Богатчук С.С.
Українські селяни, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могли вже вільно розпоряджатися своєю власною долею.
У той же час заохочувалася і навіть фінансувалася еміграція українського селянства.
Еміграційний рух українського населення в кінці XIX – на початку XX ст. охопив фактично всі українські землі. Основною причиною еміграції українського селянства було малоземелля та аграрне перенаселення. На Поділлі, як і у всій Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилось безземельним. Згідно з переписом населення 1897 р. загальна кількість робітників Поділля становила дві основні категорії: торгово-промислові робітники – 25,863 тис. і не торгового-промислові (тобто сільськогосподарські) – 113,199 (1).
На Поділлі надлишок робочої сили складав 1184 тис. чол. Це й спонукало подолян до еміграції наприкінці ХІХ ст. (2).
Відповідно до перепису населення 1897 р. населення Поділля складало 2млн.627 тис. чол., а на 1 січня 1914 року його кількість була 3млн.255тис. чол. (3). У даному випадку Подолія не відступала від того загального правила еміграції, згідно з яким робітниче населення намагалося мігрувати в місця з розвиненою промисловістю, торгівлею та капіталістичним сільським господарством, де спостерігався великий попит на робочі руки.
Переважна більшість мешканців Поділля переселилась у Південні райони України, Крим, Кавказ, Бессарабію (близько 26 тис. чол.)(4).
У кінці XIX ст. – на початку ХХ ст. Амурська, Приморська та Забайкальська області потребували робочих рук для будівництва Сибірської залізниці, фортець, казарм, у розробці гірських надр, рибних та лісових промислів. Для переселення у ці райони урядом надавалося право отримання посвідчення на проїзд по пільговому тарифу переселенців (5).
У 1900 р. царський уряд видав нові “Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях”. На їх основі з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі.
Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно із законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи – землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців. Так, Калузькою Губернською Комісією по землевпорядкуванню було направлено губернатору Подільської губернії списки хуторських земель для селян, що бажають оглянути ці маєтки з метою викупу при участі Селянського Поземельного Банку (6). Цим скористалися селяни Гайсинського повіту Шестун, Трум, Ільченко, Сосновський та інші (7).
У березні 1906 р. вийшла інструкція “Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.”, що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином, мало- і безземельних, на “нові землі”, щоб запобігти новому вибуху їх невдоволення, як це було під час революції 1905-1907 рр. Тільки з 1906 по 1912 р. з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Переселення відбувалось у жахливих умовах; на місцях селяни, позбавлені сільськогосподарського реманенту і машин, здебільшого не могли забезпечити освоєння своїх земельних наділів і змушені були повертатись назад. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70% переселенців (8).
Та все ж таки селяни переселялися великими сім’ями до Сибіру, сподіваючись покращити своє матеріальне становище. У зверненні Василя Косенка, жителя с. Краспопілка, до Подільського губернатора відзначається: “Желаю переселиться с семейством в Самарскую область и прошу выдать свидетельство на проезд туда по уменьшенному переселенческому тарифу, принимая во внимание мое крайне критическое положение” (9). У 1911 році чимало селян із с. Краснопілка Гайсинського повіту Подільської губернії переселилися до Самарської області Самаро-Вяземською залізницею (10).
Відповідно до циркуляру Головного Управління Землевпорядкування та Землеробства від 19 грудня 1912 року за №27, циркуляр від 16 січня 1913 р. за №3 свідоцтва ходаків та тарифні посвідчення видавалися безперешкодно усім селянам і міщанам-землеробам, які мають право вільно пересуватися по території Російської імперії (11).
У 1914 році спостерігається досить пожвавлений рух переселенців з Подільської губернії в райони Азіатської Росії, в першу чергу, Приморський край, Амурську область, Забайкалля. Лише в березні було видано документи для переїзду в Приморську область 13 сім’ям (35 чоловіків і 32 жінки) та 44 сім’ям (127 чоловіків та 138 жінок) – в Амурську область (12).
Українська еміграція була й залишається частиною світового міграційного процесу.
Література
1. Стопневич, Б. Промышленость и сельськое хазяйство Подолии // Экономическая жизнь Подолии. / Б.Стопневич. – 1914. – № 1. – С.7.
2. Злупко, С.М. Економічна історія України: навч. посіб. / С.М. Злупко. – К.: Знання, 2006. – 367 с.
3. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990. – С. 142.
4. Шлепаков, А.М. Українська трудова еміграція в США Канаді : (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). / А.М.Шлепаков. – К., 1960. – С. 43.
5. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО) – Ф.965, опис, справа 34, арк.12.
6. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 57.
7. ДАВО. – Ф.388 – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 58.
8. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 12. – Арк. 4.
9. ДАВО. – Ф.3 88. – Оп. 4. – Спр. 9 – Арк. 13.
10. ДАВО. – Ф.388. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 49-50.
11. ДАВО. – Ф.338. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 54.
12. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк.64.
