Лисий А.К.
1611 року в типографії краківського друкаря Миколая Лоби вийшов з друку фоліант “Хроніка європейської Сарматії” (Кгоnіkа Sагmасуеу Еuгорskіеj). Автором цього твору був італієць на польській службі Олександр Гваньїні. Вона мала обсяг 852 аркуші іn fоlіо і складалася фактично з 10 книг, з яких перші три мають спільну пагінацію, а решта окрему.
У цій хроніці, написаній легко, доступно, прекрасним літературним стилем, Гваньїні прагнув ознайомити польського та західноєвропейського читача з устроєм та географічним положенням Речі Посполитої, її історією, насамперед військово-політичною і церковною, що було цілком у дусі тогочасних уявлень. Він намагався таким чином зберегти для нащадків минуле Речі Посполитої, героїчні діяння визначних представників її панівної еліти, котрі відзначилися як видатні воєначальники та дипломати.
Автор подав не тільки яскраву, дохідливу, ілюстровану розповідь про минуле Речі Посполитої, а й виклав її на тлі всесвітньої історії, насамперед історії сусідніх народів та держав. Досить детально подавалася історія країн, з котрими польська корона вела тоді запеклі війни (Московська держава, “Татарська земля ”, Османська імперія та підпорядковані останній або васальні країни). Зверталася увага на географію цих країн. На особливості ведення війни описуваними народами, тому книга мала значну практичну цінність.
У першій книзі хроніки, яка була присвячена Миколаєві Зебжидовському (1533-1620), воєводі Кракова – міста, де проживав на схилі літ Гваньїні, подано опис Грюнвальдської битви, яка відбулася 600 років тому назад: “Року 1410 польський король Владислав вирушив зі своїми військами до Прусії, біля Червенська було тоді збудовано міст на човнах через Віслу. Через цей міст на другий день після св. Петра й Павла переправилося все військо разом зі всім необхідним. Цього дня до короля приїхав Вітовт зі своїми литовцями і татарами, також мазовецькі князі Семовит і Януш, до Пруссії вирушили вже всі разом. Литва й татари кинулися на Кошинецький костьол і пограбували його, коли там співали “Богородицю”. Як тільки Вітовт довідався про це, то наказав найбільших винуватців виявити і повісити на цьому самому місці. Це мусили вчинити, аби потім жоден не смів посягати на костьол.
Коли вони прийшли до ріки Дрвенци, то прусси зміцнили свій берег земляними укріпленнями і вогнепальною зброєю, попсували мости, через що наші не могли там переправитися, пішли аж на гору і в день св. Малгожати стали біля села Високого поблизу Дзялдова, прийняли там Святі Дари в день св. посланців. У вівторок почалися такі вітер, дощ і блискавки, що багато прусських наметів було занесено, а наші рушили і тихо стали за дві милі від Дабровна у хащах біля села Танненбаум (Таnnеnbаun). Поставивши там намети, король зранку вислухав дві меси. Тим часом прибули один за другим два посла від Вітовта, повідомляючи, що прусси розташувалися неподалік. Король цього не сподівався і не хотів покинути святу месу. В цей час Вітовт вишикував своє військо, а краківський мечник Зиндрам з Машковиць швидко вишикував також і польські війська: було роздано п'ятдесят польських прапорів командувачам, а в литовському війську – сорок. Прусських же було сто п'ятдесят один прапор. Тут примчав третій посол, повідомляючи, що прусси вже тут, але король не рушив від меси доти, доки сам Вітовт не почав кричати, щоб король перестав читати молитви (“Расіегzу”), а сідав на коня і йшов проти ворога. Тут же по месі король Владислав поручив себе Господу Богу і сів на гнідого коня. Писарям та ксьондзам він наказав іти до табору, а сам став промовляти до рицарства, пригадуючи їм кривди, шкоди та постійне пролиття невинної крові християн, щоб вони сміливо діяли не тільки проти цих, а й проти кожного такого ворога.
Тим часом прусський магістр Ульріх послав королеві двох послів зі щитами і двома оголеними мечами; на одному щиті був герб чеського короля: чорний орел у золотому полі; на другому – штетинського князя: червоний гриф у білому полі. А це посольство так промовило до короля по-німецьки: “Славний королю! Прусський магістр Ульріх послав тобі два мечі: один – тобі, а другий – твоєму брату, щоб ви не турбувались, що у вас їх мало, і сміливіше з нами зійшлись. Якщо ж тобі тісне поле, то відступи зі свого і знайди там, де буде просторо і тобі, і йому ”. Король, прийнявши мечі, не гнівався, не відповідав пихато, тільки зітхнув, доручив цю справу Господу Богу і сказав: “Хоч я маю достатньо своєї зброї, але і цими не погорджую через те, що цими мечами мені подається знамення перемоги за Божою поміччю”. (Ці мечі й нині є у скарбі).
Промовивши це, він наказав ударити в барабани сигнал до бою, а простолюд співав “Богородицю”. Литва з татарами випустили з луків густі стріли наче град, захмаривши небеса, але через те, що це було майже голе військо, вони, першими вступивши у бій, мусили відступати перед німцями. Литовське військо було зламане пруссами так, що деякі мчали до Литви з непевними новинами, кажучи, що польський король з Вітовтом і з усім військом був дощенту розбитий. У цей час втекла хоругва св. Юрія, до складу якої входили наймані чехи й моравани. Цією хоругвою командував чех Ян Жаріговський (Ян Жижка – авт.), котрого потім було позбавлено цієї честі. Бачачи це, польські роти мужніми силами вдарили по пруссах з таким громом і тріском зброї, наче впала велика вежа; вони зламали весь їхній лівий флангі дійшли аж до тилу. Бачачи таку велику діру, прусси відступили, чим піднесли нашим дух; знову шістнадцять загонів, також багато хоругов зійшлося з поляками в битві, але й ці були відбиті.
Проте один мужній німець Діпольд Кікєжиц з Ельзасу, який мав на зброї позолочений пас і був у білому каптурі, пробився через польські загони, опинився вже біля короля і намірявся вдарити його списом. А в цей час Збігнєв з Олесниці, котрий потім був кардиналом, збив його з коня, король пробив його на землі рогатиною, а піхота пограбувала. Цими шістнадцятьма хоругвами командував один комтур, сидячи на білому коні. Він кричав, щоб вдарили на правий фланг, де стояла найбільша королівська хоругва, так ті і вчинили. Знову німці зійшлися у битві з поляками і довго билися; врешті вони були цілком оточені поляками і дощенту розгромлені.
У цьому війську загинув сам прусський магістр Ульріх із комтурами, у котрих, як пише Сільвій, було триста. Поляки взяли у полон Конрада, князя Олесницького, і князя Штетинського, а ці були з прусського боку, хоча походили з роду польських королів. Взято було й Корчдорфа з товаришами та інших німців з різних народів. У їхніх таборах були знайдені різні речі: полотно, просякнуте лоєм з живицею та воском, приготоване для катування поляків, ланцюги, що на ніч довкола замикалися, мотузки, приготовані для наших. Було знайдено також досить вина, але король наказав його знищити через якусь отруту.
Гнали німців шість миль, громлячи їх: всього було прусського війська близько п'ятдесяти тисяч, а вбитих було тридцять тисяч. Це діялося у вівторок удень св. посланців того року, як зазначено вище. Тіла значніших були урочисто поховані, взяті у полон жовніри були вільно відпущені, бо вони служили за жовнірські гроші. Тоді поляки отримали неабияку здобич від пруссаків і таку звитягу, котра буде славитися у віках; взяли п'ятдесят прапорів, які повісили у костьолі св. Станіслава у Краківському замку.
