ЗАРОДЖЕННЯ БІБЛІОТЕЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА У СХІДНОМУ ПОДІЛЛІ

Гальчак С. Д.

Бібліотечне краєзнавство на теренах Східного Поділля зародилося на рубежі ХХ століття з появою, власне, самих публічних бібліотек. Ще 7 квітня 1899 р. гостинно відкрила двері відвідувачам міська публічна книгозбірня у Бару, котра утримувалася за рахунок коштів міста. У 1900 р. започатковано діяльність Гайсинської публічної бібліотеки ім. Пушкіна. Публічні бібліотечні заклади функціонували також у Літині та Ольгополі, відіграючи важливу роль у культурно-освітньому житті регіону. ¹

 На початку ХХ століття було відкрито Народний дім та міську Гоголівську бібліотеку у Вінниці. Народний дім, у якому розміщувалася бібліотека з читальною залою, де проводилися народні читання, розпочав роботу у 1902 році. Гоголівська бібліотека заснована 1907 р. На початку її діяльності книжковий фонд складав 6,5 тисяч книжок. Бібліотека передплачувала також 45 періодичних видань і нараховувала близько 2 тис. читачів, ² які із наявного книжково-газетного фонду могли дещо довідатися і про історію Подільського краю, традиції та побут його мешканців.

Особливо сприяли зародженню та розвитку бібліотечного краєзнавства осередки заснованої ще у 1868 р. (у Львові) культурно-освітньої громадської організації “Просвіта”, які в умовах царської реакції по можливості відкривали у населених пунктах читальні і бібліотеки, видавали українською мовою популярну літературу, шкільні підручники тощо.

Подільське товариство “Просвіта” виникло 19 квітня 1906 р. у м. Кам’янці-Подільському. Воно мало свою мережу і в Східному Поділлі. Серед перших почали діяти філії Подільської “Просвіти” у м. Могилеві-Подільському (керівник Йоахим Августинович Волошиновський) та у містечку Печера Брацлавського повіту. Діяльність останньої пов’язана з іменем місцевого священика Івана Софроновича Кульматицького, котрий заснував осередок у 1906 р. При ньому працювали бібліотека і драматично-хоровий гурток, вистави якого ставилися за участю оркестру графа Потоцького.

У наступні роки в умовах посилення царської реакції просвітянські осередки практично призупинили свою діяльність, однак відродилися в час Української національної революції 1917 – 1920 рр.

В умовах революційного оновлення суспільного життя “просвітяни” знайшли підтримку українських державних органів і вже в червні 1917 року провели перший з’їзд, виробили тактику дій в умовах українського культурного будівництва. Відповідно до рішень з’їзду почалося формування просвітницьких організацій. До кінця літа 1917 року в Україні діяло їх більше 2000. ³

У тому ж році створюється і починає діяти очолювана Іваном Юхимовичем Озерянським вінницька “Просвіта”, серед основних напрямків діяльності якої були краєзнавчі дослідження. Осередок теж мав свою бібліотеку, яка стала чи не найголовнішою ланкою у сфері розвитку краєзнавчої справи у регіоні.

У 1918 р. працівники Вінницької психіатричної лікарні заснували ще один міський осередок “Просвіти”. Існували осередки також у Липовці, Могилеві-Подільському, Сербах, Кукавці, Сніткові, в с. Нижній Кропивні Гайсинського повіту, с. Журавному Вінницького повіту, деяких інших населених пунктах.

Осередки “Просвіти” засновували й фінансували школи, зокрема, у Вінниці та Козятині, формували бібліотечні фонди, відроджували українські свята та обряди, популяризували минуле краю, його фольклор, етнографічні знання, всіма засобами пробуджували в широких масах інтерес до краєзнавства, виховуючи їх на героїчних сторінках минулого, ⁴ ставши своєрідними центрами українознавства.

Зрозуміло, їхня діяльність не могла подобатися більшовицькій владі, яка утверджувалась у регіоні після поразки Української революції, оскільки багато просвітян підтримували політику УНР, а самі «Просвіти» як культурно-просвітницькі центри відтворювали національні почуття, створювали ідеал лицаря-козака, яскравими фарбами малювали минуле славної України, захоплювали українську громадськість “блакиттю” українського неба, “жовтизною” її степів. На всеукраїнській нараді завідувачів відділів губкомів у лютому 1922 р. зазначалося: “Репрезентуючи українську інтелігенцію, “Просвіти” являють собою величезну загрозу радянській владі і всьому пролетаріату на селі”.

Почалися численні арешти багатьох просвітян та закриття просвітницьких товариств. У листопаді 1922 р. Народний Комісаріат освіти України прийняв рішення про перетворення всіх осередків “Просвіти” в хати-читальні. Просвітяни повинні були організовувати клуби, театри, пункти з ліквідації неписьменності, проведення пропагандистсько-лекторської роботи для поширення “соціалістичного знання, боротьби з куркульсько-буржуазними впливами та побутом ”. На початку 1923 р. на Поділлі діяло 206 організацій “Просвіти”, станом на 1 квітня – 185 організацій, на 1 липня – жодної. ⁵ Офіційне пояснення повсюдного закриття осередків “Просвіти: “у зв’язку з організацією нових, породжених радянською системою, культурно-освітніх установ та організацій ”. ⁶

У кращому становищі опинилися власне бібліотечні заклади. І Українська Центральна Рада, і гетьманат Української держави, і Директорія УНР надавали їм велику увагу. У цей період краєзнавча праця бібліотек зводилася до врятування книжкових фондів приватних бібліотек поміщиків, що втекли зі своїх маєтків, евакуйованих або й розпущених установ та організацій, що залишили цінні книжкові фонди, упорядкування й популяризації краєзнавчої літератури. ⁷

Не могла, звісно, обійтися без мережі бібліотек і радянська влада. Відчуваючи слабкість та невпевненість у перші роки свого існування, вона змушена була загравати з різними політичними силами й рухами, грати на почуттях та настроях населення. Так, більшовики змушені були обережно підходити до вирішення національного питання і відмовитися від відверто проімперської, русифікаторської політики, що позитивно впливало на розвиток краєзнавства. Та й серед населення Східного Поділля ставало все більше бажаючих пізнати історичне минуле рідного краю. Найповніше вони могли реалізувати це прагнення саме у бібліотечних установах, насамперед у створеній у березні 1921 року, за ініціативою Всеукраїнської Академії наук, Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України, яка задумувалася як “велика книгозбірня місцевого значення по всіх паростках людського знання, де було б згуртовано все книжкове багатство, яке є на Поділлі”. ⁸ Завдяки зусиллям ентузіастів невдовзі вона перетворилася у потужний центр краєзнавства.

При цьому не обійшлося й без підтримки місцевої влади. Так, за наказом Подільського губернського військово-революційного комітету Вінницький обласний архів передав бібліотеці книжки, газети, відозви, оголошення та іншу друковану продукцію, рукописи, справи, документи, портрети, малюнки, старожитності, а також весь другий поверх помешкання “Мури” (12 кімнат) з меблями. ⁹

Крім згаданих матеріалів її фонд склали рештки родових бібліотек польської шляхти, зокрема Грохольських, Руссановських, Бнінських, а також 5 тис. книг, передані Вінницьким товариством “Просвіта”, що згодом стали основою відділу україніки, 4 тис. – отримані від сільськогосподарської бібліотеки губземвідділу (колишньої бібліотеки Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості), 20 тис. – від губнаросвіти (в основному з колишніх приватних бібліотек), 185 книг, більшість яких складали окремі томи “Свода законов Российской империи”, передані Гоголівською міською бібліотекою.¹⁰

Крім книг філія намагалася збирати інші види письмових джерел. Так, у громадянина Замотина-Ширяя було придбано сімнадцять грамот XVII – XVIII ст. за підписами І. Мазепи, Д. Апостола, І. Скоропадського, М. Миклашевського, Петра І. Виконувала вона також доручення Всенародної бібліотеки України. Зокрема, у Вінниці було придбано і передано до Києва архів українського громадського і державного діяча, письменника Д. Марковича, перевезено з Немирова до Вінниці, а згодом частково до Києва, бібліотеку розстріляної більшовиками княгині М. Щербатової. ¹¹

На початку 1921 року, задля збереження у цілісності бібліотечного фонду, Вінницька філія отримала охоронні листи від ВУАН за підписом її секретаря академіка А. Ю. Кримського і від наркомату освіти за підписом наркома Г. Ф. Гринька. Згідно з ними філія як бібліотека академічного типу мала право збирати та використовувати літературу будь-якого змісту. Цей захист став у нагоді, коли губернське ДПУ спробувало цензурувати бібліотечний фонд, зокрема, намагалося вилучити такі, на його погляд, антирадянські книжки: “Курс історії України” Д. Дорошенка, “Коротка історія України” І. Крип’якевича, “Курс географії України” А. Хоменка. ¹²

Тимчасово виконуючим обов’язки директора книгозбірні було призначено В. Є. Лоє, ¹³ згодом, з 15 лютого 1921 року, – В. В. Пфейфера. ¹⁴ З березня 1922 року ¹⁵ Вінницьку філію очолив видатний історик-краєзнавець Поділля Валентин Дмитрович Отамановський (1893 – 1965), спершу як виконуючий обов’язки директора, а з 1924 р. – як повноправний керівник. Завдяки його ентузіазму та організаторським здібностям філія визначилась як науково-краєзнавчий заклад. ¹⁶

24 червня 1924 року було затверджено її новий статут. Згідно з ним вона мала: а) “зібрати найновішу літературу по всіх науках і галузях знання всіх народів і всіх віків, всіма мовами – друковану і писану; літературу українською мовою та з галузі українознавства; всю літературу, видану на території Подільського регіону, а також літературу, присвячену вивченню Поділля, де б і якою мовою не було її видано; б) утворити найзручніші для населення форми користування книжковими багатствами Філії; в) збирати, реєструвати і опрацьовувати весь бібліографічний матеріал свого району”. ¹⁷

На кінець 1923 року у своїй структурі філія мала відділи: “Україніка” з підвідділами “Революція в Україні”, “Шевченківський”, “Подоліка”, загальний, газетно-графічний з підвідділом “Музикалія”, рукописів та стародруків з підвідділом раритетів (мав близько 100 унікальних рукописів і стародруків), відділ марксизму. Підвідділ “Подоліка” отримав від Ю. Й. Сіцинського 200 книг та журналів, серед них “Труды епархиального историко-статистического комитета”, “Подольские епархиальные ведомости”. Поступово “Подоліка” зібрала більше 1000 одиниць краєзнавчої літератури. На її базі 15 березня 1924 року за ініціативою В. Д. Отамановського було відкрито Кабінет виучування (вивчення) Поділля, що діяв на громадських засадах. Очолив його професор А. І. Ярошевич. Першими консультантами Кабінету стали професор М. І. Безбородько, М. І. Білінський, В. Д. Отамановський, В. І. Рахинський. На 1 січня 1924 року книжковий фонд філії досяг 1 млн. томів.

Краєзнавці, що гуртувались навколо Кабінету, вивчали історію, географію, флору і фауну краю, етнографію і фольклор, оголошували на засіданнях доповіді, виступали з лекціями науково-популярного характеру в різних аудиторіях Вінниці. З інтересом сприймалися слухачами екскурси в минуле – “Назва м. Вінниці, її походження та транскрипція” М. Білінського, “Будинок “Мури” та його історія” І. Шиповича, “Доля лісів Поділля” А. Ярошевича. Велика увага надавалася популяризації краєзнавчої літератури – підготовці бібліографічних покажчиків, довідників.

З 16 по 21 лютого 1924 року в “Мурах” діяла виставка, приурочена 350-річчю надрукування першої в Україні книги. Її відвідали 122 організовані групи, близько 5 тисяч чоловік.

Пізніше матеріали виставки стали експонатами музею друку, створеного при філії. ¹⁸ 

У наступні роки Вінницька філія Всенародної бібліотеки ВУАН та Кабінет виучування Поділля ще ширше розгорнули свою діяльність. Так, бібліотекарі філії стали ініціаторами створення бібліографічної секції Кабінету, що прагнула скласти “Bibliographa Podolika”, яка мала містити: а) усю літературу про Поділля незалежно від місця її видання; б) часописи, що виходили на території краю; в) твори авторів-подолян та праці про них. Пошук краєзнавчих матеріалів мав проводитись “...на підставі реєстрів, складених науковими консультантами Кабінету виучування Поділля, та їхніх вказівок, на підставі покажчиків, каталогів та бібліографічних відділів у журналах, через систематичне опрацювання журналів та збірників...” ¹⁹

Бібліографічні описи систематизувалися за міжнародною децимальною класифікацією, в межах кожної галузі – за алфавітом прізвищ авторів та назв видань. Редактором кожного відділу був певний науковий консультант Кабінету. Планувалося друкувати серію “Матеріали до історії друку та бібліографії Поділля”. Першим її томом став історико-бібліографічний збірник “Часописи Поділля”. Другий том, присвячений продуктивним силам краю, мав виходити у трьох випусках: “Бібліографія економіки Поділля” (редактор – проф. А. Ярошевич), “Бібліографія флори Поділля” (проф. О. Савостіянов), “Бібліографія сільського господарства” (проф. С. Городецький). Третій том складався з двох випусків: історія та етнографія краю. На жаль, оприлюднено було тільки покажчик, присвячений пресі регіону, хоча є відомості, що були майже готові випуски з економіки та фольклору Поділля. ²⁰

Тоді ж розпочали свою роботу садово-городня, історії Вінниці та її околиць, деякі інші секції Кабінету, вийшли друком перші праці його членів: А. Зекцера “1905 рік на Поділлі” (1925), В. Храневича “Ссавці Поділля” (1925), “Птахи Поділля” (1925 – 1926), “Минуле фавни Поділля” (1925 – 1926), “Нарис фавни Поділля” (1925 – 1926).

З часу заснування Кабінет виучування Поділля поклав початок систематичного, комплексного дослідження краю та поширення знань про нього. Недарма на ексклібрісі, цього згодом досить відомого не лише у Східному Поділлі науково-методичного центру, був вміщений девіз: “Внеском нашим до української науки нехай буде дослідження та опис цілого Поділля”. ²¹

До роботи були залучені кілька десятків вчених, художників, письменників та інших представників інтелігенції. Серед авторів видань Кабінету кліматолог Л. Данилов, ботанік О. Савостіянов, історик і бібліограф М. Білінський, фармацевт Л. Морейніс, інженер О. Бируля, співробітники бібліотеки Л. Тимошенко, М. Хращевський, Н. Співачевська, В. Рот (Вінниця), зоолог В. Храневич, історик і археолог Ю. Сіцінський (Кам’янець-Подільський), академік С. Єфремов, економіст С. Городецький (Київ), директор бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка історик І. Кревецький (Львів).

Робота Кабінету базувалася на глибоко науковій основі. Він підтримував наукові зв’язки й здійснював обмін виданнями зі 180 установами й організаціями України, СРСР, Західної Європи, Америки, Близького Сходу. ²²

Філія та її Кабінет видали 26 праць краєзнавчого характеру, що склали своєрідну енциклопедію поділлєзнавства. Такою кількістю видань вони навіть перевершили попередній задум про 16 – 18 книг. 1, 4 – 7 та 18 випуски отримали премії всеукраїнських конкурсів наукових праць, що засвідчує їх наукову грунтовність. 4 – 7 випуски енциклопедії склали згадувані праці професора В. Храневича “Ссавці Поділля”, “Птахи Поділля”, “Минуле фавни Поділля”, “Нарис фавни Поділля”, які отримали премії Комісії, створеної Укрнаукою Народного комісаріату освіти для відзначення кращих наукових праць. Премію отримала й книга професора Л. Данилова “Клімат Поділля”.

Кабінет послідовно втілював у життя ідею опису населених пунктів Вінниччини, підготував програму обстеження, разом із Вінницькою окружною інспектурою народної освіти оголосив конкурс на кращий опис. Актив Кабінету створив плакат “Опис Вінницької округи”, високо поцінований громадськістю. Над плакатом працювали О. Савостіянов, Л. Тимошенко, Л. Данилов, О. Чередников, І. Любомудров та І. Озерянський. Цей редакційний колектив очолювали В. Отамановський та В. Самутин. Плакат містив карту округу, коротку історичну довідку, бібліографію, відомості про діячів краю, природу, клімат, водні багатства, корисні копалини, рослинність і тварин, територію і населення, освіту, охорону здоров’я, господарські досягнення.²³

Кабінет був також досить авторитетним науково-методичним центром краєзнавства. Ним розроблено і поширено примірний статут окружного (районного) краєзнавчого товариства, орієнтовний план його роботи, ряд програм для збору відомостей з різних галузей життя, обстеження населених пунктів, покажчик літератури про край. Цим сприяв підготовці кадрів краєзнавців – прагнув ліквідувати краєзнавчу неписьменність, “підвищити класифікацію з поділлєзнавства всіх адміністраторів, службовців, вчителів, робітників землі і лісу ”.

Він ініціював слухання на засіданнях Українського комітету краєзнавства 31 грудня 1927 року та 14 січня 1928 року питань удосконалення краєзнавчої роботи в Україні. 5 березня 1928 року Український комітет краєзнавства просив Народний комісаріат освіти направити обіжника окрвиконкомам про сприяння цій роботі та обіжника шкільним закладам про посилення краєзнавчої роботи й зв’язку з краєзнавчими товариствами. ²⁴

Плідна діяльність Кабінету була високо оцінена. Академія наук України неодноразово поширювала досвід роботи закладу та його керівника, характеризуючи працю подолян як взірець краєзнавчої роботи. ²⁵

Справді, важко переоцінити роль у розвитку краєзнавства на теренах Східного Поділля Валентина Дмитровича Отамановського – невтомного дослідника Поділля, який вбачав сенс свого життя в служінні Україні. Історик за фахом, він володів сімома мовами. Саме його знання, наполегливість, сподвижницька самовідданість зробили філію бібліотеки та Кабінет загальнодоступними осередками української культури і науки.

Сім’я Отамановських переїхала до Вінниці влітку 1920 р. У перші роки перебування в місті молодий вчений підготував велику, з грунтовними теоретичними висновками, монографію “Вінницька міщанська громада до кінця XVIII ст. – еволюція правового положення та устрою на основі соціально-господарського розвитку території міста ” . У 1926 р. були здані до друку перші два її томи. Перший том називався “Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XVI – XVII ст. Еволюція правового стану та устрою на тлі суспільно-економічного розвитку Побужжя XVI – XVII ст. та процесу формування станів ” . Другий том був такого ж характеру, як і перший, висвітлював життя Вінниці у XVIIІ ст. Всього за задумом автора монографія мала складатися з чотирьох томів.

Особливу увагу В. Д. Отамановський надавав забезпеченню організації та науково-методичному керівництву мережею краєзнавчих осередків Поділля. У цьому плані слід виділити його працю “Краєзнавство на Поділлі, найближчі його завдання та потреби й роль у краєзнавчій праці Кабінету виучування Поділля ” (1926 р.).

Робота складалася з трьох розділів. У першому розділі автор аргументовано доводив, що знання історії краю – необхідна умова вмілого господарювання, а тому потрібно створювати науково-дослідні краєзнавчі заклади для всебічного вивчення краю та поширення знань про нього серед адміністраторів, службовців, вчителів, кооператорів тощо. В другому розділі проаналізував краєзнавчу роботу на Поділлі, дореволюційну спадщину, доробок за часів УНР, діяльність перших радянських осередків, зокрема, Кабінету виучування Поділля. У третьому розділі розглянув проблеми та перешкоди на шляху краєзнавчої роботи, піддав критиці місцеві та центральні органи за їх недостатню допомогу краєзнавцям. Незважаючи на те, що вів мову конкретно про краєзнавство на Поділлі, праця, безперечно, мала велике значення як методичний посібник для краєзнавчих закладів всієї України.

Важливими були також його публікації у “Вістях ВУАН” “Праця та стан Вінницької філії Всенародної бібліотеки України та Кабінету виучування Поділля на 1 травня 1929 р.” та “Про потребу утворення Кабінетів виучування територій у культурно-економічних осередках УСРР міжокружного (краєзнавчого) значення (з досвіду Вінниці)”. ²⁶

Крім того керований ним Кабінет виучування краю розгорнув велику роботу по увічненню пам’яті визначних українців шляхом встановлення меморіальних дошок на будинках, де вони мешкали. Зокрема, багато сил доклав Валентин Дмитрович гідному вшануванню класика української літератури М. Коцюбинського.

Головним наслідком цих зусиль і роботи, що почалася ще в 1924 р., стало створення меморіального музею. 8 листопада 1927 р. в будинку, де народився письменник, в урочистій обстановці було відкрито музей його імені.

Степан Руданський – ще одна велична фігура української літератури, якою опікувався В. Д. Отамановський. Він не обмежився встановленням пам’ятних знаків у Шаргороді, Хомутинцях, Калинівці, Кам’янець-Подільському, а поїхав у Ялту, де з 1861 р. Степан Васильович працював міським лікарем. Тут наполіг на впорядкуванні житла та могили славетного письменника – знавця подільського фольклору.

Невтомний дослідник дбав про збереження старовинних будівель Вінниці, в першу чергу, “Мурів” – найстарішого комплексу цегельно-кам’яних споруд міста, могили українського композитора П. І. Ніщинського в с. Ворошилівці, склепу лікаря і педагога М. І. Пирогова, охорону могили одного з діячів Центральної Ради Д. Марковича, критика-галичанина М. Євшана (Миколи Йосиповича Федюшка), поховань галицьких солдатів, що в 1919 р. вмерли у Вінниці від тифу.

Тісно співпрацював із Кабінетом виучування Поділля Г. В. Брілінг, який ще у 1919 р. повернувся до Вінниці і активно включився у вивчення та збереження подільської старовини. З того часу він співробітник, а з 1923 р. – завідувач Вінницького краєзнавчого музею. Тільки в 1927 – 1928 рр. з його участю зібрано понад 2 тис. археологічних пам’яток, 3426 етнографічних предметів, 652 витвори образотворчого мистецтва. Пройнятий турботою про збереження старожитностей для прийдешніх поколінь, власноручно підготував схвалену губвиконкомом постанову “Про охорону пам’яток революційного минулого, старовини, мистецтва і природи ” (1924 р.) та інструкцію по охороні пам’яток історії та культури (1925 р.).²⁷

На початку 20-х років передав значну кількість археологічних знахідок Вінницькому краєзнавчому музею, а також Кам’янець-Подільському Давньосховищу Іван Омелянович Шипович – член Церковно-археологічного та Історичного товариств при Київській духовній академії, Історичного товариства Нестора-літописця, Московського археологічного товариства, Київського товариства старожитностей мистецтва. З 1924 р. він науковий консультант з археології Кабінету виучування Поділля. Підготував до друку працю “Вінницькі Мури: Історичний нарис” (не видано), а також спогади “Про Шаргородське духовне училище” (1926 р.).

Діяльними членами Кабінету були краєзнавці історик А. Зекцер та геолог Р. Р. Виржиківський. Перший досліджував події 1905 р. на Поділлі, ²⁸ другий – тераси Дністра, описавши їх в геологічних путівниках по Поділлю. ²⁹ Клімат краю вивчав метеоролог професор Леонід Григорович Данилов, який у 1921 – 1929 рр. проживав у Вінниці і очолював службу погоди Подільського відділу сільськогосподарського наукового комітету. ³⁰

Активно співробітничали з Кабінетом виучування Поділля викладач Вінницького фармацевтичного технікуму Олександр Олександрович Савостіянов (1874 – 193?), який досліджував природу і побут населення Вінниччини [опублікував понад 20 праць, серед них “Дика рослинність Поділля” (1925), “Ботанічні екскурсії в околицях Вінниці ” (1933)], та провідний архівіст регіону Юрій Семенович Александрович (1894 – 193?).

Плідно працював з Кабінетом старший бібліотекар Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН Микола Михайлович Хращевський (1889 – 1955), який захоплювався літературним краєзнавством. Зокрема, в “Записках історико-філологічного відділу Української АН ” надрукував статті “Деякі фразеологічні особливості мови А. Свидницького ” (1929), “Ще нові дані до ялтинської біографії Руданського ” , “Степан Руданський в оповіданнях своїх родичів та інших людей ” , “До біографії Д. Марковича ” (Збірник “Література ” , 1928). Автор окремих видань: “Михайло Коцюбинський під час свого навчання в Бару ” (1929), “Вінницька державна друкарня ім. Леніна. Коротка історія та сучасний стан друкарства у Вінниці ” (1930) та ін.

З 1921-го по 1926 р. бібліотекарем Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, Кабінету виучування Поділля працював вінничанин Микола Іванович Білінський (1852 – 193?), різнопланово досліджуючи історію та етнологію Східного Поділля. Його перу, зокрема, належать праці “Вінницький замок: Історичний нарис з доби XV – XVIII ст.”, “Назва Вінниці та її трансформація ” , “Життя і діяльність Кармалюка на підставі судових актів та народних пісець ” , “Пісні і оповідання про Кармалюка і галицьких опришків ” , “Часописи Поділля: Історичний нарис з доби 1838 – 1927 рр. ” , “З минулого пережитого”. ³¹

На жаль, їх плідна праця була грубо обірвана в роки «великого терору» – чи не всі вони виявилися репресованими тією ж більшовицькою владою в кінці 1920-х – у 30-х роках ХХ століття. З їхнім арештом на довгі роки призупинилося становлення бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі, що так потужно розпрямляло крила у «зоряний час» українського краєзнавства.

____________________________

Примітки

³¹ Білінський М. І.Вінницький замок: іст. нарис з доби XV–XVIII ст. – Вінниця, 1926. – 18 с.; Він же. Назва Вінниці та її трансформація. – Вінниця, 1925; Він же. Життя і діяльність Кармалюка на підставі судових актів та народних пісень. – Вінниця, 1924; Він же. Пісні і оповідання про Кармалюка і галицьких опришків : (рукопис). – Вінниця, 1924; Він же. Часописи Поділля: іст. нарис з доби 1838–1927 рр. – Вінниця, 1927–1928. – Ч.1–2.ІІ; Він же. З минулого пережитого. 1870 – 1888 // Україна. – К., 1928. – Кн. 2. – С. 117–132.