Антонишин А.П.
Історія національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. багата на драматичні та кровопролитні повстання. Потужна хвиля стихійних виступів прокотилася по Україні навесні 1918 року. Один із них відбувся у селі Гнатків Ямпільського повіту.
З початком національно-визвольних змагань на Поділлі, як і по всій Україні, встановилися анархія та хаос. Селяни разом із солдатами, що поверталися з війни, грабували маєтки та заводи. На початку 1918р. такої участі зазнав і Деребчинський цукровий завод.
У середині лютого, з приходом в Україну союзних австро-німецьких окупаційних військ почали відновлювати свою діяльність органи місцевого самоврядування Української народної республіки. В Ямпільському повіті до виконання обов’язків повітового комісара приступив Михайло Ганько [7, арк. 103зв.].
Дізнавшись, що селяни ще не встигли вивезти цукор із Деребчинського заводу і, бажаючи врятувати його майно, він звернувся за допомогою до отамана козацького куреня „Спасіння України” Галая. Однак той відмовився, посилаючись на недостатність сил [2, арк. 4]. Тоді повітовий комісар звернувся з листом до генерал - квартирмейстра штабу 9-ої армії, щоб він направив у Ямпіль кавалерійський георгіївський партизанський загін, місцем дислокації якого був Сорокський повіт Бессарабської губернії.
Під час свого перебування на території повіту партизанський загін займався обеззброєнням населення та вилученням майна, відібраного у поміщиків. Офіцери загону запам’яталися у Бессарабській губернії непомірною жорстокістю та пихатістю.
Георгіївський партизанський загін був сформований у листопаді 1916 року, згідно з наказом начальника штабу Верховного Головнокомандувача, і мав на меті здійснювати диверсійну діяльність у тилу ворога в Сербії та Румунії. Складався виключно з монархічно настроєних офіцерів російської армії. Пізніше загін увійшов до складу 4-ої армії і виконував завдання особливого призначення.
Ще у листопаді 1917 року згідно із одержаною телеграмою Ямпільського повітового комісара Ганько, загін було командировано на придушення селянських виступів у Бессарабську і Подільську губернії [8, арк. 8].
Дійшовши згоди із георгіївським партизанським загоном отамана Мелобенського, який переправився із Сорок у м. Ямпіль [1, арк. 3] та одразу присягнув на вірність українській владі, комісар Ганько наказав одразу вести загін у район Деребчина і встановити порядок на заводі.
16 березня, приблизно о 16.00, партизанський загін кількістю 80 чоловік під командуванням капітанів Стерлікова та Харченка прибув у село Гнатків [4, с. 4]. Відділ партизан залишився у селі на нічліг. Свою акцію по відновленню порушених прав загін розпочав із реквізицій продуктів та фуражу для власних потреб. Увечері капітан Стерліков зайшов у сільський комітет і зажадав, щоб йому вранці для відділу надали бика, вівса та інших продуктів.
Партизани проводили у селі реквізицію харчів, при цьому змушували селян віддавати все, а хто бойкотував їх вимоги, нещадно били та знущалися. Від побоїв чотири гнатківчанина померли [5, с. 3]. Злочинна зухвалість російських партизан викликала відповідну реакцію місцевих жителів. На другий день, вранці, голова сільського комітету Стахів повідомив капітана, що селяни категорично відмовилися доставити їм бажаних продуктів.
Тоді капітан вдруге на сході оголосив селянам свою вимогу, на що один із селян відповів : „буржуям нічого не дамо, а офіцера треба убити ”. За ці слова капітан Стерліков вихопив нагайку і вдарив селянина, однак з натовпу вистрілом було вбито самого капітана. Офіцери відкрили стрілянину по селянах. Скрізь лунали постріли з кулеметів і гвинтівок. Місцеві і прибувші на підмогу селяни сіл Нетребівки, Яланця, Стіни, Клембівки кидали ручні гранати та фляжки з запалюючою сумішшю [8, арк. 3зв.].
Побачивши, що оборону вони не витримають, партизани сховалися у будинку місцевого священика Студинецького. Селяни оточили садибу і розпочали перестрілку з офіцерами. У такій ситуації капітан Харченко вирішив піти на переговори. Парламентерами від селян виступили жителі с. Стіна Гліб Антонишин і Оникій Гончар. Під час переговорів виникла суперечка, офіцер вихопив револьвер, але Антонишин схопив його за руки, а Гончар вдарив тесаком по голові. У цей час з хати пролунав постріл і Гончар впав убитий.
Знову розпочалася перестрілка, і лише втручання отця Михайла Студинецького припинило цю криваву бійню. Капітан Харченко показав селянам папір за підписом повітового комісара Ганько про право на реквізиції, за що селяни спочатку відрубали йому праву руку, а потім роздягли і, голого, посікли на шматки, які почепили на гаки та розвішали при в’їзді в село [6, с. 4].
Після цього селяни вивели уцілілих офіцерів за село і розстріляли. Їх тіла тут же закопали у братську могилу. Втручання батальйону 29 австро-угорського полку, який перебував у Томашполі, врятувало життя 7 партизанам [2, арк. 5].
Результати походу виявились жахливими. Під час зіткнення було вбито 73 партизани і 10 селян (гнатківчани – Михайло і Гавриїл Вербовецькі, Данило Штифурко, Данило Стахів, Семен Гроборчук, Гавриїл Блажко, Григорій Бесараб, Григорій Мазур, стіняни – Оникій Гончар, Іван Соколюк), ще 7 селян було поранено (Семен Красилюк, Стефаній Бабій, Марко Куцький, Петро Вербовецький, Петро Андрух, Авксентій Соколовський, Йосип Мазур, Василь Лятамур) [8, арк. 7]. 11 партизан, що залишилися в Ямполі на чолі з отаманом Мелобенським та отаман Ямпільського гайдамацького куреня „Спасіння України” Галай 17 березня були заарештовані і спроваджені у в’язницю [3, арк. 37].
Відтоді, як свідчить начальник Ямпільської міліції, „розпочалась стрілянина по усьому повіту” [8, арк. 3].
Протягом двох місяців Ямпільський повіт палав у вогні повстанської стихії. А село Гнатків стало справжньою неприступною фортецею. Без збройного супроводу сюди не наважувалася завітати навіть повітова адміністрація. Тільки у середині травня 1918 року, з приходом до влади гетьмана Скоропадського, австрійські регулярні частини придушили опір повсталих [8, арк. 4].
Таким чином, збройний виступ українського селянства навесні 1918 року був спрямований проти намірів монархічних проросійськи настроєних партизан силовими методами навести свої порядки у регіоні. Селянство відреагувало на розбій таким же розбоєм і нещадно поквиталося із знахабнілим офіцерством. Навіть у цих умовах селянство показало себе грізною силою, здатною боронити власні здобутки будь-якими засобами.
Характерною ознакою виступу стала відсутність зв'язків із партійними структурами. Повстанський провід опинився у руках керівників, висунутих із свого середовища вибухом народного руху. Як правило, це були люди, які щойно змінили солдатську шинель на одяг хлібороба.
Література
1. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). – Ф.П. – 138. – Оп. 2. – Спр. 129.
2. ДАВО. – Ф.Р. – 2734. – Оп. 1. – Спр. 3.
3. ДАВО. – Ф.Р. – 2734. – Оп. 1. – Спр. 21.
4. Поділля. – 1918. – 29 берез. (№14)
5. Поділля. – 1918. – 6 квіт. (№21).
6. Поділля. – 1918. – 9 квіт. (№23).
7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). – Ф. 1792. – Оп. 1. – Спр. 2.
8. ЦДАВО України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 691.
