Адам Свйонтек
Польський дослідник Яцек Кольбушевський назвав кладовища „текстами культури”, адже цвинтарний простір – це культурне явище, що дає свідоцтво людського існування [1, c. 30]. Кожне суспільство, бажаючи зберегти духовність, спирається на власну історичну спадщину, адже пам’ять про минуле є гарантом стабільності та почуття власної ідентичності. Доглянуті могили предків, хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще за все засвідчують його мораль і культуру. Без дослідження цієї категорії пам’яток, неможливо відтворити об’єктивну історію як кожного населеного пункту, так і кожного народу.
Для історичного краєзнавства поховання – це не тільки слід на землі чи свідоцтво про те, що хтось жив, виконував якісь обов’язки, мав для когось велике значення, а досить часто єдина інформація відносно цієї людини. Нагробна інскрипція індивідуалізує поховання, підкреслює винятковість людського життя [1, c. 31]. Особливо важлива інскрипція для дослідників історії XIX ст., оскільки у цей період почали засновуватись комунальні цвинтарі, що створило цілу низку джерельного матеріалу передусім для біографічних досліджень, але не тільки [2, c. 133]. Нагробні плити здатні розповісти історикові багато цікавого з суспільної, економічної, релігійної, а навіть військової історії. Оцінюючи вагу інформативності інскрипції сучасні епіграфісти розглядають її як повідомлення та беруть до уваги усі його складові: текст, виміри нагробної плити, стиль, матеріал та символіку [3, с. 22, 24; 2, c. 136-137].
Слід зазначити, що під час історичних досліджень не лише історія окремих могил, а й цвинтаря у цілому вказує на минуле всього регіону. Цікавим прикладом є, безумовно, великі міські некрополі, що виконують функцію «місць пам’яті», військові цвинтарі чи загальні поховання жертв епідемій, що через генезис створення стосуються конкретних історичних фактів з локальної історії. Зовсім до іншої категорії відносяться кладовища, що за різних обставин були ліквідовані з метою стерти пам'ять про похованих там людей. У цьому контексті передусім слід звернути увагу на причини. Діється так в умовах різних швидких змін: під час революцій, війн та зміни державних кордонів. Тим не менше, руйнування цвинтарів відбувається не лише планомірно, а й через відсутність будь-яких дій, тобто свідомого недбальства. Таким чином, занепадають історичні пам’ятки різного значення на більшості етнокультурних погранич. У таких ситуаціях частіше всього наводять приклад німецьких цвинтарів у Польщі та польських на Україні чи Білорусії. З метою врятувати ці останні (або хоча б зберегти пам’ять про них) протягом остатніх десятиліть було організовано чимало епіграфічних експедицій.
Про одну з таких знахідок у Вінницькій області слід розповісти детальніше. Йдеться про колишнє католицьке кладовище у Чернівцях. Навесні 2009 року група студентів Ягеллонського університету під моїм керівництвом займалась очищенням території цього цвинтаря, інвентаризацією знайдених нагробних плит та ідентифікацією похованих.
Як переважна більшість польських пам’яток цього типу, на Україні цвинтар повністю знищено вслід як планомірних дій, так і звичайної людської халатності. З одного боку знищення кладовища було зумовлене бажанням не пригадувати про польську історію містечка (на практиці це можна пов’язати із планом територіального поширення меж міста та покращення його інфраструктури), а з іншого, стираючи його конфесійну приналежність, на його території побудовано православну церкву. Масштаб знищень є настільки великим, що на сьогодні не можливо точно окреслити його первинний вигляд та розмір. Частину поховань було перенесено на так зване «нове кладовище» за містом, але це стосується лише тих могил, за якими було кому доглянути. Нашій експедиції вдалось ідентифікувати дві такі перепоховані могили: католицького священика Валерія Шиманського та Мар’яна Соколянського. Окрім того, за мурами православної святині нам вдалось відшукати ще декілька занедбаних нагробних плит з інскрипціями.
Під час польових досліджень ми мали нагоду познайомитись із місцевим краєзнавцем Лонгіном Соколянським, що власноруч віднайшов 7 нагробків (у 2009 р. їх було вже 6 і ті у значно гіршому стані) та створив з них лапідарій. Усі плити дореволюційні та з написами польською мовою. Слід зазначити, що на одному з городів було знайдено ще одну плиту. На нагробках знаходиться інформація про невідомих історії села мешканцях. Однак, слід зауважити, що прізвища, які вони носили належать шляхетським родинам, котрі внесли значний вклад у розвиток Поділля. Йдеться про Білінських, Якубовських, Комарніцьких, Нагорніщевских, Пілявских, Ружицьких, Соболевських, Вітковських та Виджгів [4; 5; 6; 7, c. 226-227]. Не дивлячись на те, що ці прозвища ні про що не говорять пересічному мешканцю містечка, нам вдалось за допомогою генеалогічних досліджень, архівних матеріалів, преси та мемуарів частково реконструювати життєписи деяких з них.
Трьох з віднайдених поховань поєднує прізвище Рафаловський: Йоанна Білінська з Рафаловських (1870-1910), Марія Рафаловська з Бжозовських (1840-1910) та лікар Мар’ян Рафаловський (1877-1913), котрий помер від тифу під час епідемії (заразився від пацієнтів). Згідно метричних книг, що зберігаються у Державному Архіві Вінницької Області, Марія Рафаловська померла не у 1910 р., як це написано на її могилі, а у 1911 р. [20, арк. 87]. Більше того, зазначено, що вона була дружиною покійного Александра Рафаловського та матір’ю Мар’яна, Фелікса та Франциска. У зв’язку з чим можна припустити, що вона була матір’ю саме лікаря Мар’яна Рафаловського (підходить за віком). Важко однак встановити, ким для них була Йоанна Білінська. Спочатку ми припускали, що вона була дочкою Марії та сестрою Мар’яна. Однак метричні книги цього не підтвердили, згідно них вона була дружиною покійного шляхтича Івана (Яна) Білінського та матір’ю Михайла і Миколая [21, c. 101].
Шукаючи інформацію про епідемію тифу у 1913 р., нам вдалось з’ясувати, що у деяких повітах подільської губернії вона сягнула величезних розмірів. У своїх спогадах єпископ Пйотр Маньковський писав, що його племінник під час відвідин родини у Красилові „захворів на тиф” [8, c. 249]. На даний час не вдалося знайти більш вичерпної інформації.
Наступною цікавою знахідкою є нагробна плита Александри Філянович ур. Ружицької (1858-1908). Слід у цьому місці згадати, що у Гуцулівці (передмісті Чернівець) народився Кароль Ружицький (1789-1870), видатний офіцер листопадового повстання 1831 р., командувач уланського полку у корпусі Юзефа Двєрніцького [9, c. 527-531]. Зв’язок генерала із Чернівцями підтверджують метричні книги з Державного Архіву Житомирської Області, згідно яких генерал був охрещений у чернівецькому костелі, тут вінчалися його сестри Мар’яна Рольська і Луція Коженєвська-Бялковська ур. Ружицькі. Польський дослідник Казімєж Пуласкі зазначав, що генерал „за традицією мав клаптик землі у Чернівціях [Подільських]” [6, c. 211]. Закономірним є питання, ким доводилася знаменитому генералові Александра?
Кароль Ружицький був сином Якуба (?) та Ельжбєти ур. Яскманіцької (1763-1826). Дати життя Александри Філяновіч вказують на те, що вона могла б бути онукою генерала. Однак досліджені нами джерела цього не підтверджують. Відомо, що генерал мав двох синів, Станіслава, що мешкав у еміграції у Франції та Едмунда. Молодший син одружився із Аделею ур. Андрушевською, з якою мав дочку та двох синів Кароля та Богдана. Дочка Едмунда померла у дитинстві, а сини не залишили по собі нащадків. Таким чином, Александра не може бути прямим потомком Кароля Ружицького. Проте не виключено, що вона була його далекою родичкою з родини батька, Якуба Ружицького. Остаточно це довести дуже важко, оскільки за словами одного з потомків генерала, Людвіка Бялковського, не збереглася до сьогодні метрична книга із записом про хрещення Якуба Ружицького, через що не має можливості реконструювати його генеалогічне дерево. Існування ще однієї лінії Ружицьких на Поділлі підтверджують біографи родини Чапських [10, c. 279; 12, c. 295-296] та Роман Афтаназі [12, c. 86-87]. Однак ні одне із згаданих досліджень не доводить існування родинних зв’язків між Александрою Філяновіч та Каролем Ружицьким.
Глибинний генеалогічний аналіз, що необхідно виконати з метою встановлення особи більшості похованих, значно утруднює той факт, що метричні книги Чернівецького католицького приходу поділено поміж три архіви (ДАВО, ДАЖО, ДАХО). Через обмежений доступ до прямих архівних джерел сучасний дослідник змушений спиратися на гіпотези, котрі зможе підтвердити або спростувати, чи модифікувати лише після отримання повної інформації із місцевих архівів. Однак через поділ метричних книг цей процес є більш коштовним та довготривалим.
Набагато простішим виявилось дослідження історії родинної усипальниці шляхтичів Маньковських, що залишили помітний слід у історії Чернівеччини. Родинний мавзолей виконано у класицистичному стилі та у архітектурних конвенціях характерних для польських поміщиків XIX ст. [12, c. 346-349]. У 1828 р. каплицю побудував незадовго до своєї смерті Северин Маньковський, що мав маєток у сусідній Сахінці [9, c. 2-3]. На початку XX ст. приятель родини, архітектор Запасьнік-Радзіміньский (автор палацу Юзефа Маньковського у Холубовій та Вацлава Маньковського в Моївці) дещо змінив фасад каплиці [12, c. 204-205].
Донедавна усипальниця була приміщенням місцевого православного приходу. Можливо тому, забілено стіни та немає жодної згадки про похованих там людей. Логін Соколянський вказує на те, що у склепі поховано 15 тіл [13]. На сьогодні це єдина припустима кількість похованих представників роду Маньковських. На жаль, дослідник не називає їх поіменно, що могло б значно полегшити наші пошуки. Пам’ять про славний шляхетський рід було настільки старанно знищено, що навіть на інформаційній таблиці їх усипальниця значиться як церква-ротонда Марії Магдалини, а не склеп. Подібну інформацію можна почерпнути теж з інших джерел [14, c. 693].
Тут слід зазначити, що Северин Маньковський, будучи заможним шляхтичем для своїх православних селян (мав їх у 1815 р. аж 1184 душі) [15, c. 289] побудував дві церкви: одну в Сахінці, а другу в Борівці. Його онук Пйотр Манковський занотував у своєму щоденнику, що діда поховали в усипальниці першим [8, c. 3]. На підставі цих спогадів та за допомогою тодішньої російськомовної та польськомовної преси ми спробували встановити кількість похованих у склепі та (на скільки це було можливе) їх особи.
Таким чином, нами було встановлено, що один із синів Северина, Вацлав Маньковський (1820-1905) [16, c. 525-526], був письменником та промисловцем. Збагатився він за рахунок цукрової промисловості, яку першим налагодив на Поділлі. Разом із братом Теодором був власником Земельно-Промислового Банку у Одесі. Мав власну цегельню та кінний завод. Сучасниками вважався одним з найбагатших людей на Поділлі. Приятелював із сином польського видатного поета, Владиславом Міцкевичем та з Адольфом Єловецьким, ще одним чернівецьким поміщиком. Фінансував через них польську політичну еміграцію у Франції. Зробив і політичну кар’єру: двічі обирався маршалком шляхти ямпільського повіту та був куратором освіти на Поділлі. Був відомим філантропом. Разом із дружиною, Ядвігою ур. Лазніньською будував дитячі притулки (так звані „будинки св. Ядвіги”). В 1901 р. з нагоди п’ятдесятиліття подружнього життя побудували притулок для хлопців у Варшаві. Сьогодні у ньому міститься один із столичних ліцеїв, а про фундаторів згадує табличка, вмурована в ґанок. За видатні заслуги перед католицькою церквою отримав з рук папи Лева XIII графський титул. Помер Вацлав у своєму маєтку в с. Моївка [17, с. 391]. Його тіло було поховано у чернівецькій усипальниці. Пйотр Манковский згадує, що по смерті дядька уся родина молилася у підземеллях каплиці [9, c. 177-178]. Дружина Вацлава по смерті чоловіка переїхала до рідної сестри Теклі Маньковської (дружини Валєри, одного з братів її чоловіка), що мешкала у одного із синів у Кракові, де 1909 р. померла. Її поховано у склепі разом із родиною племінника Леона Маньковського на Раковіцькому цвинтарі. Відомо, що Ядвіга оплатила будову однієї з каплиць у краківському костелі св. Барбари (знаходиться на Площі Ринок, у самому серці міста) [16]. Каплиця вражає багатством і сучасного вибагливого туриста.
Відомо, що у „ротонді” поховано і другого сина Северина, Емерика Маньковського (1826-1918) [8, c. 282; 17, c. 393]. Пйотр Маньковський з неприхованим жалем згадує, як дядько пережив події більшовицької революції, напад на його садибу у Борівці та пожежу, в котрій втратив увесь свій маєток. Літньому чоловікові вдалося чудом врятуватися та знайти притулок у чернівецького настоятеля, Валєри Шиманського. У січні 1918 р. Емерика не стало. Його поховано у склепі поряд із другою дружиною Теклею ур. Ліпковською (1840-1914) [8, c. 261] та дітьми Емериком молодшим (1856-1909) [8, c. 178] та Стефанією (1872-1882) [8, c. 24]. Відомо, що для своєї першої дружини Генрики ур. Ліпковської (сестри його другої дружини) Емерик побудував окрему усипальницю у парку біля свого палацу у Борівці [12, с. 33-38].
Третій син Северина – Валєра (1828-1871) помер у Моївці та похований у чернівецькій усипальниці [8, c. 8]. Його діти також залишили по собі значний спадок для культури регіону. Александер [18] був письменником, Леон [19] був світової слави індіаністом та викладачем Ягеллонського університету. Приватну кореспонденцію Леона було переказано Відділу рукописів Ягеллонської бібліотеки. Численні листи до чернівецьких родичів, особливо до тітки Ядвіги ур. Ліпковської, вказують на їх теплі родинні стосунки. Можливо, тому вона побажала спочити біля сестри, племінниці Ядвіги (дочки Теклі і Валєри Маньковських) та родини племінника Леона.
Найменший син Валєри, Пйотр Маньковський став священиком, а 1918 р. був рукоположений на єпископа кам’янецької римо-католицької єпархії. Його перу належать спогади, у котрих він мальовничо описує перипетії своєї родини та фоні історії Чернівеччини. Саме завдяки їм нам вдалося встановити більшість нашої інформації про усипальницю.
Діти Валєри, як це згадувалося вище, були поховані здебільшого за межами родинних маєтків. Власної могили не має Ян Маньковський (1860-1919) останній власник Сахінки, розстріляний більшовиками у Києві та його син Людвіг (1892-1919), онук Валєри і Теклі Маньковських, також репресований у Вінниці. Ці трагічні смерті та загальна ситуація у державі змусили Маньковських покинути родинні маєтки на Поділлі і більше ніколи не повертатись у рідні місця.
Зі спогадів П. Маньковського можна здогадуватися, що в усипальниці було поховано ще й Люцину Рутковську, ур. Маньковську (1815-1895), дочку Северина Маньковського. Згідно щоденника овдовіла тітка мешкала у Борівці (католицький прихід Чернівці), тому скоріше всього спочила після смерті поряд з батьками та братами у Чернівцях [8, c. 92-93].
Підводячи підсумки, слід сказати, що нам вдалося поіменно назвати лише 8 представників роду, що не є згідним з даними Логніна Соколянського. Однак навіть зібраного матеріалу цілком достатньо, щоб довести, наскільки несправедливим, з точки зору історичної справедливості, є анонімне існування усипальниці Маньковських у культурному просторі регіону.
Приклад знищення пам’яті про родину Маньковських серед сучасних мешканців містечка, доводить і той факт, що цвинтар, навіть настільки знищений, може так багато пригадати з історії регіону. Минуле Чернівеччини постає перед сучасниками у кривому дзеркалі через забуття польської сторінки в її історії.
Література
1. J. Kolbuszewski, Cmentarze, Wroclaw 1996.
2. A. Biernat, Polskie zrodla epigraficzne XIX wieku. Propozycja nowej problematyki, [w:] Nauki pomocnicze historii na XI Powszechnym Zjezdzie Historykow Polskich w Toruniu, red. A. Tomczak, Warszawa 1976.
3. E. Skibinski, P. Strozyk, Epigrafika jako problem badawczy – tezy metodyczne, [w:] Studia Epigraficzne, t. 1, pod red. J. Zdrenki, Zielona Gora 2004, s. 22, pkt 3.1.
4. T. Zychlinski, Zlota ksiega szlachty polskiej, t. 1-31, Poznan 1879-1908;
5. J. S. Dunin-Borkowski, Genealogie zyjących utytulowanych rodow polskich, Lwow 1895;
6. K. Pulaski, Kronika polskich rodow szlacheckich Podola, Wolynia i Ukrainy. Monografie i wzmianki, t. 1, Brody 1911, t. 2, wstep, opracowanie tekstu, przypisow oraz indeksu T. Epsztein, S. Gorzynski, Warszawa 2004
7. J. Ciechanowicz, Rody szlacheckie imperium rosyjskiego pochodzace z Polski, t. 1, Warszawa 2006.
8. P. Mankowski, Pamietniki, red. i oprac. noty edytorskiej S. Gorzynski, Warszawa 2002.
9. Z. Zacharewicz, Karol Rozycki, [w:] Polski Slownik Biograficzny, t. 32, Wroclaw–Warszawa–Krakow 1989-1991.
10. A. Boniecki, Herbarz Polski, cz. 1: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich, t. 3, Warszawa 1900.
11. J. S. Dunin-Borkowski, Almanach Blekitny. Genealogie zyjacych rodow polskich, Lwow-Warszawa 1908.
12. R. Aftanazy, Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, t. 10: Wojewodztwo braclawskie, Wroclaw 1996.
13. Князь Оболенський потис йому руку і розчулено передав привіт Тульчину, „Подолія” 2001, 16 II.
14. Митці України. Енциклопедичний довідник, ред. А. В. Кудрицький, Київ 1992.
15. W. Marczynski, Statystyczne, topograficzne i historyczne opisanie Gubernii Podolskiey, t. 3, Wilno 1823.
16. R. Aftanazy, Mankowski Waclaw, [w:] Polski Slownik Biograficzny (PSB), t. 19, s. 525-526.
17. В. Колесник, Відомі поляки в історії Вінниччини. Біографічний словник, Вінниця 2007.
18. W. Roszkowska-Sykalowa, Mankowski Aleksander, [w:] PSB, t. 19, s. 509-510.
19. T. Pobożniak, Mankowski Leon, [w:] PSB, t. 19, s. 518-519.
20. ДАВО, ф. Д – 904, од. зб. 11, спр. 48.
21. ДАВО, ф. Д – 904, од. Зб. 11, спр. 43.
