. Розуміння індивідуальної біографії, вписаної у певний соціальний конструкт, дозволяє досліднику повніше зрозуміти й саму культуру, в межах якої це відбувається [5, с. 17].
Унікальність методу полягає ще й у тому, що дослідник не лише має можливість інтерпретувати інтерактивне джерело, але й особисто залучений у процес його створення. [5, с. 14] Таким чином, якість отриманого джерела залежить від рівня професійної підготовки дослідника. Адже зміст та характер наративу залежить від того, кому він адресований. У розмові зі свідком досліднику слід гармонійно поєднувати формальний характер розмови та створення приязної для бесіди атмосфери. Саме тому сучасна методична література приділяє максимум уваги фаховій підготовці усних істориків.
На сьогодні усна історія розвивається у двох паралельних напрямках. Перший очолюють науковці - представники різних дисциплін (антропологи, фольклористи, етнологи, соціологи, психологи, історики тощо). Інший – розвинувся поза університетськими мурами у середовищі дослідників-аматорів, які зацікавлені у пропагуванні історії свого регіону.
Професійні усні історики підходять до краєзнавчих досліджень в залежності від того, яку парадигму усноісторичних досліджень вони на даний час представляють. Загалом австралійський дослідник Алістер Томсон відокремив принаймні чотири такі парадигми, що виникають з еволюції самого метода збору свідчень, очікувань дослідників, мети проекту та пов’язаних із цим ролі дослідника та оповідача у процесі інтерв’ю, умов проведення проекту (обмежена у часі польова експедиція чи довготривале накопичення спогадів) [6]. Проте хронологічний поділ не виключає співіснування багатьох із них і сьогодні.
У перший період – час становлення усноісторичних досліджень – датований 1940-1960 рр. йшлося лише про новий засіб поширення традиційної джерельної бази. Усна історія розглядалась як нова галузь історіографії. Створюючи джерело нової генерації історик ретельно готував анкету, опрацьовуючи наперед можливі сценарії майбутнього інтерв’ю. Основною метою дослідження було – зібрати якомога детальніші описи важливих історичних подій. На той час „не прозорість” особи дослідника, роль оповідача та проблема авторства таким чином зібраних спогадів ігнорувались у теоретичних студіях.
Виникнення другої парадигми пов’язане зі стрімким розвитком методу та його поширення серед представників різних гуманітарних наук, що відбувався у 1960-1970 рр. Нове покоління усних істориків надало методу іншого сенсу. Англійський історик Пол Томпсон пише перший підручник з усної історії [7], у якому наголошує, що належить надати голос маргіналізованим офіційною історичною наукою групам (расовим та етнічним меншинам, жінкам, робітникам тощо). Саме у цей період зростає кількість краєзнавчих проектів, до яких західні науковці залучають місцевих дослідників, що у свою чергу зумовило зріст методичної літератури призначеної для широко читацького кола [6, c. 9-13].
Третя трансформація стосувалась зміни підходу до об’єктивності усноісторичних досліджень. У 1980 рр. в науку прийшла генерація усних істориків, що здобула у цьому напрямку фахову освіту, тому у полі їх наукових зацікавлень знайшовсь саме теоретичний аспект досліджень. Ключовими стали питання про ролі, які відіграють учасники інтерв’ю, акустична складова наративу та час, який віддзеркалює отримане свідчення.
Портсмодернізм привніс у усну історію зацікавленість пошуком значень, які надають оповідачі своїм спогадам. Отримане джерело є продуктом осмислення людиною свого історичного досвіду, створеним під час розмови з дослідником у даний час і в залежності від того, у який період життя оповідача його записано, такий зміст у нього заклав автор, керований дослідником [5, c. 11].
На сьогоднішній день відбувається цифровий переворот в усній історії. На думку американського дослідника Майкла Фріша, сучасні технології оцифровування звуку нарешті потіснять складні техніки траскрибування та повернуть усній історії її „усність ” [8]. Цифрові архівні програми та звукові пошукові системи вже широко використовуються для обробки та презентації результатів досліджень у США та декількох країнах західної Європи.
Дві останні парадигми, як і перша, не приділяють більшої уваги краєзнавчим студіям, вбачаючи у історії регіону лише один з елементів їх основного дослідження. При цьому слід зазначити, що цей основний елемент для кожної парадигми буде іншим (дослідження переломного історичного моменту для перших, аналіз етичних питань пов’язаних із перебігом інтерв’ю та подальшим використанням отриманих свідчень для третіх та збереження усного характеру наративу для останніх). Лише представники другої передигми, бажаючи відтворити альтернативну до офіційного дискурсу пам’ять про минуле, зацікавлені у вивченні регіональної історії. Для представників цієї групи ключовим є питання про винятковість локального історичного досвіду, його відмінність від колективної пам’яті даного суспільства. Основна мета таких досліджень – вказати на багатогранність суспільної пам’яті у її індивідуальних проявах.
Праця шкільних вчителів, бібліотекарів-краєзнавців, істориків-аматорів, що зацікавлені у дослідженні минулого своєї малої батьківщини має подібні цілі, проте носить менш формальний (професійний) характер. Більш професійного природи проект набуває лише в умовах співпраці з професійними усними істориками. Слід зазначити, що аматорські усні історики намагаються передусім охопити якомога більшу кількість свідків, при цьому не завжди їх цікавить методологічна сторона дослідження. Особливо це стосується подальшого використання отриманих свідчень. На цьому етапі роботи, власне кажучи, розходяться дороги фахівців та аматорів.
Оскільки метод усної історії, на перший погляд, не вимагає від дослідника фахової підготовки та нагадує звичайну розмову, більшість початківців утверджується у переконанні вірності своїх досліджень. Однак така довільність інтерпретації призводить до значних семантичних втрат кінцевого продукту, спричинених неправильною інтерпретацією, спрощенням друкованих транскриптів та упущенням деталей (недоцільних на думку упорядників).
Наталя Сурєва, спираючись на особистий досвід роботи, також відмічає співіснування двох методів транскрипції спогадів: науково-критичний та науково-популярний, кожен з яких призначений для видань відповідного типу [9, c. 10]. У виданнях спогадів науковим методом емоційне забарвлення мови передається за допомогою опрацьованої американськими дослідниками системи розділових знаків [10]. При цьому слід пам’ятати, що транскрипція є як переклад: полегшує роботу, але нічого не варта без оригіналу. Тобто опублікована транскрипція (навіть дуже якісна) без прикладеного до публікації запису інтерв’ю не дасть фахівцеві можливості повноцінно використати опубліковане джерело. Саме тому слід інвестувати у наукові видання в синхронній формі (транскрипція плюс „необроблений” аудіо запис).
Науково-популярна транскрипція призначена, перш за все, для сприйняття широкої громадськості, зацікавленої у глибшому пізнанні рідної історії. Цей метод письмової передачі даних також передбачає використання знаків пунктуації для позначення емоційної забарвленості відповідей оповідача, проте не є обов’язковою транскрипція запитань інтерв’юера. Опускаються всі елементи усного мовлення, що не несуть інформаційного навантаження (обмовки, вигуки, повтори) [9, c. 10-11]. Це дещо полегшує сприйняття тексту.
Важко погодитись із дослідницею, що науково-популярні публікації усних свідчень можуть використовуватися і дослідниками, оскільки вони не набагато менш інформативні від наукових. На мою думку, зібрані спогади опубліковані у формі квазімогнологу, подібного до учнівських творів на тему „Що я робив влітку”, ні в якому разі не можуть використовуватись усними істориками (або тими, хто переконаний, що його методом роботи є усна історія). Лише публікації, в яких текст спогадів є максимально наближеним до усного мовлення, тобто збережені усі граматичні помилки та повтори наратора і дослідника, зазначено місця вживання пауз та лайливих слів, є достатньо інформативним для фахівця. Більш того, заперечення присутності (участі) усного історика у процесі створення джерела суперечить самій ідеї усної історії. Невільне співавторство, яке має місце у процесі створення нового історичного джерела не тільки позначається на його змісті та якості, а є вирішальним для них. Без дослідника не було б розмови, а значить не було б джерела, яке створив оповідач адресуючи його саме цьому конкретному дослідникові. Моя власна практика доводить, що в залежності від статі дослідника, його віку, соціального статусу, світогляду, переконань той самий наратор зовсім інакше конструює оповідь про історію свого життя. Саме тому, бажаючи полегшити сприйняття тексту слід пам’ятати до якого ступеня дослідник має право втручатися у спільно створене історичне джерело.
Професійні усні історики, незалежно від парадигми, яку представляють, досить часто стикаються з проблемами добору свідків, відсутністю бажання приймати участь у проекті та скорочення особистої дистанції під час інтерв’ю. Це зауваження, безумовно, не стосується дослідників, що самі є частиною свого поля. Цей тип усного історика балансує поміж професійними аспектами своєї наукової діяльності та „голосом коріння”.
У цьому аспекті реалізації проекту слід віддати належне праці краєзнавців. Адже місцевий дослідник через ідентифікацію з оповідачами, по-перше, здатен скоротити особисту дистанцію між співрозмовниками і тим самим досягти більш насиченого та змістовного наративу, що вкрай важко вчинити „чужинцеві” під час польових усноісторичних досліджень. По-друге, виступаючи у ролі „голосу групи ” він, як правило, намагається детальніше опрацювати та підкреслити у публікованій транскрипції суттєві для дослідженої спільноти елементи її минулого. По-третє, місцевий краєзнавець майже не відчуває недобору потенційних оповідачів, оскільки, зазвичай, має достатню кількість контактів у досліджуваному середовищі. Таким чином, очевидним стає внесок, що обопільна згода на співпрацю та бажання вчитися один від одного можуть стати вирішальними для проведення справді якісних, цікавих та потрібних сучасному суспільству досліджень з історії рідного краю.
Американський дослідник Роналд Гріл підкреслює, що сучасна усна історія повинна бути засобом творення більш свідомої історії, котра залучає учасників подій у процес конструювання їх власного минулого (їх особистих історій) [1, с. XVI]. Тому саме об’єднання зусиль, націлених на збереження та переказ індивідуального історичного досвіду, могло б значно покращити якість досліджень обох напрямів. Професійні дослідники отримали б змогу переказати свій досвід адептам та піднести таким чином якість краєзнавчих досліджень на місцях. Ентузіасти локальної історії, шліфуючи метод, могли б значно глибше та цікавіше реалізувати поставлену мету. У перспективі цінним є опрацювання методичного посібника з усної історії для загальної читацької аудиторії або переклад на українську популярних західноєвропейських, американських чи польських довідників.
Література
1. R. J. Grele, Envelops of Sound: The Arts of Oral History, Chicago 1991.
2. A. Portelli, The Death of Luigi Trastulli, and Other Stories. Form and Meaning in Oral History, New York 1991.
3. А. Портелли, Особенности устной истории [в:] Хрестоматия по устной истории, ред. М. В. Лоскутовой, Санкт-Петербург 2003.
4. G. E. Evans, The Days That We Have Seen, London 1975.
5. О. Кісь, Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади //Україна модерна. – 2007. – № 11. – С. 7-21.
6. A. Thomson, Four Paradigm Transformations in Oral History, “The Oral history Review”, 2007, vol. 34, № 1, p. 49-71.
7. P. Thompson, The Voice of the Past, Oxsford 1978.
8. M. Frish, Towards and Post-Documentary Sensibility: Theoretical and Political Implications of New Information Thechnologies in Oral History [в:] The Oral History Reader, ed. R. Perks, A. Thompson, London-New-York 2006, p. 102-114.
9. Н. Сурєва, Правила видання джерел усної історії (проект), Запоріжжя 2005.
10. G. Jefferson, On Stepwise Transition from Talk about a Trouble to Inappropriately next-positoned mettrs [в:] Structures of Social Action, ed. J.M. Atkinson, J. Heritage, Cambrige 1984.
