Володимир Петренко
Головними виконавцями продовольчих реквізицій у селах України були сформовані більшовицькою номенклатурою багаточисленні бригади, які безпосередньо реалізовували злочин, відбираючи до останку продукти харчування в селянських оселях.
Ще наприкінці 1928 р. більшовицька влада ініціювала повернення до практики виконання надмірних хлібозаготівельних планів залучення до вилучення продовольства місцевих робітничих бригад. У 1929 р. їм уже заборонялося залишати українські села без дозволу райпарткомів – до цілковитого виконання планів заготівель.
Діяльність так званих „буксирних” бригад набула масового характеру з початком суцільної колективізації. Особовий склад цих бригад, які влада змусила брати на „буксир” – грабувати селянство, організовувався з багатьох прошарків населення. Окрім партійних уповноважених та робітників місцевих підприємств, велику надію в реалізації штурмових планів влада покладала на „двадцятип’ятитисячників від станка”: робітників промисловості, яких більшовики всіляко заохочували „пролетаризувати дрібнобуржуазне селянство”. Саме вони стали активними учасниками не лише будівництва колгоспного ладу, але й масового розкуркулення, експропріації власності та вилучення продовольства у селянства.
Згідно з рішенням листопадового 1929 р. пленуму ЦК ВКП(б), набір робітників у села розпочався одразу ж, і цю кампанію мали в основному завершити у січні 1930 р. 50 % робітників повинні були становити члени партії більшовиків, 20 % – комсомольці.1
В Україні планувалося завербувати 7 500 робітників, з них до 2 000 осіб для роботи за межами республіки.2 Але процес вербування розпочався занадто повільно, робітники знали ситуацію в українському селі і не поспішали підставляти свої голови під селянські кулі. У зв’язку з цим, 18 грудня 1929 р. до всіх окружкомів КП(б)У надійшла таємна директива ЦК ВКП(б) за підписом Л. Кагановича (відповідав у ЦК за аграрний сектор), у ній відзначалося: „При підборі партійців і комсомольців, у разі необхідності, має бути задіяна мобілізація. Робітники направляються для відповідальної роботи в колгоспних об’єднаннях у якості голів, або їх заступників, членів правлінь... Вербування на підприємствах, проходження спеціальних короткотермінових курсів повинні бути завершені до 1 лютого, з тим, щоб робітники були у колгоспах до весняної посівної кампанії...”.3
Таким чином, класовий антагонізм у більшовицькій державі продовжувався, тоталітарна влада змусила робітничий клас „мобілізацією” взяти участь у руйнації одноосібних селянських господарств, примусових продовольчих кампаніях і, як підтвердять архівні джерела, „двадцятип’ятитисячники” також внесуть свою злочинну лепту в трагедію українського селянства.
Для заохочення робітників, РНК СРСР прийняла 29 грудня 1929 р. постанову „Про пільги робітникам-добровольцям, які від’їжджають на роботу в колгоспи”. Постановою визначалися такі пільги: відпустка із збереженням зарплати на час проходження курсів; безплатний проїзд і провезення багажу робітникам та членам їх сімей; оплата добових у розмірі середньої зарплати на підприємстві; гарантування заробітної плати в колгоспах та доплата підприємствами, де раніше працювали; збереження попереднього місця роботи; отримання без черги житла від місцевої ради для сім’ї; збереження попереднього житла без зміни площі; отримання соціального страхування на випадок втрати працездатності; фінансова допомога при приїзді на місце роботи; пенсії для сім’ї у разі втрати годувальника; безконкурсне зарахування дітей до навчальних закладів із наданням стипендії. 4
Мобілізація робітників у рахунок „7 500” проводилася у 40 містах України. На Поділлі – у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Могилів-Подільському, Проскурові, Тульчині, Умані.5 Проте відомості про „7 500” мобілізованих робітників для проведення „революції згори” в українських селах не остаточні. Наприклад, у Тульчинській окрузі було завербовано владою 76 осіб (планувалося 48 чол.).6 Всього, лише впродовж одного року (з грудня 1929 р. по грудень 1930 р.), більшовицькою владою було мобілізовано в Україні 9 500 робітників.7, з них 69,9 % – члени ВКП(б), 8,6 % – комсомольці.8
Відправляючи їх в села, секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич наголошував: „Ви повинні приступити до виконання своїх обов’язків із почуттям суворої партійної відповідальності. Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте як більшовики, гідні т. Сталіна. Бийте куркульську посіпаку, де б він не підняв голову. Це війна – або ми їх, або вони нас. Останній залишок капіталістичного сільського господарства треба знищити... Ваше завдання – добути зерно будь-якою ціною, де б воно не було заховане: в печах, під ліжком, на задніх дворах... Не бійтеся застосовувати крайніх заходів, партія цілковито підтримує вас. Це боротьба не на життя, а на смерть: краще зробити забагато, аніж недостатньо”.9
І вже на початку 1930 р. ці бригади заявили про себе в подільських селах. Так, у Могилів-Подільському районі діяла бригада під керівництвом бригадира Брюшкевича, яка відібрала у сім’ї Т. Черненка 50 пудів зерна, при плановому завданні 20 пудів; у Г. Копецького вилучили останніх 4 пуди кукурудзи; бригадою були проведені обшуки і в 7-ми бідняцьких господарствах, де описали майно: подушки, пряжу, рядна, кожухи, хустки. Вилучені речі валялися на підлозі у багнюці, а члени бригади топталися на них на очах у селян.10
У Тростянецькому районі для виконання плану хлібозаготівлі та збору посівного насіння в лютому 1930 р. були сформовані „спеціальні бригади” по 20-25 чол. у кожному селі. До їх складу, крім сільського активу, ввійшли 48 робітників та 28 комуністів району. Після вилучення хліба та „рішучого наступу на куркуля членами бригад”, як зазначено в документі, „вся біднота та середняк пішли до СОЗу”.11
Про збільшення кількості бригад на Поділлі йдеться у довідці № 19 інформаційного сектору ЦК КП(б)У „Про хлібозаготівлі у жовтні 1930 р.”. Інформсектор повідомляв: „Хлібозаготівлі за жовтень місяць характеризуються значним зрушенням. У Тульчинському районі ухвалені зустрічні збільшені плани... Щоб посилити хлібозаготівлі, на допомогу колгоспам та одноосібникам направляються цілі бригади (Вінницький, Проскурівський райони). Тепер практикують метод надсилання бригад із тих сіл, які вже виконали хлібозаготівельні плани, до сіл, що відстають. У Летичівському районі партактивом ухвалено рішення організувати червону валку і вивозити хліб з глибинних пунктів...”.12
Отже, у 1929-1930 рр. більшовицька влада активізувала діяльність бригад в українських селах, наділивши їх безмежною повнотою влади при проведенні надмірних хлібозаготівель. Бригади, які за трактуванням партійної номенклатури, брали відстаючих на „громадський буксир”, отримали назву „буксирних” бригад. Саме вони стали основними виконавцями вилучення до останку продуктів харчування у селянства. До їх складу на перших порах входили: уповноважені партійно-радянських структур; робітники-„двадцятип’ятитисячники”; слухачі партійних освітніх закладів; члени ЛКСМУ; сільський актив. Більшість з них були членами більшовицької партії та ЛКСМУ і при проведенні реквізицій мали зброю.
У 1930 р., до вже зазначених категорій виконавців, влада долучила і змусила брати участь: жінок – робітниць елеваторів „Союзхліб”,13 сільську інтелігенцію, зокрема вчителів (більшість брали пасивну участь в продовольчих акціях),14 демобілізованих червоноармійців (на Поділлі 1 500 чол.).15
Антиукраїнське більшовицьке керівництво задіяло всі наявні сили і заходи проти селянства, навіть дитячі піонерські організації. Так, у плані роботи Жмеринського райпарткому за жовтень 1930 р. відзначалося: „На підприємствах, установах, та військових частинах проводяться загальні збори робітників, службовців, червоноармійців разом із комсомольськими і піонерськими організаціями з питаннями як проводиться допомога селу... 22 жовтня по школах проводяться загальні збори піонерських організацій про участь дітей у хлібозаготівлях, колективізації, розповсюдженні позик... На них утворили дитячі бригади для своєчасного виконання біжучих політично-господарських кампаній... По всіх селах школи організовують демонстрації учнів із гаслами до батьків про здачу хліба”.16
Більшовицька ідеологія наскрізь пронизала суспільство (ось де взялися „Павлики Морозови”), змусивши дітей стати інформаторами та виконавцями своїх злочинних планів. Тому, нічого дивуватися, що буквально через декілька років більшовицька країна перетвориться на „країну донощиків”, а виконавці вже Великого терору (масових розстрілів 1937-1938 рр.) будуть просити збільшити ліміт на кількість розстріляних.
У 1931 р. активність „буксирних” бригад лише посилилася. У матеріалах колишнього партархіву Вінницької області, документах райпарткомів (підпорядковувалися ЦК КП(б)У до утворення області) відклалася інформація про організацію владою у кожному селі штабів, які координували дії „буксирних” бригад.17 Причому, в деяких селах було по кілька штабів і бригад: одні грабували продовольство, інші – „здійснювали мобілізацію коштів”.18
Методи роботи більшовицьких штабів та бригад впродовж 1931-1932 рр. були вкрай жорстокими. У листах (березень 1931 р.) до редакції „Радянське село” селяни Жмеринського району писали: „Чи знаєте Ви, що робиться у нас в селі Людавці? Щоденно руйнуються хати, клуні, шопи за несплату хлібозаготівлі, м’ясозаготівлі, сільгоспподатку, самообкладання, облігацій та різних штрафів… Тягнуть останню корову і порося, це такий ленінський призив до колгоспу... А колгоспи вимагають робочих, які ламають будівлі й возять на купу, таких будівель доходить до сотні. Жінки голосять і кажуть: „Торік куркулів виганяли із хат, а тепер взялися за всіх селян...”.19
У інформаційному листі Гайсинського райпарткому до ЦК КП(б)У від 6 березня 1931 р. йшлося про те, що в селі Бубнівка членом партії, 25-тисячником Гомельдіновим поранено пострілами з нагану двох селян-колгоспників. У селах Грузьке та Митків „величезну роль” відіграли міжселищні „буксирні” колгоспівські бригади, кількістю 428 осіб (52 бригади); у с. Кисляк „буксирна” бригада колгоспників с. Карбівки у складі 20 осіб за три дні заготовила 2 500 пудів зерна; у с. Зятківці „буксирна” бригада колгоспників с. Краснопілка, Семирічка, Грузьке у кількості 40 чол. за 5 днів заготовили 5 000 пудів хліба; в с. Карбівка діяла „буксирна” бригада КСМ технікуму механізації; у с. Гнатівка „буксирна” бригада робітників цукроварні, в с. Кузьминці бригада держустанов.20
Таким чином, у 1931 р. кількість різноманітних „буксирних” бригад зросла: влада формувала окремі бригади з комсомольців, студентів технікумів, державних установ. Проте найбільш вражаючим фактором стала організація більшовиками „буксирних” бригад з колгоспників, які направлялися в сусідні села для вилучення продовольства також у колгоспників. Руками самих селян влада душила селянство в цілому, приховати від голодних „своїх” продовольство було практично неможливо.
Тотальне вилучення продуктів з кожним днем тільки наростало. Навіть, у дні жнив обшуки в селянських оселях не припинялися. Так, у селі Чортория Іллінецького району в серпні 1931 р. члени бригади, що збирали гроші на тракторобудування, „ходили по хатах”, забирали майно, виловлювали курей, стріляли по собаках. А коли розповсюджували позику, застосовували фізичний вплив на селян арештами, саджанням у погріб, стусанами під бік, у нічний час влазили до селян через вікна. „Буксирники” пояснювали свої нічні візити тим, що селяни вдень у полі.21
Свавілля і жах запанували в українських селах. Ситуація ще більше погіршилася, коли у селян відібрали корів. Налякані, розуміючи приреченість на голодну смерть, матері разом з дітьми піднімали відчайдушний крик, на який збігалися сусіди. Гуртом намагались відстояти свою годувальницю – останню надію на порятунок. У селі Забужжя Брацлавського району Бондарчук М., Бідняк К. разом з дітьми кричали, плакали, звертались до інших селян зі словами „спасайте, нас граблять”. В Іщук Г., біднячки, вдови з чотирма дітьми, під час вилучення у двір вибігли діти і почали кричати. Виконавець ударив дитину в груди, від удару „полилася з рота кров”.22
У чому був порятунок для селянства у цей фатальний 1931 р.? Можливістю втекти, але з великою сім’єю і без коштів далеко не доїдеш. Супротивом владі? Так, опір селян тривав, але він був локальним і в основному мав характер терористичних актів, підпалів, жіночих „волинок” тощо. Найстійкіші і сміливіші вже були розстріляні, інші – перебували на „соловках” та по тюрмах. Отож фізично протистояти озброєним виконавцям злочину було практично нікому і неможливо.
Залишалася ще надія на порятунок приховуванням продовольства від реквізиторів. В інформаційному листі Тульчинського райпарткому до ЦК КП(б)У від 12 жовтня 1931 р. йдеться про схованки, а також про формування ще й районних „буксирних” бригад, зокрема: „Методи роботи по хлібозаготівлям такі: у кожному селі є уповноважений по хлібозаготівлі, організовуються районні буксирні бригади з колгоспників, членів КНС та партії, відряджених з району. Кількісний склад бригад 160 чол., на село відправлено третю буксирну бригаду терміном на 24 дні. Ведеться підготовка до формування четвертої районної бригади для заміни цієї, що зараз працює... Заготівля проводиться за рахунок знайденого хліба у подвійних потолках, замурованого в стінах, захованого в землі...”.23
Цей важливий інформаційний лист засвідчує і той факт, що „буксирні” бригади з 1931 р. вже постійно перебували в українських селах, лише змінюючи одна одну через певний проміжок часу. А отже, відбір продуктів у селянських родин тривав постійно, що не залишало шансів на виживання, і цей факт підтверджує організованість злочину – Голодомору-геноциду.
Селяни Іллінецького та Гайсинського районів також проявляли неабияку кмітливість у пошуках кращих схованок. Так, селянин с. Кіблич Цвігун замурував зерно у штандарах (ніша під піччю), а селянин Максименко закопав збіжжя у хаті, викопавши яму; у с. Нараївка селянин Поляруш заховав пшеницю у матраці; селянин с. Карбівки Голованчук ховав борошно та пшоно в очереті на р. Соб; у с. Степашки „буксирники” знайшли хліб на цвинтарі, закопаний у могилу, де були поставлені хрест і вінки; в с. Сокілець селяни перемішували зерно з половою та замуровували у стіни.24 На жаль, всі ці схованки були виявлені членами бригад.
Проте в селі Осіївка Бершадського району все ж таки селянська кмітливість допомогла вижити багатьом родинам (зі слів очевидців Голодомору записав учитель історії місцевої школи В. Тодоренко). Кукурудзяк І. насипав зерно у глечики, а зверху накрив клоччям і залив смолою. Глечики вночі відніс до ставка, який був навпроти його городу, і опустив їх у воду. М. Ільченко викопав у шопі яму, висипав туди зерно і вкрив дошками. Потім насипав землі та накрив купою гною, зерно пахло гноєм, але голодна сім’я врятувалася. Т. Кубко заховав зерно у дуплі верби, що росла над річкою і була у воді.25
Наче б то, вже влада провчила непокірне українське селянство, але ні. У жовтні 1931 р. запроваджуються так звані „штурмові декади”, в ході яких задіюються як районні „буксирні” бригади , так і сільські.26 У цей же час „ударникам” – членам бригад, райкоопспілкою та райколгоспспілкою виділяються ще й грошові премії у розмірі 500 та 1000 крб.27
У грудні 1931 р. розпочався додатковий набір-мобілізація 800 активістів, членів партії міст Харкова, Києва та Одеси для роботи на селі у відстаючих районах. Всеукраїнський штаб „буксирних” бригад, який організовував і координував діяльність усіх бригад в Україні, вимагав забезпечення цих районів „буксирними” бригадами по 35-40 чол. у кожному селі.28
„Найвідсталішими” районами Поділля, у які надіслали „буксирні” бригади з великих міст для виконання хлібозаготівель, (окрім вже задіяних місцевих бригад), були: Бершадський, Гайсинський, Крижопільський, Старокостянтинівський та ін.29 А всеукраїнський штаб „буксирних” бригад взяв на „буксир” Шаргородський район.30
Репресії застосовувалися і до партійців, які не виправдали надій більшовицької номенклатури. Це одна з причин, чому виконавці, яких влада вже задіяла і „втягнула” до виконання злочину, реквізицій продовольства не припиняли. Навіть незважаючи на те, що у грудні 1931 р. на Поділлі вже розпочався масовий штучний голод. Так, у селі Вишківці Немирівського району партійці Я. Шваюк та Х. Трач, відібравши останні продукти у селянки-вдови М. Слободянюк, на її запитання „що ж їй з дітьми взимку їсти?” – відповіли: „Будете по одному різати своїх дітей і їсти”. У сім’ї Нечипорука Н. із села Забужжя Немирівського району бригада відібрала зимовий одяг, зерно і всю городину.31 У Брацлавському та Немирівському районах „буксирникам” був даний наказ „по всіх селах виявляти утаємнення буряка”.32
У 1932 р. відбір продуктів харчування в селянства Поділля значно посилився. Більшовицькі „буксирні” бригади відбирали все продовольство в селянських оселях, виконуючи вимогу керівництва: „беззаперечне вилучення”. Майже всі активісти були озброєні, а для координації злочинних дій у селах, як уже зазначалося, організовувалися бригадні штаби.33
Про свавілля місцевої влади у подільських селах у 1932-1933 рр. систематично інформували більшовицьку номенклатуру обласні та районні відділи ДПУ. Зокрема, 22 липня 1932 р. Вінницький обласний відділ ДПУ повідомляв: „Про волинки в с. Зятківці Гайсинського району. В результаті проведеної операції заарештовано 10 чол.: 2 куркуля, 3 розкуркулених, інші – колгоспники... Під час заходів хліб у колгоспників забирався під мітелку, забирали й за вироблені трудодні. Акцентуємо, що коли колгоспники були відправлені в інші села в якості буксирних бригад, у них вдома в цей час забирали незначні хлібні ресурси... У зв’язку з продовольчими труднощами, один з колгоспників написав заяву про видачу йому 20 фунтів хліба, а голова колгоспу наклав резолюцію: „Видати 20 ф. снігу”.34
Ці події засвідчують, що для вилучення продовольства у селянства все частіше направлялись бригади, які формувалися з колгоспників сусідніх сіл. Це підтверджують події в селі Лісниче Бершадського району, де продовольчі реквізиції здійснювали буксирні бригади партійно-комсомольського активу сіл Яланець та Михайлівці.35 Причому, експропріатори відбирали продовольство отримане на трудодні і вже приготовлене для вживання. Так, у селі Голдашівка навіть у сім’ї червоноармійця Росохати було конфісковано всі харчі.36
Для виконання хлібозаготівельних завдань, а по суті – відбирання продовольства у селянських родин (хлібозаготівельними кампаніями більшовики маскували систематичні реквізиції усіх продуктів харчування),37 влада з 1932 р. мобілізувала також усі комсомольські осередки області. Про це засвідчують архівні матеріали, які зосереджені у фонді Вінницького обласного комітету ЛКСМУ. Зокрема, в доповідній записці секретаря Барського райкому комсомолу Петербела йдеться, що в районі на той час у бригадах перебувало 416 сільських комсомольці, які були зосереджені безпосередньо на кожному кутку вулиць сіл. Це дало „позитивний” результат, наприклад, у селі Митки 24 комсомольці виконали хлібозаготівельний план 1932 р. на 115 %.38 Виконавши планове завдання, комсомольська „буксирна” бригада отримала премію в розмірі 200 крб.39
За відмову брати участь у грабежах, непослух або невиконання поставлених владою завдань, комсомольці виключались з лав ЛКСМУ, отримували суворі догани тощо. Так, в селі Войнашівка Барського району голова колгоспу, секретар комсомольської організації Крикливий був виключений з комсомолу і знятий з посади за те, що відмовився виконувати примусові хлібозаготівлі. Подібних репресій влади зазнав і учитель, секретар комсомольської організації села Степанки Мурованокуриловецького району Колодій, за „куркульську заботу про одноосібників” та багато ін.40
Проте, незважаючи на катастрофічне становище в українських селах, Й. Сталін у листі до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 р. зазначав: „Найосновніше в даний час – це Україна. Справи там дуже кепські... У двох областях (Київській та Дніпропетровській) біля 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах ситуація не краща. На що це скидається? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того, щоб керувати районами, Косіор весь час маневрує між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів... Якщо тепер не візьмемся за виправлення становища – Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає і його агентура у багато разів сильніша, ніж думає Реденс або Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тис. чл.) знаходиться немало гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців... Ціль – перетворити Україну у справжній бастіон СРСР... Грошей на це не шкодувати”.41
Відтепер стає зрозумілою логіка перебігу подій в Україні, нав’язаних більшовицькою верхівкою СРСР. Відбір продовольства тривав і в 1932-1933 рр. Отримавши наказ тоталітарного режиму про децентралізовану заготівлю продуктів, „буксирні” бригади продовжували чинити зло в українських селах. Так, у селян сіл Калініне, Клебань Тульчинського району бригади відібрали останню худобу та продовольство.42
У с. Байківка Калинівського району члени бригади під керівництвом уповноваженого райвиконкому Мічковського, відібравши у селян продукти харчування, катували не лише чоловіків, але й жінок. Про це повідомляв районний уповноважений ДПУ Грановський, зокрема: „У штабі, після завданих Мельник Я. (65 років) побоїв, вона померла через кілька днів... Після тривалого стояння на морозі, Скрипник М. попросила відпустити її до грудної дитини, у відповідь їй насмішливо сказали: „Не можеш стояти – сідай на сніг” і додому не відпустили... Член бригади Забаштанський завдав побоїв гр. Сидорук О., яка знаходилася на останньому місяці вагітності, від чого у неї відкрилася кровотеча і вона народила мертву дитину. Їі чоловік, почувши крики, кинувся з лопатою на Забаштанського, але той почав стріляти...”.43
У с. Брицьке Липовецького району члени „буксирної” бригади, які прибули з Новогребельської цукроварні взимку 1933 р., знущалися над селянами, завдаючи їм побої. В с. Пісочин (цього ж району) 11 партійців, перебуваючи в стадії сп’яніння, брали участь у самосудах над селянами, привласнювали їхнє майно без складання актів.44
Подібних фактів, які підтверджують організований проти українського селянства масовий терор, котрий супроводжувався ще й жахливим насиллям, – сотні. Більшовизм не припиняв терору стосовно селянства і в час пік Голодомору, добиваючи фізично ще живих.
Про організований більшовицькою владою геноцид голодом проти селянства засвідчує й інформація одного з членів брацлавської „буксирної” бригади. Він зазначав: „Ходим мобілізовані в бригади по Брацлавському району. У нас триста дворів, які розбили на 5 штабів, кожна бригада робила обшук на своєму участку. Направляли в штаб заарештованих, які не виконали заготівлю, де над ними розправлялися співробітники району. Невиконавців вночі водили від штабу до штабу, відпустивши додому, тут же заарештовують і знову водять його по штабам. Так не давали спати місяць... Рікою лилися сльози, крик, стогін. Співробітники не звертають на це увагу, хитрощами відбираючи хліб... Котрі не видержали, лежать від голоду в могилі, інші живуть опухші й не можуть працювати...”.45
Таким чином, формування „буксирних” бригад розпочалося в Україні з початком примусової суцільної колективізації та розкуркулення селянства. До їхнього складу входили: уповноважені партійних і радянських органів влади, „двадцятип’ятитисячники”, сільський актив та сільська інтелігенція, працівники державних і кооперативних установ, студенти та слухачі партійно-освітніх закладів, комсомольці, колгоспники сусідніх сіл, демобілізовані червоноармійці, робітниці елеваторів „Союзхліб”, школярі та ін. Для координації дій „буксирних” бригад та посилення їхньої діяльності був створений Всеукраїнський штаб „буксирних” бригад, який з 1931 р. організував їхню взаємозаміну в селах з метою систематичного вилучення продовольства і запровадив для виконавців премії від 200 до 1000 крб. У 1932-1933 рр. під час проведення „штурмових декад”, „децентралізованих” заготівель тощо, вони до останку вилучали продукти харчування в селянських оселях, прирікаючи селянські родини на голодну смерть.
Примітки
1. Державний архів Вінницької області (ДАВО). – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр.73. – Арк. 4.
2. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 577. – Арк. 42.
3. Там само. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 484. – Арк. 64.
4. Там само. – Ф. П-33. – Оп. 1. – Спр. 1010. – Арк. 1.
5. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 521. – Арк. 224.
6. Там само. – Ф. П-33. – Оп. 1. – Спр. 906. – Арк. 101.
7. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 353. – Арк. 59.
8. Український радянський енциклопедичний словник. У 3-х тт. Т. 1. – К., 1966. – С. 556.
9. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993. – С. 165.
10. ДАВО. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 563. – Арк. 196, 197.
11. Там само. – Ф. П-33. – Оп. 1. – Спр. 1014. – Арк. 43-46.
12. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 568. – Арк. 102-104.
13. Там само. – Арк. 105.
14. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 80. – Арк. 23, 24.
15. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 577. – Арк. 29.
16. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 58.
17. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 80. – Арк. 16, 17.
18. Там само. – Ф. П-53. – Оп. 1. – Спр. 222. – Арк. 59.
19. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 452. – Арк. 25.
20. Там само. – Ф. П-45. – Оп. 1. – Спр. 119. – Арк. 5, 6, 11-15.
21. Там само. – Арк. 25.
22. Там само. – Ф. П-40. – Оп. 1. – Спр. 182. – Арк. 20, 49.
23. Там само. – Ф. П-136. – Оп. 4. – Спр. 168. – Арк. 38.
24. Там само. – Ф. П-45. – Оп. 1. – Спр. 119. – Арк. 11-15.
25. Там само. – Ф. Р-6021. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 36.
26. Там само. – Ф. П-40. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 57.
27. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 108. – Арк. 19.
28. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 337.
29. Там само. – Арк. 332, 333.
30. Там само. – Ф. П-40. – Оп. 1. – Спр. 182. – Арк. 149.
31. Там само. – Арк. 148.
32. Там само. – Спр. 179. – Арк. 70.
33. Там само. – Ф. П-53. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 10, 11.
34. Там само. – Ф. П-136. – Оп. 3. Спр. 13. – Арк. 102, 103.
35. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк. 20.
36. Там само. – Спр. 108. – Арк. 25.
37. Кульчицький С. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – К., 2008. – С. 4.
38. ДАВО. – Ф. П-457. – Оп. 1. – Спр. – 29. – Арк. 10.
39. Там само. – Арк. 11.
40. Там само.
41. Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – М., 2001. – С. 273, 274.
42. ДАВО. – Ф. П-136. – Оп. 4. – Спр. 168. – Арк. 69.
43. Там само. – Ф. П-53. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 35, 36.
44. Там само. – Ф. П-873. – Оп. 1. – Спр. 60. – Арк. 4.
45. Там само. – Ф. П-136. – Оп. 3. – Спр. 21. – Арк. 134.
