Слотюк П.В.
Коли дискусії з національних проблем виносяться за межі окремих етнічних груп і прагнуть поширитися на загальнодержавний рівень, вони, як правило, закінчуються сваркою і в подальшому виконують роль дезінтегратора не тільки політичного, але й соціокультурного середовища. Україна не стала у цьому процесі винятком, а її провідники – в чомусь особливими, розділивши територію держави міфологізованими політичними ідеологемами, одна з яких репрезентує її Західно-Центральну частину, інша – Південно-Східну. На жаль, мало хто задумується над причинами того, чому етнос, який зумів досягти найвищої фази пасіонарного підйому в ХVІІ столітті, у столітті ХХІ так і не спромігся сформулювати ідею, яка б ніколи не могла поставити під сумнів доцільність незалежності України в кордонах і з територією, яку сьогодні ми маємо. Звучить, як докір, хоча таким не є. Справа в тім, що сила причин, які сприяли виникненню історичного факту, досить часто відтворює в новому часі старі умови, актуалізуючи лише його міфологічну оболонку, яка абсолютно не відображає змісту новоявленої події, що рухається в одному і тому ж історичному контексті. Простіше це можна висловити формулою, в якій минуле помножене на сьогодення продукує минуле, однак виключно як оболонку з закапсульованою дійсністю. Для того, щоб дійсність могла змінювати форму свого існування, вона має відповідати сучасній суспільній ідентичності й структурі потреб, які нею породжені. Для більш зрозумілого пояснення можна навести приклад із нашої спільної з поляками історії та пригадати те, як формувався шляхетський соціальний прошарок, котрий зіграв неабияку роль в утворенні й розвитку як Литовського князівства, так і Речі Посполитої. Хто вони були і чому держава трималася головно не на магнатах, а шляхті, яка виконувала роль тогочасного середнього класу? В одній із статей на цю тему була висловлена думка, в якій відображений весь смисл того морального орієнтиру, що відтворював принцип вищості як свободи, що здатна відстояти себе. В ній автор пише: «Za czasov IRP szlachcicem bul ten – kto zyl jak czlachсic. Szlachcic, ktory nie zyl yak szlachcic, tracil szlachectwo.» В Литовській Русі було так само. Та й Богдан Хмельницький належав до цієї верстви, як і багато його побратимів. Тут свобода фіксує себе не як музейний артефакт, що нагадує нам часи сміливих героїв, а репрезентує у формі правила принцип, визначаючи характер поведінки тих, хто прагне стати шляхетним. Ось чому ідея українського націоналізму для того, щоб бути репрезентативною, повинна стати шляхетною. Не тільки в сенсі пам’яті плачу за минулим, а й в сенсі майбутнього – прагненням свободи та процвітання. У цьому ключі важливим є переосмислення «закритих» тем української історії початку ХХ століття, які після подій 1648 року є другою національно-демократичною революцією, основною рушійною силою якої стало селянство. Останнім часом на цю тему з’явилося чимало цікавих публікацій як у вигляді мемуарів колишніх учасників подій, котрі вижили, так і дослідження сучасних авторів, таких як Р.Коваль, К.Завальнюк тощо. Цікавим доповненням у переосмисленні тих подій стали літературні твори відомого українського письменника В.Шкляра («Чорний Ворон») і вінницького автора О. Дмитрука («Яків Шепель»). Все це є спробою розкрити характер селянської революції в Україні 1919-1922 рр. і донести до сучасних поколінь причини поразки національно-визвольної боротьби, яка привела до втрати Україною державної незалежності, а, відтак, до політичних репресій та голодомору 1932-1933рр.
Варто зазначити, що після краху Російської імперії Україна отримала можливість створити самостійну державу, однак зробити це стало досить проблематичним через розірваність українського національного середовища, котре реагувало на тодішні події виключно через призму старого досвіду, старих стереотипів і містечкової політики. За таких обставин лише селянство виявилося на висоті, продемонструвавши суспільству прагнення захищати національні інтереси в умовах тодішнього політичного контексту. Але це прагнення носило регіональний характер, і поза усі спроби, не змогло піднятися вище локальної боротьби, яка, без сумніву, була самовідданою та героїчною. Вінниччина також знаходилася в епіцентрі тих подій, вписавши яскраву сторінку в історію національно-визвольних змагань початку ХХ століття.
Найяскравішими постатями подій, що відбувалися на нашій території, були Яків Гальчевський, Яків Шепель і Ананій Волинець, чиї імена, поки що, не реабілітовано і широкій громадськості вони маловідомі. Маловідомим є і цілий ряд селянських повстань, які прокотилися Поділлям, засвідчивши неприйняття радянської влади та її представників, котрі, як правило, не були українцями і вороже ставилися до українства. Найбільш яскравим було повстання, що розпочалося між Ямполем і Могилів-Подільським в районі Гайдамацького яру на початку лютого 1921р. Першими виступили селяни с. Бабчинці, а потім воно перекинулося на сусідні села: Садківці, Оленівку, Іванівку, Ново-Миколаївку, Бандашівку, Гонатинку, Григорівку, Грушки, Садківку, Коси тощо.[1] Важливим є те, що селяни виступили організовано. Згодом полум’я боротьби охопило Могилівський повіт. Повстав Ямпіль. Невдоволені політикою продрозкладки, селяни проголосили: «Геть комуністів, комуну і комісарів!». 7лютого 1921р., під командуванням бувшого петлюрівського офіцера Якова Лунца, об’єднані повстанські сили перейшли в наступ. Варто зазначити, що в Ямпільському повіті нараховувалося 12000 повстанських військ, а Могилівському – 5000 і 200 чоловік кавалерії. Повстанці зайняли Яругу, де розігнали радянську владу і вбили 5 радянських працівників. На допомогу повсталим йшли загони, що діяли в Гайсинському, Жмеринському, Тульчинському повітах. Так, загін Лиха 15.02.1921р. з п’яти кулеметами вирушив у Ямпільський повіт. По дорозі, недалеко від Тростянця, в с. Корабелівці вони розстріляла голову ревкому.[2] За донесеннями районних інформаторів з 1 лютого йшло інтенсивне групування повстанських загонів по всіх повітах Поділля. Довго не мешкаючись, в ніч на 8 лютого 1921р., 66-й полк 24-дивізії після тривалого бою зайняв с. Оленівку і спалив його. Однак ситуація в Могильові була тривожною. Вночі місто приступило до евакуації, і були застосовані всі заходи щодо захисту міста. 10 лютого 1921 р. загони , котрі були вислані для ліквідації повстання повернулися в Могилів. Повстання було повністю ліквідовано. Війська зайняли села Садківці, Оленівку, Іванівку, Мервинці, Гамалівку, Ярловку, Ново-Миколаївку,Бандашівку, Богатинку, Вили, Григорівку, Грушку, Коси і Садни. Був звільнений Ямпіль. Більше 300 повстанців розстріляли.[3] Після придушення повстання, в Ямполі скликали нараду відповідальних партійних працівників для виявлення причин зростаючого невдоволення селян. Комісія вказала на те, що партійні сили тут досить незначні і впливати на ситуацію кардинально не можуть; в такому ж стані знаходиться і радянський апарат. До того ж особливий відділ Румкордону своєю поведінкою дискредитує радянську владу: проводить необґрунтовані арешти та обшуки, які не мають під собою ніякого обґрунтування, забирає майно у селян і жителів міста. Така ситуація мала місце по всій Україні. Так, 15 квітня 1921р. в с. Попова-Гребля, що належало до Чечельницької волості, прибув кінний експедиційний загін із 20 вершників і почав вимагати від голови сільради 50 пудів вівса, 20 пудів пшеничного хліба, 30 кінних підвід, свиню і бика. На все це було відведено дві години строку. Коли голова сільради запропонував зібрати схід села, йому почали погрожувати зброєю. Наступного дня за відмову підкоритися загін спалив усе село (534 будинки). У вогні загинула одна дитина, старий, а також – багато худоби. Селян пограбували. Кращі речі завантажили на підводи і вивезли, окрім того у погорільців ще й вимагали грошей. У деяких мешканців, щоб не палити помешкання брали викуп золотом та іншими цінними речами. В селі без даху над головою, хліба, одягу і худоби залишилося 1840 чоловік.[4] Такі випадки носили масовий характер, що викликало відповідну реакцію з боку українського селянства. З метою придушення селянського опору був запроваджений так званий інститут відповідачів. В інструкції Подільської губернської наради від 31.05.1921р. вказувалося, що «назначение ответчиков должно происходить первоначально в районах наиболее излюбленных бандитами. Должен быть созван сход, где объявляется и объясняется приказ. Должны быть сделаны практические разъяснения, кому и как сообщать о бандах. Намечение ответчиков производить весьма осторожно на основании предварительных агентурных данных, собранных вместе с комнезамом и негласно. Тщательно избегать привлечения в число людей лояльных по отношению к советской власти. К репрессиям прибегать не рекомендуется. Вообще иметь в виду, что главной целью создания института ответчиков является отнюдь не немедленный, когда бандит будет бояться, что его выдадут».[5]
В наказі Брацлавської повітової військової наради від 10. 09.1921р. вказувалося, що потрібно «ввести круговую поруку зажиточного населения. На кулацкое население возлагаются следующие обязанности: охрана ссыпных пунктов,охрана сахарных заводов, охрана железнодорожных линий и мостов. Убийство партийных и советских работников, разграбление бандитами народного хозяйства и нападение на сельськие, волостные исполкомы и комнезамы влечет за собой расстрел определенного числа кулаков из того села, где будут произведены указанные действия».[6] Ось так нова влада придушувала опір українського, в тому числі і подільського, селянства. Недаремно Яків Гальчевський у 1941 році в своїй книзі «Проти червоних окупантів» писав: «…Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З переферій ми України не створимо, окупантів не прожинемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки.»[7] Отаман Яків Шепель згадував: «На протязі всього мого повстанського шляху я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз збирав сходи, на яких виносилися постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто відмовлявся вступити в лави повстанців, виганялися селянством, а то навіть вбивалися ним.»[8]
Друга селянська революція в Україні завершилася поразкою, однак імена її героїв повинні бути повернуті нащадкам і тавро бандитизму, накінець, знято з імен тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини.
Література
Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО)
1.ДАВО .– Ф.П. – 1. – Оп.1.Спр.53. – Арк.2.
2.ДАВО. – Ф.Р – 925. – Оп.8. Спр.56. – Арк.137.
3.ДАВО. – Ф.П – 1. – Оп.1. – Спр.53. – Арк.2.
4.ДАВО. – Ф.Р-925. – Оп.8 – Спр.59. – Арк.14.
5.ДАВО. – Ф.Р – 925. – Оп.8. – Спр.59. – Арк.293.
6.ДАВО. – Ф.Р – 925. – Оп.8. – Спр.59. – Арк. 144.
7.Коваль, Р.М. І нарекли його отаманом Орлом : біогр. полковника Армії УНР Якова Гальчевського / Р.М. Коваль. – Літин : [б.в.], 2005. – 48 с.
8.Завальнюк, К.В. Провісники волі : повстан. рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки ХХ ст.) : монографія / К.В. Завальнюк. – Літин : Літин. друк., 2005. – 352 с.
