Дровозюк С.І.
Однією з характерних ознак сучасної історичної науки є посилення людинознавчих тенденцій, які стають все помітнішими у краєзнавчих студіях. Історики наголошують, що антропоцентризм має стати домінантою краєзнавчих досліджень[1]. Саме підходи, пов’язані з історією повсякденності, соціальною психологією, дослідженням емоцій та поведінки значно збільшують соціально-інформаційні можливості краєзнавства[2]. У цьому контексті набуває важливого значення вивчення досвіду краєзнавства 20-х рр. ХХ ст.
Для об’єктивної характеристики краєзнавства 20-х рр. ХХ ст. необхідно враховувати суспільно-політичні умови, в яких воно функціонувало. Українське краєзнавство мало унікальні здобутки, що базувалися на власних традиціях та досягненнях європейської соціологічної думки. Були визначені завдання, які виводили історичну науку в її народознавчих і краєзнавчих аспектах на передові рубежі гуманітарного знання[3]. Однак більшовицький режим взяв курс на підпорядкування краєзнавства своїм політичним завданням. Замість дослідження побуту, світогляду і творчості народу більшовицький ідеологічний центр вимагав вивчення діяльності сільрад, комсомолу, кооперації тощо[4]. «Старому» краєзнавству, в якому домінувала історико - етнографічна традиція, протиставлялося «виробниче краєзнавство» у його прикладному значенні. Вважалося, що традиційні краєзнавчі матеріали не відповідають сучасним завданням, бо вони «мало торкаються розвитку виробничих сил республіки та соціальної революції взагалі»[5].
Натомість українські дослідники, які сформувалися на традиціях народознавства, пропонували значно ширше бачення краєзнавства, що передбачало дослідження усіх сторін людського життя. Етнограф В.Петров був упевнений, що не варто обмежуватись архівними і офіційними матеріалами (інструкціями, протоколами тощо), а необхідно доповнити їх автобіографіями, спогадами, записами промов на засіданнях сільради. Ці матеріали, на думку етнографа, дадуть можливість «списати живих людей» мовою «живих розмов». В.Петров писав: «Виучуючи соціяльно-економічні процеси, треба на увазі мати не тільки методу цифр та підрахунків, але й факт, слово, людину… Частушка скаже іноді значно більше од загальних протокольних слів з їх загальним значінням». Людину у краєзнавчих дослідах він бачив «в реальній комплексній зв’язаності» з природою та економікою[6].
Духовно-культурні трансформації посіли вагоме місце у схемі краєзнавчих дослідів, яку накреслив головний редактор журналу «Краєзнавство» М.Криворотченко. Поряд із дослідженням виробничих відносин М.Криворотченко поставив питання про «вивчення змін, що внесла війна й революція у світогляд населення та його побут». Ці сторони життя він розглядав як «живий матеріал». Характеризуючи джерельну базу дослідження, М.Криворотченко звернув увагу на «рядове приватне листування», що показує, «як відбивався весь ревпроцес у масовій психіці, як з часом мінявся масовий світогляд». Для визначення рівня свідомості мас в той час він пропонував використати такі характеристики: ставлення населення до подій; організація товариств, спілок, партій; біографії лідерів і провідних груп. На його думку ці матеріали дають можливість вивчити пристосування певних суспільних верств до вимог життя, «шукання шляхів до оборони класових і групових інтересів». М.Криворотченко вважав, що матеріал, який висвітлює політичні процеси та соціально-економічні перетворення на місцевому рівні, має своєрідне забарвлення, і тільки цим місцевим колоритом дає плоть і кров загальним схемам[7].
Людський аспект простежується також у формулі, яку вивів дослідник духовної культури України А.П.Ковалівський. У ній виділяється три складових: економічна, соціальна та ідеологічна. Останню вчений розумів як дослідження психіки людини в історичному контексті[8].
Людський зміст історії помітний також у програмі дослідів Н.Дмитрука, який на перший план поставив «духовну боротьбу нового побуту із старим». Надаючи важливого значення спогадам і переказам про минуле, він підкреслив, що досліднику потрібні не «казкові», не «фантастичні», а «реалістичні» оповідання і перекази про революцію, бо «учасники подій часто люблять удавати із себе героїв і оповідати небилиці». При цьому перекази необхідно порівнювати з перевіреним фактичним матеріалом про ті події. Творче кредо Н.Дмитрука – «ловити момент, пильно стежити за всіма проявами людського життя», намагатися «знайти ґенезу (походження) цих фактів та явищ». Розглядаючи події крізь призму суспільної свідомості, він поставив перед дослідниками низку актуальних питань: «Як ставилося населення (окремі верстви) до революції, як висловлювалися з цього приводу»; «Як селяни йшли в петлюрівці»; як дивилося населення на більшовиків і як ставилося до них; як заможне населення ставилося до комнезаму та ін.[9]. З людинознавчої точки зору актуальною є його програма дослідження «чудес» – масового релігійного руху 20-х рр., що розпочався на Поділлі і поширився на значну частину Правобережжя[10].
До історичних джерел, що мають значний людський потенціал, звернувся П.Сапухин. Досить актуальним у контексті «усної історії» є його заклик вдатися до «розпитування старожилів», «звернутися до живих учасників подій». Водночас П.Сапухин критично ставився до цього історичного джерела, тому радив бути обережним, оскільки спогади учасників можуть містити «накип небажаного суб’єктивізму й романтичної закоханості»[11].
Таким чином, у 20-х рр. ХХ ст. наукове краєзнавство розвивалося на засадах системного, комплексного підходу. Хоча під тиском більшовицького режиму краєзнавці змушені були розглядати суспільні процеси крізь призму «досягнень жовтня», вони прагнули збагнути глибинний зміст духовно-культурних трансформацій. Їхні праці містять людинознавчі аспекти, співзвучні з антропологічно орієнтованою історією в її сучасному трактуванні. Про це свідчить інтерес краєзнавців до історичних джерел особового походження, які розкривають динаміку суспільної свідомості. Здобутки краєзнавства 20-х рр. ХХ ст. є цікавими для пошуку шляхів та засобів конкретно-історичної реконструкції «живої» історичної людини. Водночас досвід 20-х рр. свідчить, що політико-адміністративне втручання може загальмувати розвиток краєзнавства, спотворити його зміст, призупинити рух до історичної правди, чим завдати істотної шкоди історичній науці.
Література
1. Реєнт, О. Перечитуючи написане / О.Реєнт. – К., 2005. – С.190.
2. Верменич, Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні / Я.В. Верменич. – К., 2003.– С. 366-367.
3. Грушевський, М. Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання / М. Грушевський // Україна. – 1925. – Кн.5.–С.9–12.
4. Методические письма. Письмо 2-е. – М. : Работник поросвещения, 1924. – (Науч.-пед. секция ГУСа)
5. Буценко, А. Наші завдання в справі краєзнавства / А. Буценко // Селянська правда. –1925. – 31 трав.
6. Петров, В. Місце фольклору в краєзнавстві / В. Петров. – К., 1926. – С.2,4.
7. Криворотченко, М. До жовтневих роковин / М. Криворотченко // Краєзнавство. – 1927. – № 2. – С.2–4.
8. Малиновська, Н.М. Наукова діяльність А.П.Ковалівського та проблеми історії духовної культури України / Н.М. Малиновська // Вісн. Харків. держ. акад. культури : зб. наук. праць. – Х., 2002. – С. 26.
9. Дмитрук, Н. Збираймо матеріяли про революцію / Н.Дмитрук // Селянський будинок. – 1927. – №7/8. – С.20-29.
10. Дмитрук, Н. Про чудеса на Україні року 1923-го / Н.Дмитрук // Етнографіч. вісн. – 1925. – Кн.1. – С.50–61.
11. Сапухин, П. Дослідження місцевих ревподій сільською школою : (до 25-х роковин нашої першої революції) // Радянська освіта. – 1930.– №11/12. – С.7-8.
